В УжНУ створили сучасний простір для дітей переселенців

З початку війни у 6 гуртожитках Ужгородського національного університету знайшли прихисток тисячі внутрішньо-переміщених осіб. Значна частина з них – сім’ї з дітьми. Після перших тижнів шоку прийшло розуміння, що ця війна – надовго. Тож багато хто прийняв рішення шукати роботу і облаштовуватися в Ужгороді. Але люди стикнулися з проблемою нестачі місць у садках. А як не маєш де прилаштувати дитину – на роботу не підеш.

Для багатьох порятунком стало відкриття в одному з університетських гуртожитків дитячої кімнати, або дитячого простору. Це – гарне відремонтоване приміщення з закупленими сучасними меблями, обладнанням, іграшками та дидактичними матеріалами. І що найважливіше – з професійними педагогами та психологом. Яким, як виявилося, довелося працювати не тільки з дітьми, а й із їхніми батьками…      

Давня ідея Маріанни Колодій

Проректорка УжНУ Мирослава Лендьел розповідає, що ідея створення такого простору виникла доволі давно, а її автором є старша викладачка кафедри політології і державного управління Маріанна Колодій, яка очолює Центр ґендерної освіти, що діє при УжНУ.

– Маріанна сформулювала ідею, що в університеті повинна бути дитяча зона. Це мав би бути простір, де матусі – викладачки і студентки з маленькими дітьми, яких не можуть залишити чи в садочку, чи з іншими членами родини – могли б залишати своїх дітей на час освітнього процесу. Тобто вони могли б прочитати пари, або відбути пари, якщо це студентки, і потім своїх діток забрати, – пояснює Мирослава Лендьел.

 З різних причин цю ідею тривалий час не вдавалося реалізувати: не вистачало то часу, то ресурсів, то приміщення під дитячий простір. Однак минулого року був розроблений проєкт Концепції сталого розвитку університету. І одним із заходів, який планувалося реалізувати саме цьогоріч, було створення простору для матері і дитини. Розглядався варіант, що він має бути розташований на факультеті суспільних наук, де є спеціальності «соціальна робота», «психологія», «дошкільна освіта». Відповідно, студенти могли б бути вихователями, допомагали б дивитися за дітьми й водночас проходили б практику.

За дивним збігом обставин Концепцію мали розглядати та схвалити на Вченій Раді університету 24 лютого 2022 року. Але того дня почалася війна. Вчену Раду не збирали, Концепцію не розглядали, вирішили її доопрацювати з урахуванням реалій воєнного і поствоєнного часу. Тобто цей документ буде прийнятий, але він вже вимагатиме внесення певних коректив.

Таким чином ідея створення простору матері і дитини знову була відкладена. Але ненадовго.

Зі світу по нитці – діткам гарний простір

–  Коли розпочалася війна, до Ужгорода приїхало багато ВПО, які поселилися в гуртожитках університету. Ми з ними спілкувалися, і багато хто говорив, що важко влаштуватися на роботу, бо мають маленьких дітей, яких нема з ким залишити. Водночас ужгородські садочки переповнені і є проблеми з місцями навіть для ужгородських дітей. Тоді ми згадали про ідею створення цього простору. Ситуація з переселенцями і їх дітками стала для нас остаточним поштовхом і стимулом реалізувати давній задум, –  каже Мирослава Лендьел.  

Буває так, що тривалий час нічого не клеїться, а раптом – сходяться зірки і все швидко вирішується. Саме так вийшло і з дитячою кімнатою.

Керівниця відділу міжнародних зв’язків УжНУ Оксана Свєженцева розповідає, що буквально в той же день, коли прийняли рішення шукати спосіб допомогти переселенцям з університетських гуртожитків, побачили оголошення Вишеградського фонду, що він підтримує організації з України, які створюють соціальні можливості для ВПО.

–  І ми вирішили спробувати реалізувати нашу давню ідею. Описали задум, наша грантова заявка була підтримана. Паралельно домовилися з Волонтаріатом УжНУ, що він буде подаватися на ті гранти, на які не може подаватися університет. Волонтаріат подався на фінансування Карпатського фонду, який працює лише з громадськими організаціями, і частина ресурсів, необхідних для реалізації цього задуму, були залучені з Карпатського фонду. За кошти УжНУ було завершено ремонт кімнати для майбутнього дитячого простору. А ще нам допомогла громадська організація «Неємія», яка привозить діткам водичку, печиво та фрукти, та івано-франківський «Шелтер». І звичайно, працівники університету, які приносили з дому іграшки та книжки для діток. У підсумку буквально за принципом «зі світу – по нитці» ми створили дуже гарну кімнату для дітей у гуртожитку №3, – пояснює Оксана Свєженцева.

«Працюємо не тільки з дітьми, а й із батьками»

Робота в дитячому просторі побудована таким чином: зранку до обіду (з 9 до 13 години) з малечею займаються психолог і педагоги-організатори (викладачі кафедри педагогіки і педагогіки вищої освіти), потім батьки забирають діток на обід і обідній сон, а далі – з 15 до 7 години – гурткова робота. Гуртки ведуть студентки-магістри, які вже мають досвід підготовки діток-переселенців до школи – працюють у недільній школі при одній з ужгородських церков. Важливо зазначити, що послуги дитячого простору для батьків-переселенців – повністю безплатні.   

Жанна Милян, провідна спеціалістка кафедри педагогіки та педагогіки вищої школи і педагог-організатор у новоствореному дитячому просторі, розповідає, що в пікові періоди доводилося працювати з 25 дітьми одночасно. Це були як дошкільнята, так і вже 6-річні малюки, яких готували до школи. Головне завдання педагогів і дитячого психолога – налагодити соціальну адаптацію дітей. Але додає, що деяким дітям було дуже важко. Коли чули сирени, різний шум чи, наприклад, гул літаків і гелікоптерів, то деякі малюки спочатку дуже лякалися.

–  Але ми працюємо з ними, допомагаємо позбутися наслідків стресу, який вони пережили, стараємося, щоб дітям було комфортно і добре. Працюємо, до речі, не тільки з дітьми, а й із батьками, – каже Жанна Милян.

Післяобідні гуртки в дитячому просторі мають три спрямування: мистецьке, логіко-математичне і філологічне, мовне. Але на гуртку з англійської вихователі стараються допомогти малюкам також освоїти українську. Бо майже всі діти говорять або російською, або суржиком.

– Є дітки, які в нас тут останні 2-3 місяці готувалися до школи, зараз пішли в перший клас, але після уроків продовжують приходити до нас на гурткову роботу, аби й далі вивчати українську. Бо їм це потрібно в школі, щоб краще розуміти свою вчительку, –  розповідає педагогиня.  

 «Вигорання – величезне. Але наша робота – не марна»

Світлана Кулакова, провідна фахівчиня соціально-психологічної служби УжНУ, в цьому проєкт є дитячим психологом. Раніше з внутрішньо-переміщеними особами вона не працювала, тому, каже, очікування від роботи і реальність суттєво різняться. Хоча пані Світлана до роботи в дитячому просторі спеціально готувалася.  Вона розповідає, що потрібно працювати з дітьми як індивідуально, так і в групах. Декотрі малюки пережили дуже серйозний стрес, мають травми. Один із хлопчиків на початку постійно кидав і трощив іграшки. Психологиня  показує один із поламаних пластикових кошиків, який розтрощив малюк.

–  Спочатку в нього була така поведінка. Я спостерігала і потім почала втручатися з метою корекції. Щоб він зупинився трощити і ламати й почав створювати. Кожен раз я мусила до нього підходити та працювати індивідуально. Також використовую тілесно-орієнтовану терапію. Якщо дитина затиснута, скута, і це помітно в тілі – потрібні вправи на розслаблення. Гладити і носити дитину на руках – це наша звичайна буденна робота, – каже Світлана Кулакова.

Психолог розповідає про переломний момент у роботі з дітьми в групі. На початку дітлахи будували бомбосховища, приносили туди воду, уявні харчі і ховалися. А в серпні, якраз перед Днем Незалежності, вони створили … спільний дім.

–  Це було настільки вражаюче. Вони взяли пледи і почали створювати для себе простір. Перестали штовхатися та битися і всі, як у рукавичку, залізли в цей дім, який собі створили. Це був результат нашої майже тримісячної роботи й ми були дуже сильно вражені, - каже Світлана Кулакова.  

Вона зізнається: працювати з такою великою кількістю дітей (а також і батьків), які пережили стрес, – дуже важко.

– Якби я знала, скільки і як мені доведеться самій відновлюватися, я б, може, і не пішла в цей проєкт. Чесно кажу, вигорання – величезне. Одна наша колега просто пішла – не витримала цього навантаження, – каже Світлана Кулакова. – Але ця робота стала ще й серйозним професійним і життєвим досвідом. І дуже приємно бачити результат – людей, в яких помітні зміни. Вони не ведуть паразитичний спосіб життя: віддали дітей в школу чи садочок, знайшли роботу, облаштовуються на новому місці. Розвиваються. І дякують нам. І ми розуміємо, що наша робота – не марна. Це додає наснаги, дає нам поштовх і силу працювати далі.

Ярослав Світлик

Zaholovok.com.ua розпочав серію "Історій, які не мають терміну придатності". Це розповіді про людей, про взаємодопомогу, про розуміння тих, хто переїхав на Закарпаття з інших регіонів. Про події та маленькі дива, які ставалися і стаються на Закарпатті протягом війни. 

Читайте нашу попередню Історію про те, як рестораторка з Києва перебудувала школу в Березинці у дім для переселенців