Нашу лікарню розбомбили

Руслан з дружиною, 10-річним сином Юліаном та річною донечкою – з Миколаєва, на Закарпатті вже четвертий місяць. Втікали сім’єю з рідного міста під обстрілами і знайшли прихисток у Сваляві. Руслана із сином ми зустріли в Ужгороді, хлопчика оперували у госпіталі Prevention. Медичну проблему старшого сина родина планувала вирішити цього року, але вже у лютому почалася повномасштабна війна, Миколаїв обстріляли, а місцеву лікарню, де планували лікувати Юліана, розбомбили.

З хлопцями – дорослим та малим розмовляємо у просторій лікарняній палаті. Руслан налаштований оптимістично попри пережиті родиною події.

«Ми з Миколаєва, на Закарпатті живемо у Сваляві, нас прийняли до себе люди. А в Ужгород приїхали, бо нам сказали, що тут хороша лікарня, - каже Руслан.- У Миколаєві до сьогоднішніх днів стріляють. Лікарню, в якій ми планували лікуватися, розбомбили».

Оперував хлопчика в Ужгороді на базі клініки Prevention дитячий хірург-уролог Дмитро Чеканов, який з початку війни переїхав на Закарпаття з півдня України. До нього батьки хотіли потрапити ще у мирний час, проте не встигли. Ще донедавна Дмитро Чеканов працював в Одесі, у клініці Одрекс  - найбільшій приватній медичній лікарні на півдні України. Знайшли лікаря вже на Закарпатті, де самі опинилися, рятуючись від війни. 

«Лікарня дуже подобається, все чистенько, тут і так видно, що все просто супер. В Миколаєві такого немає. Персонал чудовий, всі допомагають, посміхаються, входять в положення. Годують смачно, ми тут їмо недорого, дуже адекватні ціни. Ми дуже раді, що потрапили в цю лікарню, - хвалить ужгородську медицину Руслан і розповідає, що змушена була пережити сім’я, доки не дісталася до Закарпаття:

«Спочатку, коли почалася війна, ми поїхали у Вознесенськ до мами, думали там буде тихіше, але попали під обстріл. Ми були в районі Болгарки, коли почалося між росіянами й нашими. Прийшли руські й відразу підірвали міст, щоб вони далі не пройшли. І так вийшло, що ми залишилися на тій стороні. Ховалися два дні, поки наші їх не розбомбили. Російська армія бігала по городах з автоматами й стріляли, ховалися. Ми боялися навіть відкрити вікна і подивитися, просто одні перестрілки. І тут ти сидиш і тільки й чуєш звуки обстрілів. Потім, коли оголосили зелений коридор, нам дали 10-15 хвилин, вдалося через річку втекти й добратися. Нам допоміг кум, бо машини залишилися, оскільки міст розбили. Тому ми їхали без речей. З сином, жінкою, маленькою донькою.

Їхали спочатку в Хмельницький, бо були великі затори. Я у легких тканинних капцях, а там сніг, добре що куртка зимова. У Юліана куртка осіння була, бо у нас трохи тепліше і ми шукали йому одяг. Купували все, що було і не дорого, просто щоб зігрітися. Ми вирішили тоді вночі зупинитися і переночувати в Хмельницьку, бо через затори дорога виявилася довшою, ніж думали. Друзі допомогли знайти квартиру і ніхто грошей навіть не взяв».

Діти дуже сильно злякалися, каже Руслан, зараз вже більш-менш. Згадує, що у Хмельницьку реагували на кожен звук. Сам чоловік, коли почалися обстріли, прислухався, до кожного звуку, як чув, що щось летить, казав усім ховатися. Але розумів: якщо у будинок влучать, то сховок не допоможе.  

З Хмельницька сім’я доїхала до Сваляви, тут живуть неподалік у селі друзі.

«Ми там познайомилися з мамочками, бо гуляємо з маленькою дитиною. Там багато переселенців і місцеві вже в гості кличуть. Немає такого, щоб проти нас були налаштовані. У мирний час ми їздимо сюди відпочивати раз на рік. Звичайно, хочеться додому. Ми дзвонимо друзям додому і там кожного дня стріляють, постійно вибухи. Не зрозуміло, чи то наші, чи чужі», - пояснює Руслан.

10-річний Юліан на Закарпатті не вперше. «Я їздив раніше, і тут дуже весело зимою, катався на лижах, - згадує хлопчик. Каже, що зараз у нього все добре, але як почув перші вибухи, то ледь «серце не стало». Всі друзі з Миколаєва пороз’їжджалися, а сам Юліан сумує за домом та спортом. Вдома займався плаванням, футболом на самозахистом.

«Зараз не можемо записатись нікуди, бо до Сваляви 20 км, а бензин дорогий. Якби ми жили в Ужгороді, то знайшли б гурток. Хотілося б, щоб він чимось займався. Він вчиться, але бачу, що йому скучно. Я б з ним бігав, але через те, що маленька дитина є, то не завжди є час, - зауважує батько.  -  Я теж колишній спортсмен, займався академічним веслуванням. Тому хочу, щоб Юліан також займався спортом і стараємося, щоб він у всіх напрямках себе проявив. Ми не знаємо, що йому сподобається, тому стараємося спробувати всі гуртки. Сподобається, відчує, що йому це близьке – буде займатися, тобто немає такого, що ми змушуємо його. А потім підросте і відчує, що йому більше сподобається. Зараз у нього такий період, коли плавання дуже допомагає розвиватися».

Руслан, не тільки професійно займався веслуванням, але й отримував нагороди на чемпіонатах. Уперше потрапив на чемпіонат світу ще навчаючись у 8-му класі. Після того щороку брав участь у європейських змаганнях з академічного веслування. «Четверте місце я зайняв з командою в Британії, там був чемпіонат світу серед юнаків. Ми боролися дуже сильно за призи, і вийшло, що в одну секунду приплили 4 човни й по фотофінішу ми перетнули лінію четвертою. Майже в перший рік тренувань я отримав «майстра спорту».

Батько планує, що син теж захопиться академічною греблею, в якому він зможе показати приклад. Але це майбутнє – у Миколаєві.  У рідному місті діє відповідна спортивна база, туди ніби ще нічого «не прилетіло». Тільки треба позбутися окупантів і завершити війну.

«У моєму колі спілкування, робота та друзі, кого я знаю, ніхто не є за «руський мір». Якщо у 2014 році я чув, що хтось про щось там говорив, то зараз ні одного немає такого, хто б сказав «добре буде, якщо прийде Росія». Категорично всі налаштовані. Ми переможемо!», - каже Руслан.

Zaholovok.com.ua розпочав серію "Історій, які не мають терміну придатності". Це розповіді про людей, про взаємодопомогу, про розуміння тих, хто переїхав на Закарпаття з інших регіонів. Про події та маленькі дива, які ставалися і стаються на Закарпатті протягом війни.

Читайте нашу попередню Історію про те, як Як локальна кулінарія та мистецтво допомагає забути жахи війни