Як рестораторка з Києва перебудувала школу в Березинці у дім для переселенців

Опівночі 7 березня цього року велика компанія киян, які на 6 автомобілях щойно приїхали з небезпечної на той момент столиці України, опинилася в Хусті просто на вулиці. Будинок, про оренду якого домовлялися, виїжджаючи напередодні з Києва, власники здали іншим людям. І Катерина Терехова разом з чоловіком, батьками, друзями, 7 котами та собаками застрягли посеред ночі в чужому місті, шукаючи притулок…

Так почалася закарпатська історія Катерини Терехової. Уже на обід 9 березня Катя тримала в руках ключі від складу в Мукачеві, в якому через 2 дні – 11 березня – організований нею волонтерський центр з видачі гуманітарної допомоги отримав першу посилку необхідних речей.

А потім – все просто полетіло. І, на щастя, летить досі.

Якщо Всесвіт дає тобі можливість допомогти, як можна не допомагати?

До війни відома київська рестораторка та івенторка Катерина Терехова лиш одного разу на 5 днів приїжджала до Закарпаття – відпочити в санаторії. Але за півроку життя на Мукачівщині вона «примагнітила» до себе багато активних хороших місцевих людей і разом із ними і своїми друзями з «попереднього» життя робить просто неймовірні речі для переселенців, які втекли від війни.   

Катя не має благодійного фонду, бухгалтера і юриста. Але про кожен із напрямків волонтерської роботи, яку вона робить, можна не те що писати окрему статтю – фільм знімати.

– Я – хороша менеджерка, людина-табличка, в мене все прораховано і все передбачено по кожному з проектів. Якщо ти вмієш менеджерити, то не важливо – в якій сфері це треба робити. А якщо Всесвіт тобі дає можливість допомогти і люди навколо приєднуються до тебе –  то як можна не допомагати? – каже Катерина.

У нинішньому випадку її проекти – напрямки волонтерської роботи. Наприклад, вона опікується переселеним «Артеком», а ще допомагає 22 дітям-інвалідам із Дружківки, які зараз живуть в Мукачеві, а ще збирає і видає гуманітарну допомогу ВПО у вже згадуваному центрі, що більше схожий на магазин – така там чистота і порядок.

З допомогою друзів і Instagram Катя збирає по всьому світу сотні тисяч на конкретні потреби кожного з проектів, знаходить необхідні речі – від 220 матрасів для діток з «Артека» до промислової пралки за 250 тисяч гривень для закладу, що прихистив дітей-інвалідів з Дружківки. Et cetera, et cetera…

Але цей текст – не про ці «проекти». Ця історія – про прихисток для півсотні людей, який Катя створила в закинутій школі в селі Березинка. Мабуть, та березнева тривожна ніч, коли вони з родиною і друзями опинилися на вулиці і не знали, куди податися, також частково вплинула на рішення взятися за ідею створення притулку. До речі, тоді в підсумку компанія поселилася у родичів чоловіка Каті.

– Мама мого чоловіка народилася у Ділку. Але я не хотіла користуватися гостинністю родичів, – каже Катя, – бо і нас було багато, а ще 7 собак, коти… Та й родичів до того я ніколи в житті не бачила. Вони на мене в інстаграмі підписані, але на тому все знайомство і комунікація і закінчувалися. Я до війни взагалі тільки один раз була на Закарпатті – приїхала на 5 днів у санаторій відпочити і відіспатися між 2 великими і виснажливими проектами. Про Закарпаття тільки чула різні казочки. Але хочу сказати, що закарпатці – чудові. Мені тут трапляються просто фантастичні люди!

Довіра – це найцінніше

Одного разу хтось із таких фантастичних людей розповів Каті, яка на той момент вже активно допомагала переселенцям у волонтерському центрі в Мукачеві, про пусту будівлю школи в с.Березинка. Після реформи освіти і укрупнення шкіл ця будівля взагалі  не функціонувала, бо місцевих школярів перевели до опорної школи в сусідньому селі.

– У той час я також допомагала діточкам з інвалідністю в місті Рівне. Я думала, що то сироти. Коли побачила цю школу, подумала – те, що треба, невеличка, якраз на 40 людей. Подзвонила другові-архітектору – намалюй мені проект. Він намалював – супер, все поміщається. Починаю комунікацію і виясняю, що це дітки з сім’ями, всі внутрішньо переміщені, але з батьками їх було набагато більше, ніж 40, – розповідає Катя.

Та проект вже був готовий, тому вона вирішила не зупинятися. З перших днів війни Катя також була учасницею волонтерської спільноти «IT-військо», яка нині вже переросла в благодійний фонд. Тоді це був просто чат в одному з месенджерів і Катя написала в ньому про задум створити притулок. Ідею всі підтримали. І так почалося. Вже пізніше буде виграний грант на 28 тисяч доларів, але в той момент проект стартував з донатів простих людей. 

– В мене взагалі не було сумнівів. Я почала проектування та будування ще до того, як виграла грант. Почала за кошти, які назбирала на свою картку. Я понад 20 років працюю в ресторанній та клубній індустрії в Києві, 6 років керувала дуже відомим закладом. І багато хто мене знає. До речі, сама неочікувана допомога – від відвідувачів того закладу, яких я роками не бачила. Тобі просто хтось телефонує і каже: «Катя, ми з чоловіком хочемо тобі відправити 250 тисяч гривень». Я кажу – в мене немає фонда, я не дам вам акт виконаних робіт. Тільки можу прозвітувати в Інстаграмі. А вони: «Ми тебе знаємо і довіряємо». Така довіра – це найцінніше, що може бути. Коли люди дійсно бачать, що ти робиш, не «Рендж ровер» купила, а робиш – то не так важливо, чи є в тебе фонд, чи є бухгалтер. Люди допоможуть, – каже Катя.

Наприклад, Іван Дорн придбав для притулку усі керамічні конвектори з виручки за квитки з благодійного концерту у Тбілісі. Українські гумористи Тетяна Лазарєва і Михайло Шац, які багато років живуть в Іспанії, купили ролети на всі вікна і приліжкові столики з «Ікеї». І таких кейсів багато.

Трохи пізніше проект притулку фінансово підтримав фонд «Razom for Ukraine».

– Я була дуже щаслива. Я б і так будувала цей притулок за гроші, які донатять мої друзі. Але цей грант став великою підтримкою і можливістю витратити ці донати на інші потреби інших людей, яким я вже на той час допомагала. На сьогодні у нас тут працюючий готовий притулок і в мене ще лишилося 200 тисяч гривень з тих 28 тисяч доларів, - розповідає Катя.

Люди не могли повірити, що в них усе є

За домовленістю з місцевою владою, школу віддали в оренду на рік за 1 гривню, а коли потреби в притулку вже не буде, будівля і все, що в неї придбано і завезено (меблі, техніка, чудова кухня, яка «переїхала» в Березинку з київського ресторана) – залишається громаді. 

Катя відзначає, що в місцевій адміністрації ідею створення притулка одразу ж оцінили, проект усім сподобався і процес погодження йшов швидко.

– Все відбувалося дуже злагоджено. Жодних палок в колеса не ставив ніхто. Навпаки – мені всі допомагали. Люди приїжджали, бачили, як ми тут все будували – і просто помагали. Хтось ввідний кабель подарував, хтось труби, хтось баки, хтось вікна. Ніяких перешкод, тільки допомога і підтримка, – каже Катя.

Коли стало потрібно звільняти садочки, місцева влада звернулася з тим, щоб переселити тимчасових мешканців 3 садочків до притулку. Так і зробили, але взяли не всіх.

– У мене є знайомі, які побудували хостел у Львові і вже декілька разів викликали поліцію: люди пиячать, хтось побився, ще щось сталося. Тому ми взяли скромних хороших людей. Мені одразу хотілося, щоб у нас була здорова ком’юніті. І в людях, яких я забрала з 3 садочків, голови сіл були впевнені, що вони порядні і можуть допомагати, - каже Катя.

Загалом у притулку може мешкати 57 людей, на час нашого візиту в Березинці проживали 43 мешканців, з яких 10 – діти. Географія широка – Харків, Бердянськ, Херсон, Чорнобаївка, Ізюм, Дніпрорудне. Є такі мешканці, яким уже нема куди повертатися, а дехто ще надіється повернутися додому. Одна родина навіть вже повернулася в Ізюм.

– Коли їхали – ми тут всі плакали, такі хороші люди, –  каже Катя.

У притулку є чіткі правила: тут заборонений алкоголь, нічні посиденьки і скандали. Є вартування – по 3 людей на день стежать за чистотою, допомагають на кухні.

Катя розповідає, що спочатку всім було важко. Люди по-різному реагують на стрес. І після місяців життя у садочках спочатку просто не могли повірити, що в них уже все є.

– В перші тижні бували випадки, коли щось пропадало – 2 банки какао, наприклад. Я з ними говорила і пояснювала: це какао для вас усіх, а той, хто його забрав – забрав від інших. Зараз можу сказати, що вдалося це переламати і пояснити, що це спільний дім і треба жити так, щоб усім було добре, зручно і комфортно. Це велика перемога, - посміхається Катя.

Вона також тішиться, що жоден з мешканців притулку не ходить по гуманітарних центрах. Якщо щось потрібно – звертаються до неї і Катя це знаходить.

– Наприклад, в нас живе жінка, в якої вдома залишився чоловік і в нього є 4 собаки і 7 котів, бо зібрав ще сусідських, яких господарі залишили. То я купляю йому на ринку декілька мішків корму для тварин, а вона відправляє посилку. Всі щасливі, і ти нікуди не ходиш, не просиш, і не забираєш від людей, які того більше потребують. Бо не всім так пощастило, я нашим… – каже Катя.

Зародження нового життя. У всіх сенсах

Ремонтні роботи в школі розпочалися 1 травня, а вже за три тижні – 25 травня – тут поселилася перша сім’я. 

– Вони ходили по нас по допомогу на склад з гуманітаркою, а потім ця дівчинка Настя знайшла мене в інстаграмі і написала просто подякувати: «Ми родина, 5 людей, я з маленькою донькою. Дякуємо». Ми почали спілкуватися, я запросила приїхати в Березинку. Вони приїхали сюди, ще йшли ремонти, я їй показую все і кажу: «Це кімната на 6 людей, а вас п’ятеро. Ви мені подобаєтеся, якщо хочете – переїжджайте». Вони спочатку просто приїжджали допомагати по складу, а потім і переїхали. Зараз Настя вагітна вдруге. Каже, це я накаркала – дала кімнату на 6 людей, – сміється Катя.

Тож у притулку нове життя зародилося і в прямому, і в переносному сенсах :)

Катя сподівається, що шлях, який вона пройшла і її приклад та досвід можуть стати корисними іншим. Каже, що з задоволенням спілкується з журналістами, бо має велике сподівання, що, може, хтось із нашого керівництва нагорі побачить її історію, перейме її досвід і почне робити так само. Тому що, каже, це недорого…

– Дивися, загалом цей проект обійшовся десь у 38-40 тисяч доларів. 40 тисяч поділити на 57 людей – 701 один долар – це вартість одного житломісця на людину. Дешевше, ніж побудувати вагончик чи ще щось там, що в нас роблять. А скільки такого плану закинутих будівель… Це мені ця споруда дісталася без води, без каналізації, а є ж такі будівлі, де значно менше коштів треба вкласти у ремонт, - розмірковує Катя. – Просто треба мати розум і одне чітке усвідомлення – потім накрадешся! Те, що хтось і зараз, під час війни, собі це дозволяє, мене просто жахає…

Ярослав Світлик