Ранкова кава

Цю яскраву жінку не тільки видно, але й чути здалека. Бо вона співає. А якщо не співає, то гарно поставленим голосом апелює до душі і гаманця пересічних ужгородців, щоб вони підтримали щоденні збори для військових. І так понад 2,5 роки у супермаркетах, соцмережах, на різних заходах, зі своїми учнями і самотужки, не втомлюючись закликає донатити, щоб військовим було з чим виграти цю війну.

На ранкову каву до zaholovok.com.ua Марія Мудранинець прибігла десь поміж уроками в Ужгородській музичній школі №1, волонтерством, і рештою справ, які все одно пов’язані з волонтерством.  На руці браслет з відстріляних латунних гільз, який робить хлопець з Ужгорода. Вироби поширює Рух підтримки закарпатських військових в обмін за донати, але замовляти треба наперед, ажіотаж. Маркетинг у дії, цінна навичка для сучасних українських волонтерів, які навчилися із повітря добувати гроші. То ж ми балакаємо в цій невеликій перерві з пані Марією про те, як віддавати і приймати, а також про байдужість, підтримку та песиків.

У Вас таке активне «світське» життя почалося з початком повномасштабного вторгнення?

Для мене все це не нове. Я викладаю вокал, є керівницею ансамблю, хорів. Дуже часто на сцені доводиться говорити, співати. Взагалі, коли можна було розпочати сольну кар’єру, я її не почала. Мене запитували, чого я сама не співаю, адже голос хороший. Але час пройшов, молодь підросла.  

Коли Ви почали займатись волонтерством?

Я взагалі по своїй натурі дуже любила дітей, і, звичайно, концерти. Але коли почалася повномасштабка, то ніби щось відкрилося більше. Наповненість душі чи серця. Виникло бажання якомога більше допомогти, кому і як можу.

Захотіли помогти і куди далі пішли?

Я зразу подивилась на Facebook, кому потрібна була допомога. І відгукнулась на запити перших переселенців, які їхали до нас. Моя хата поступово перетворилася у вулик. А у перший день війни я побігла на Гойди, 8 і долучилася до плетіння сіток. Потім зрозуміла, що плести сітки можуть всі. Оскільки мене багато-хто знає, то я вирішила стояти із своїми учнями по супермаркетах. Починали з торгового центру «Токіо», потім я підключила команду, Закарпатський хор приєднався і вся музична школа.

Мені навіть принесли одного разу в «Токіо» бронежилет, я була в шоці. Розгортаю скатертинку, а там лежить справжній такий чорний, важкий бронежилет. Взяла його в руки, боже, бідні хлопці, оце ж на собі треба постійно носити! Хто приніс - поняття не маю. Або генератор величезний привезла моя подруга Тетяна Гудима. Потім знайомі долучалися до закупівлі спорядження. У моєї одної дуже хорошої знайомої чоловік йшов на фронт, це був 2022 рік, у хлопців нічого не було. І ми бігом у Рух підтримки закарпатських військових, що могли нагребли. 

Коли ти сам волонтер і всіх хочеться навколо також затягнути. Ми маємо вести за собою, тому що нам вірять довіряють. Коли мені почали звозити гуманітарну допомогу в гараж, він був повністю забитий. Треба було сортувати все, щось - військовим, щось у Каховку тваринам, на інші потреби.  

Зараз яка ситуація, люди охоче підтримують грошима волонтерські збори?

Всі знають, що донати скоротилися, значно скоротилися порівняно з початком війни. От вам приклад: тато моєї учениці Павло Стулішенко, наш гітарист у двох закладах. Він був мобілізований  на початку війни і ми отримали запит на тепловізор. Тоді дрон з тепловізором коштували близько 300 00 грн. Збір ініціювала його дружина і ми (учні, батьки, колеги всіх шкіл) зібрали всю суму за тиждень. Цього літа я збирала на «Вампіра» два місяці. Треба було трохи більше півмільйона грн. Зібрала 460 тис.грн, а виробник відмовився мені продавати, тому що з'ясувалось: цивільним такі речі не продають. Лише на запити військових, які не хотіли передавати запит на командування, бо могли цю техніку на цей підрозділ не отримати. Довелося купувати «Матрікси» -  великі підстанції, одна коштує 230 000 грн. Я придбала дві і відправила.

Збирала на РЕБ та дрон з тепловізором 550 тис.грн. Люди донатять. Однієї ночі не спала до 2 години. Бо приходили донати. Виявилося, керівниця нашого оркестру Катерина Шелельо оголосила збір на підтримку завдяки аранжуванню своїх творів. Вона віддає своє чудове аранжування для оркестрів, у тому випадку, якщо задонатити 300 грн. за один твір. То мені приходило по 300,600,900 грн. Бо музиканти вночі не сплять, шукають ноти по сайтах. До двох годин приходили мені донати, а потім зранку продовжилися. (Зараз Марія Мудранинець збирає 160 000 грн. на нічний дрон Mavik Т3)

Я виробила таку тактику: всіх відзначаю у Facebook сердечками, хто мені донанить. Або плюски ставлю. Якщо зайдете в мої пости, побачите, що я абсолютно всіх позначаю. Бо і друзі їхні бачать, можливо я вони щось закинуть. Тому я найбільше збираю на зборах через Facebook.

В інші соцмережі не йдете?

В  Instagram присутня, але у мене нема часу. У ТікТок мене нема. Але я вже хочу знімати відео і трохи виставляти. Ну, може щось смішне. Наприклад, про свою собаку, яку я забрала з притулку – Русланчика. А про другу собаку Суспільне знімало. Ці дві собаки, мені здається, люблять мене більше навіть, ніж власний  пес.

Щодня Русланчик мене проводжає до зупинки. І нічого не допомагає: ні каміння, ні крики.  Він відбігає в сторону і потім знову і знову вертається. Я вже почала знімати, як він перелазить через паркан. Знизу сітки, які хлопці прикрутили, але він через верх перелазить і так йде і чекає зі мною маршрутку. Потім дивіться, чи я сіла, і так жалісно скавулить, типу «може б я поїхав з тобою?». Неймовірний пес!

Три пси у мене. Два з них - здорові вівчарки: одна з них - військових, а одна - моя, вже сім рочків. То ці вівчарки не дають Русланчику до мене підбігти, щоб я його погладила. Відштовхують його. Але доки не погладжу, він до тарілки не підійде. А от Джек, то взагалі, не дай бог мені де сісти, він просто мене всю язиком так обмиє, вуха любить полизати, шию.

Чула, що ви прийняли десь 100 переселенців за весь час.

Чесно, я не рахувала. Були фотографії, але телефон у мене вкрали, і вся інформація з ним пішла. В Чорногорії вкрали, коли я поїхала з внуками відпочити. Нам всім потрібно вдих-видих зробити. Тим більше у мене близькі всі за кордоном.

Доньки живуть закордоном давно. Старша - у Берліні, молодша - у Будапешті. До речі, днями Євгенію обрали Головою Державного Самоврядування Українців Угорщини. Діти у мене вчились з 15-ти років за кордоном, так там і залишились. Але, знаєте, дивлюся, що ті, хто давно виїхали, якось вони більше нам помагають, як ті, що виїхали не так давно. Напевно, що не всі, але.

Я до цього часу приймаю переселенців, але тепер уже військових. Наприклад, тих, що лежать у нас після контузій, поранень. Один військовий жив, який велопробіг організовував. Якось дзвонить мені волонтерка, Ірина Каптур з Полтави: Марія Михайлівна, він хоче доїхати аж до Ужгорода, чи можна у вас там переночувати? То я чоловіка залишила на дві ночі, тому що дощ сильний падав. А тепер знову хата пуста.

Ви підтримуєте стосунки з тими, хто у вас був, пам'ятаєте їх?

Напевно, половину пам'ятаю прізвищ, у мене є анкети, які я спромоглась таки заповнити для того, щоб я отримати якісь кошти за переселенців. Але здебільшого я нічого не отримала і допомоги ніякої, тому що часто люди ночували 1-3 доби і їхали далі. Якщо вони могли і хотіли, то залишали якісь гроші на продукти, комунальні послуги. Якщо ні, я нічого не просила. Для тих, хто жив постійно, у мене була умова - волонтерити. Поки вони в мене жили, «Велмарт» був повністю заповнений моїми переселенцями, які там постійно один одного змінювали :)

Вони не відмовлялись?

Ні, ні. Це ж їм економія яка :) Що там постояти, вони мінялися. Це не було складно. Нещодавно військові у мене жили, вони знали, що я не візьму гроші, і все-таки залишили, сказали: це наші донати.

Де найбільш активно донатять: у супермаркетах, соцмережах, вулицях?

Найбільше я збираю від друзів і колег.

Я ще багато закладок роблю за донати. Рух підтримки обібрала з банками порожніми, вони всі мені зносять,

І що закладаєте?

В першу чергу аджику. Вона фантастично смачна. Якось я принесла баночку на курси (підготовки населення до національного спротиву), на які записалася. Не знаю, чи казати про це… Хочу вчитися стріляти, не тільки надавати першу допомогу. Ми не знаємо, що далі буде, може раптом якась така ситуація, коли треба буде робити штучне дихання, пов’язки, турнікети. Я дивлюся, що відбувається на фронті, спілкуюся з військовими.  І не знаю, дівчата, як можна бути байдужими. А той, кому не це цікаво, я їх постійно дьоргаю. Не завжди вдається й інколи так аж хочеться кричати. І плачу дуже часто. Коли хлопці вислали мені відео, як вони горіли заживо, і всю техніка була розбита, я провела на антидепресантах три тижні.

Ви пригадуєте, як почалося для Вас 24 лютого 2022-го?

Я газдиня і трошки запізнилася із розсадою. Саме вночі 24 лютого (часто пізно лягаю) я садила розсаду помідорів. Понасаджувала, понаставила їх на батареї, ще було опалення, зафіксувала стільчиком.

 А потім дізналася про вторгнення. Не розуміла, що робити, куди бігти, кому допомагати. Не замислюючись  відсунула цей стільчик і вся майбутня розсада, із землею разом, все насіння по кухні порозліталося. Таке найсильніше враження залишилося у мене того дня: вибух землі з розсадою вдома. Плачучи все збирала, зібрала і побігла на Гойди, 8 (Рух підтримки закарпатських військових). Я до 2022-го року не волонтерила, помагала грошима. Вважала,  це була моя думка і моє ставлення до того, що відбувається, хай Луганська і Донецька область йшли собі в Росію, адже скільки гине там наших хлопців! Таке у мене було бачення цього.

Півроку провела перед телевізором, потім я його відключила. Зараз максимум, що дивлюся, якщо є трохи часу,  --  хороший детектив. Або читаю нашого Любку. Казаріна купила, почала читати.   

Чи співаєте вдома, маєте певний репертуар?

Я би співала цілими днями. По-перше у мене, буває, додому приходять діти, які не вмістилися в мій графік, наприклад, є дівчинка, яка доїжджає аж із Ставного,  це за Великим Березним.

А ви знаєте, що ми з моїми переселенцями колектив зробили?  У мене була одна неймовірна компашка: вона з Лисичанська, чоловіка, здається, Іван звали. Обидва військові прокурори, а ще вони мали господарство: птахів, качок. Приїхали наприкінці травня (2022).  У мене тоді близько 20 людей жило. І ми з ними репетирували. А вони і рот не вміють відкривати, які там тексти, яке там мелодія, боже мій. Але всі хотіли! Ми навіть це зафільмували трошки. Нещодавно у мене були дві поранені військові. І вони такі якісь згорьовані, з тим болем, з відношенням наших лікарів. Одна з них -- із Шостки, пішла воювати, за сином. Один єдиний син був, сама виховувала, він потрапив у полон. А вона поранена, тут у нас лежала в лікарні, і тут її оформляли ту пенсію. Так нічого і не добилася. Друга жінка військова: весь живіт пошматований, нирки немає, у хребті залишився осколок, це наслідки одного прильоту.  Щодня вони приходили під вечір з лікарні, і я кажу дівчата, давайте я вам поспіваю. Ще одна дівчина у мене живе, з хору «Кантус». І ми з нею для них співали цілий вечір. Так що співаю.

Які три речі вам потрібно для щастя?

По-перше, щоб мої внуки частіше були поряд, я їх уже не можу привести в Україну більше двох років через те,  що мій зять - росіянин. Він довго жив в Закарпатті, але не зробив громадянство, мав посвідку, тоді це було достатньо. 10 років тому вони виїхали закордон, але він ще не прийняв німецьке громадянство, мова йому важко дається. А діти не можуть приїхати, бо потрібний дозвіл, адже вони громадяни України, хоча народилися в Угорщині. Отаке.

По-друге, щоб наші діти не ставали сиротами, а для цього треба закінчення війни. Хоча, це перша річ, яка потрібна для щастя. А третє, я не знаю, чи це можна назвати щастям. Напевно, якесь задоволення, коли я бачу, що люди себе реалізовують, займаються справді тим, що дуже полюбляють, і у них виходить.

Інколи мені важко формулювати те, що мені хочеться. Маю відчуття щастя чи радості, коли люди себе знаходять у своїх улюблених справах.  Людина, напевно ж не знає, чи це буде її улюблена діяльність, коли вона шукає. Вже у процесі ми дізнаємося. Коли поєднання  того, що ти любиш, що тобі виходить, приносить дохід, -- оце щастя, я вважаю.

Щоб ви запитали Бога, чи попросили, якби зустріли його?

Це таке болюче питання, ви навіть не уявляєте, краще б ви мені його не задавали.

Я була півчою в храмі отця Димитрія Сидора більше 20 років. Там дуже чудовий співочий колектив, прекрасний рівень виконання, чудовий регент Федір Копинець. Коли почалась війна, мене запрошували бути регентом в храм в Минаї. У перший тиждень війни я прийшла туди до них, священик зрадів, що я вже погодилась. А я прийшла до нього зовсім з іншою пропозицією: попросила очолити ходу православних до Маріуполя. Я вважала, якщо з тої сторони йде благословення на війну, значить ми, православні, маємо з цієї сторони, хай це буде невелика група, піти в хресну ходу, створити  «живий коридор» з віруючих людей,і врятувати чиєсь життя. Священик відповів, що це може вирішити тільки митрополит, треба почекати. Пройшов тиждень, два - дзвінка не було, і в церкву я перестала перестала ходити взагалі. Потім мене покликали на архієрейську службу, я пішла, з надією, що сама звернуся до митрополита Феодора. Він мене знає, бо я колись протягом 20 років допомагала з дітьми сиротами. То я прийшла і кажу: «Благословіть, отче, на хресну ходу до Маріуполя». Він відповів, що не може це зробити, бо там йде війна, там смерть.

І до Бога також питання маю: за що, скільки, чому?  Щодня моляться православні, греко-католики, католики, представники інших вір. 

Які риси вам імпонують у людях, а які ви не сприймаєте?

Не подобається байдужість. Байдужість просто вбиває. Стоїмо з волонтерами у «Дасторі», «Велмарті», Епіцентрах. І більшість проходить повз, до речі, молодь. Ми не просимо багато, ми кричимо, що маленьких донатів не буває. Ми не маємо права бути байдужими, бо байдужість вбиває. Реально донатять старенькі, які можуть навіть підійти обняти тебе, зі сльозами на очах вибачитися, що мають тільки 20 грн.

Ми для молодих стоїмо. Я, пенсіонерка, я стою для того, щоби вони жили в вільній Україні. А вони проходять повз. У мене у Фейсбуці більше 2 тисяч знайомих, але випросити 50-100 грн... Одні й ті ж самі скидають. У першу чергу волонтери, якщо інший волонтер відкриває збір, я кидаю. І так от по колу. Виходить, що ми постійно щось там акумулюємо і донатимо. Колись давно, коли я була більш заможна пані, більше заробляла, і я купляла своїм учням порцелянові ляльки, невеличкі, але все одно пам'ять. Діти кажуть, що досі їх зберігають.

Перейдемо до хороших рис, що має бути у людині, щоб сподобатися Вам?

Любов до тварин, особливо це стосується тих, хто повідкривав притулки і тепер щодня по кілька постів пишуть про допомогу. Далі, напевно, це здатність підставити плече, коли вже руки опускаються. Хтось теплим словом підтримає,  хтось – вчинком. Якось приходить мені повідомлення: Марія Михайлівна, переслала гроші, підтвердіть, будь ласка. Бачу на картці 50 000 грн. + 50 000 грн. Я дивлюся, думаю, мабуть, у нулях помилка. Не може бути, чужа взагалі людина, яку я не бачила ніколи.  Пишу: ви задонатили 100 тисяч, ви ж мене не знаєте. «Мені вас рекомендували», - відповідає жінка. А на той час я мала багато малини, кажу, може, я вам подарую. «О, якраз хотіла купити», - чую у відповідь. То вона і "купила" малину за 100 тис.грн. Два відерка я їй назбирала, жінка приїхала, ми познайомилися і гарно посиділи.

І коли ці 100 тисяч звалилися, тоді решта збору вже так легко пішло. Люди більше підтягувались.

До поранених ходити дуже важко, оцей біль їхній і навіть байдужість до всього, що навколо. Якось приїхала донька і ми з нею напекли пиріжків. Понесли в обласну лікарню, заходимо в одну палату, там нас чекали. А в другій- не знали, ото, думаю, хлопців порадую. А вони втикають у телефонах. Пиріжки з білими грибами, капусточкою, бекончиком з рисом. А у них картопля фрі з гамбургером, що йому ті пиріжки. То я ім кажу:  ти зараз будеш їсти пиріжки, і я про це проконтролюю, а як ні-- за пазуху складу. Іноді я сувора буваю :) То мусив істи, і ще четверо там лежали. Дякували, що смачні.

Чи п'єте ви каву, якщо ні, то який напій Ваш улюблений?

Якось мене запитали, як я можу стільки допомагати і донатити. Я їжджу маршрутками, економлю на ранковій каві в кав’ярні, п'ю завжди вдома подвійну порцію і на цілий день. Обожнюю каву, інколи батьки учнів пригостять, якщо десь у центрі зустрінемося. Але не зловживаю напоєм, сплю погано.