Як у закарпатському Хусті вчать «стартувати» знову

Приміщення благодійного фонду «Лайф» у Хусті заставлене коробками, клунками, різним добром. За ними – невеликий простір зі столом та стільцями, в іншому кутку - посортовані речі. Між усім «добром» вправно переміщаються представниці фонду. З початку повномасштабного вторгнення тут допомагають військовим та переселенцям. І не тільки речами першої необхідності. Для тих, хто був змушений рятуватися від війни і оселитися у Хусті, започаткували спеціальні курси перекваліфікації, що допомагають знайти нову роботу, краще адаптуватися на новому місці, реалізувати власну бізнес-ідею. Детальніше про все нам розповіла Тетяна Вовчок, керівниця благодійного фонду «Лайф».  

Тетяна Вовчок 20 років пропрацювала в освіті, була заступницею директора з навчально-виховної роботи. Згодом 10 років жила і працювала в Італії і повернулася додому у Хуст, у 2019, якраз перед епідемією ковіду. Хотіла започаткувати свою справу у сфері освіти. «Подумала, напевно я переїду додому і організую щось таке, чим могла б себе зайняти. Використавши ті знання, які маю, досвід з педагогічної діяльності, і закордонний досвід.  Але у той момент, коли почався ковід, щось відкривати було досить складно, - згадує пані Тетяна. -  Та ідею я все-таки виношувала, думала про організацію. Життя за кордоном показало, що левову частку соціальних проблем вирішує громадський сектор. Не як у нас звикли казати, що це все на плечах держави. І в той момент, коли розпочалася війна, зрозуміла: вибору вже нема, часу роздумувати теж. Перше, що спало на думку - це благодійний фонд, щоб допомагати.  27 травня 2022-го року я зареєструвала організацію. З того часу ми почали працювати в основному з допомоги військовим та переселенцям. Мені допомогли мої діти: менший був на війні, старший з першого дня серйозно включився у волонтерство.  І навколо себе я зібрала людей, котрі хотіли мені допомогти. Почали звозити допомогу, збирати необхідні речі для військових».

«Кращого моменту для змін, ніж зараз, не буде»

Тетяна Вовчок каже, це не було щось надзвичайне, вся Україна працює так і зараз. Крім гуманітарного напрямку пані Тетяна з командою вирішили розвиватися з перспективою майбутнього. «Три основні напрямки, якими займається фонд - це діти, це ВПО, це допомога військовим. Попри це ми також намагаємося запроваджувати ідеї, спрямовані на розвиток. Розуміємо, що гуманітарною допомога не буде вічною. Країну треба буде відбудовувати,  піднімати, - каже Тетяна Вовчок. -  То вирішили обрати напрямок, який буде сприяти розвитку,  --  підприємницьку діяльність. Щоб люди були самозайнятими. Багато-хто про це говорить, але мало хто конкретно вказує, як це робити. Живий приклад - це зовсім інше І ми зайнялися профорієнтацією переселенців. Проєкт має назву «Допомога ВПО в Західному регіоні через місцеві партнерства» за підтримки Міністерства внутрішніх справ Чехії  та українського  Благодійного Фонду "Крила Надії". Ми, як субгрантери, назвали його «Стартуй». Наші заходи спрямовані на те, щоб люди, які їх відвідують, отримали додаткові можливості інтеграції в громади, де вони зараз знаходяться. Це мета курсів, які ми пропонуємо для ВПО: курси масажиста, перукаря, таргетолога, курси по психології стресових ситуацій, курси графічного дизайну, фінансової грамотності та ціла серія профорієнтаційних майстер-класів».

Пані Тетяна пригадує, що на початок повномасштабного вторгнення у Хуст прибуло понад 8000 переселенців. «Близько 29 000 їх було на території Хустського, Тячівського, Рахівського районів. Зараз з тих 8000 постійних активних у нас десь 800 залишилося. Серед них і такі, які можуть собі знайти роботу, і ті, яких треба підтримувати. 10% з них –люди з інвалідністю. Є і молодь, переважно вони мають заробітки онлайн. 60% - ті, які шукають себе і шукають можливості. І багато дітей, які пішли у місцеві школи та садки. Зараз за продуктовими чи іншими пакунками до нам приходило по 400-500 людей, зараз – 150-180. Багато-хто виїхав, але є такі, яким нема куди повертатися, - пояснює керівниця фонду.  - Ті, хто залишився у Хусті (ВПО), на мій погляд більше потребують саме комунікації, спілкування,  не продуктів першої необхідності. Багато людей все одно не можуть побороти стресові стани,  і вони продовжують жити в тому у тій ситуації не можуть відволіктися. Це проблематично в тому плані, що людина не може потім себе знайти взагалі в житті, у середовищі в якому опинилася».  

Коли всі чекали, що війна за 2-3 тижні закінчиться, вже пройшов,- приєднується до розмови Наталія Вовчок, яка саме займається активним розвитком напрямків фонду. - Ми спілкуємося з дуже багатьма людьми: переселенцями, жителями міста, вони часто кажуть: я ще трішки почекаю, закінчиться війна і ось почну щось робити, планувати. Але цей момент поки не настає. І якщо ми хочемо змін, кращого моменту, ніж зараз, просто не буде. То у своєму проєкті «Стартуй» ми налаштовані на пошук можливостей для переселенців. Курси,  навчальні майстер-класи, вебінари, Ми хотіли б. щоб учасники,  які мають власні бізнеси, поділилася знаннями і досвідом з тими, хто до нас приїхав. Не просто розказали про бізнес-модель, як вона працює, а показали, як все відбувається зсередини. Ми вивчали і виробництво крафтової продукції з буйволиного молока у селі Горінчово на еко-фермі, там власник розповідав детально, з чого починав, що треба враховувати, який капітал треба мати і ще багато деталей.  Була у нас і Алла Шутко, яка відкрила дитячий простір у селі, якій казали, та хто туди буде ходити, а зараз це успішний бізнес. Вже має претендентів на франшизу. Відвідували з учасницями  невеличкі хлібопекарні у Хустському районі. Так, у нас нема великих фабрик і заводів, але є багато можливостей, як започаткувати власну справу, відкрити сімейний бізнес. Ми хотіли показати  людям, які до нас переїхали через війну, чим і як у нас можна зайнятися, як відчути зміни і наважитися на них. Тут ще допомогли лекції з коучем, яка працювала з учасниками практично».

Професії, які підійдуть у будь-який час

Одна з учасниць майстеркласів «Стартуй» - харківчанка Оксана. Жінка розповідає, що виїжджали з міста на 3 день повномасштабного вторгнення, куди їдуть- не знали. «Житло наше у напівзруйнованому стані. Трошки були  в Полтаві. Потім через деяких знайомих опинились у Хусті, далі я із трьома дітьми виїхали за кордон до Фінляндії, бо там мешкала рідна тітка мого чоловіка, але дуже така старенька,- пригадує події дворічної давнини Оксана. -  Там побули десь близько року. Я намагалася якось інтегруватись, діти пішли до школи. Чоловік залишився в рідному місті, допомагав і зараз там, допомагає.  Інтегрувалися важко, дистанційна освіта для дітей теж була складною (блекаути, відсутність зв’язку). Старша донька доросла, то вона і досі там намагається влаштуватися. А у нас була якась деградація, хоча всі нам допомагали.  Я проходила курси інтеграційні, навіть дійшла до рівня А1-2. Дуже важко там працевлаштуватись якщо не знаєш мови їхньої.  Моя сусідка з рівнем В2 англійської не могла отримати роботу навіть у клінінгу.  У мене економічна освіта, певний час в Україні я працювала у банку. І ми прийняли таке для себе рішення, що дітям треба повернутися. Знайшлись добрі люди, знайомі через знайомих, допомогли облаштуватись тут у Хусті. Я і дві молодші доньки, ведемо домогосподарство у будинку, власники яких виїхали.  Старша донька залишились у Фінляндії. Діти тут пішли до школи, вже і соціалізація, нарешті стали з дітьми нормально спілкуватися, відновили прогалини у знаннях».

Оксана дізналася про курси, які проводить фонд «Лайф», записалася на перукарські. Стриже поки що знайомих. Також відвідала ще кілька майстеркласів, записалася на курси масажу, також зацікавлена у лекції про відкриття ФОП.  «Я ще не не вибрали свій шлях, весь час у пошуках Можливо, щось таке підвернеться, багато такої інформації До речі, дівчата ще часто організовують зустрічі з представниками центру зайнятості, інших фондів, з пенсійного фонду приходила також представниця. Щоб ми були у курсі всіх подій, - розказує Оксана. -   Ми зберігаємо надію, що колись через рік - другий війна закінчиться і все повернеться. Звичайно, це буде не те місто як до війни. Але ж багато рідних, знайомих ,які там залишились і у дітей і друзі. Поки що перебуваємо тут,  користуємося будь-якими можливостями, які нам пропонують дівчата. Щоб поповнити багаж знань,  можливо переорієнтуватися. Буде курс по кондитерському виробництву.   Це професії, які підійдуть у будь-який час і в будь-якому там регіоні. І не тільки, до речі, в Україні».

Приїхала у Хуст з Лисичанська і знайшла свою справу

Ірина приїхала до Хуст із міста Лисичанськ, Луганської області. Вже тривали обстріли міста, жінка з донькою бігали до сховища під кулями. Донька переконала Ірину вибиратися з Лисичанська. «Я приїхала у Хуст, бо тут вже була моя сестра, яка з донькою виїхала раніше. Мій чоловік не хотів виїжджати, там була ще моя мама 82 роки.  І він там залишився з мамою, згодом маму вивезли, а чоловік відмовився і зараз там залишається на окупованій території. А ми тут, моя мама сестра з чоловіком і я з донькою ну якби тут знайшли тут з місце в житті в Хусті нам сподобалось», - каже Ірина.

З Тетяною Вовчок жінка познайомилася, коли отримувала гуманітарну допомогу. «А коли я почула, що у нас тут буде такий центр, зрозуміла, де моє місце. Я буквально почала записуватись не всі заходи, які проходили і проходять. Пройшла курси масажу, психолога. У Лисичанську я працювала на заводі, 30 років. Коли мені виповнилось 60 років, мене розрахували і видали виплати. На ці гроші і мої збереження я хотіла відкрити свій бізнес. Я сама ходила на послуги масажу і подумала, що хочу відкрити салон, з масажним ліжком. Я ще трохи взяла в кредит і це ліжко в мене ось тут теж є. Відкрила свій кабінет,- розповідає Ірина. -  Зрозуміла, що мені не вистачає навчання, поїхала у Мукачево, пройшла курси масажу, потім ще раз пішла на навчання в медучилище. У мене підвищився рівень і я почуваю себе впевненіше як професіоналка».

Ірина вже має постійних клієнтів. Спочатку допомагала сестра Олена, яка працює масажисткою у Солотвині, і пропонувала спробувати послуги масажного кабінету у Хусті. «А потім уже як «сарафанне радіо» працювало. Щоразу клієнтів ставало більше. Працюю півтора роки, - зауважує Ірина. – Я ще навіть у Чехію їздила, проходила навчання.  Планую розширити свою справу, бо зараз я маю невеликий дохід. Треба ще додати різновиди масажу, планую опанувати масаж обличчя».

Ірина каже, спочатку думала, що не зможе реалізувати себе у невеликому закарпатському місті. Але зустріла хороших людей, відчула підтримку. «Це моє життя, я вже в ньому зробила свої кроки, вони мені дуже подобається», - посміхається жінка.

Про ще одну активну учасницю курсів фонду "Лайф" читайте у матеріалі "Ліза, війна та її shop"

Текст: Ірина Бреза

Фото: Аня Семенюк