Як переселенка із Ірпіня стала волонтеркою в Ужгороді

Усміхнена молода жінка закликала допомагати нашим бійцям, грати у безпрограшну лотерею, а за хвилину вже оперативно складала майки. Потім я дізналася -- вона з Ірпеня, за освітою викладачка психології, але працює менеджеркою із персоналу в одній столичній компанії. З сім’єю та сусідами 8 днів мешкали в підвалі родинного будинку в окупації, а потім вирішили виходити. Так і опинилися в Ужгороді.

Вона добре пам’ятає 24 лютого, коли росія вторглася в Україну. Був звичайний день, брат Оленки Роман мав на кілька днів відлітати до родичів в Естонію: «Я прокинулася десь о пів на шосту, бо вайбер божеволів. Вже й не пам’ятаю, чи чула вибухи, бо так усе змішалося. Всі мої кияни інформували: у нас тут вибухнуло, там було чутно, і на роботу не йдемо». Брат нікуди не полетів, а сама жінка зосередилася на доньці, бо в неї через стрес почалася панічна атака: 17- річна дівчина перші півтори доби ридала, серцебиття було прискореним. Оскільки у їхньому родинному будинку в Ірпені, де мешкають кілька сімей з родини, є великий підвал, до них поз’їжджалися родичі (один навіть із Чернігова приїхав), знайомі з дітьми, сусіди.

- Сподівалися, що в передмісті спокійніше, ніж у Києві. Сюди до батьків тікали діти. Якби мислили логічно, зрозуміли б, що на підступах до столиці буде погано, але тоді про це не думали, а вже потім виявилися в пастці. В Ірпені, який досить близько біля Гостомеля, почало щодня бахкати. Вже навіть звикли до вибухів, постійно спускалися в підвал. Але потім, коли був перший авіаналіт, стало страшно. Літаки пролітали над будинком, скинувши бомби в іншій частині міста. Після цього брат зумів вивезти її доньку, свою дружину й дитину та ще кілька сімей, які в них жили.

У нас є баптистська церква, ми не є їхніми вірниками, але велика їм подяка, вони весь час займалися евакуацією: збирали машини, дізнавалися безпечні маршрути, супроводжували. Так виїхали й мої родичі – серед останніх, хто зміг вибратися в перші дні вторгнення.

Моя співрозмовниця залишилися, бо тато їхати відмовився. Це було 4 березня, а 5-го їхній житловий сектор обстріляли з мінометів.

- Це страшно, здавалося б. Але коли смерть дуже близько, то стає якось зовсім не страшно. Не знаю, як це описати. Мабуть, якийсь викид адреналіну. Я жодного разу не плакала, стала зібраною. Кілька днів ще бігали з підвалу й наверх, але потім з укриття вже не виходили, – каже. – Росармія обстрілювала по квадратах весь приватний сектор, ми чули: трохи далі, ближче й опа – по нас. Міна не влучила прямо в будинок, але розірвалися поруч аж 3.

Підвал прихистив 22 людей

 Це вони потім досліджували. Відчули запах диму, боялися, що будинок загориться. Батькові хоч і 75, але сміливий: вийшли з чоловіком Оленки назовні. Горів сарай і дерев’яна огорожа, існувала небезпека перекидання полум’я на дім, тож вони вибивали дошки з паркана.

-У сараї стояли коктейлі Молотова, які зробили, думаю, туди попав уламок, і це пришвидшило горіння. Якби знайшли, було б погано. Окупована була саме наша частина міста. Потім дізналися від сусідів, що зганяли всіх із приватних будинків. Не знаю, як нас не дістали. Вони до нас приходили після того, як обстріляли. Поки ми сиділи в підвалі, то думали, що хати вже нема: гаражні ворота потужною вибуховою хвилею зняло з петель, пробило уламками, дім аж хитало. Я тоді у відчаї написала СМС: «Донечко, ми тебе дуже любимо». Знала, що вони доїхали до Вінниці, а потім зв’язок зник

Солдати росармії намагалися зайти в будинок, який у них на кілька входів. Їхню частину будинку сильно побило, залишилася без вікон, а другу, дядькову, – менше. Але в московитів нічого не вийшло: у двері з гранатомета лупили, а вони сиділи в підвалі.

А якось до них прийшла мама сусідки – підвіз хлопець, котрого потім забрали. Окупантам сказала, що хоче побачити доньку (дівчина разом із дідусем і бабусею ховалася в підвалі будинку моєї співрозмовниці). У жінки рашисти забрали телефон, 400 доларів, дорогий алкоголь, який прихопила про всяк випадок, і тому дозволили пройти, але привели, з її слів, під автоматами. Підвал загалом прихистив 22-х людей, зібралася різношерста публіка. Поки сиділи тут, усі перехворіли – підозрюють, що на ковід.

- Спасибі брату, залишив пакет із печивом, сушеними бананами. В перші дні взагалі не хотілося їсти. Було дуже холодно, бо вночі надворі – -8 С. Хотілося випити чогось гарячого. Прибіг якось сусід, який вміє з усіма домовлятися, і сказав, що можна вмикати генератори. Але треба попередити тих, що на ворожому пості, що навпроти будинку розташувався, й весь наш двір як на долоні  Коли увімкнули генератор, хоч води закип’ятили. А будиночок сусідки захований між іншими, то вона надворі розкладала мангал, варила нам супи. Свята жінка.

Щодня думали, як вибратися, але поки в тебе нема зв’язку, то сидиш і не знаєш, що відбувається. На старенький телефон їм удалося зловити радіо. Виявилося, що це – єдина штука, яка працює в таких умовах, дізналися хоч якісь новини. Почули, що евакуація відбувалася тільки з сусіднього села Романівка. Єдиний варіант – іти пішки, бо родинну машину побило уламками снарядів, але як, куди і чи можна, ніхто не знав. На вихід таки наважилися 13 березня. За кілька днів до цього Оленці вдавалося перекидуватися СМС із братом, але не знала, чи відправлені й коли надходять, бо були тільки проблиски зв’язку, подзвонити було неможливо. Написали просто, що живі. Брат інформував, що спілкується з волонтерами про те, як виїхати.

- Спитали в тих на вежі, чи можна вийти, у відповідь почули: «Ну, ми стрєлять нє будем, а там кто знаєт». У них же нема зв’язку, щоб між собою контактувати. Сказали, щоб не вдягали чорне чи кольору хакі. Бо чорне для них – одразу бандеровец, стріляють. Смішно і страшно водночас. Тому вбралися у яскраве й біле. Найважчим було рішення для батька: в нього коліно хворе, не ходив давно на такі відстані. 8 чоловік таки вирушили, решта сусідів залишилася.

Ти просто йдеш і не розумієш, стрілятимуть чи ні. Це як рулетка. Два тижні ми не бачили місто, тільки те, що поруч. А тепер побачили, що зробили з Ірпенем. Гнітюче враження: згорілі машини, могила на зупинці з номером, десь убитий собака, голуби, які загинули від уламків міни чи гранатомета, побиті будинки. Весь час бахкало, але дороги назад не було.

 Мама сусідки мала квартиру посередині маршруту, запропонувала зайти перепочити. Головне – там був зв’язок, удалося зателефонувати брату. Він і порадив, якими вулицями йти можна, а де небезпечно. Головне – дійти до центральної вулиці, а там сіра зона, волонтери, ризикуючи власним життям, збирали людей в автівки й везли.

- Були версії, що це перевдягнені в цивільне хлопці з «Азова». Дуже багато волонтерів загинуло, це я вже потім читала. В той день, коли ми виходили, вбили американського репортера. Міст, який ви, можливо, бачили на фото, постійно обстрілювали. Тому ми за командою то рухалися вперед, то поверталися, то сиділи в окопі. Поки перейшли його, кілька разів падали на землю Ще була «швидка», команда «запихуємося». Дорогою розділилися: маму в одній групі повезли, а я повернулася за татом і ми застрягли – міст почали обстрілювати. Батько був на такому адреналіні – мав аж чорні губи. Потім заліз у окоп, а там наш вояк, зовсім юний. Питав тата, скільки йому років. «А мені 18», – гордо каже. Дідо розплакався».