Ужгород і Кошице

У жовтні у словацькому місті Кошице відбудуться Дні України. Захід, який проходить вже в 11-те, має на меті розвивати транскордонну співпрацю, презентувати можливості обох країн, і передусім зміцнювати зв’язки Ужгорода та Кошице, розташованих по обидва боки кордону на відстані 100 км одне від одного. Проте за словами Едуарда Бураша, амбасадора Закарпаття у Словаччині, колишнього радника прем’єр-міністра з питань транскордонного співробітництва з Україною, активного громадського діяча та політика, значна частина потенціалу співпраці обох міст та регіонів досі залишається на папері. Передусім, коли йдеться про прикордонну інфраструктуру,  можливості європейського фінансування, вирішення проблем українських біженців у Словаччині.

Кордон: плани є, але результату доводиться чекати роками

Кордон – це справді перше, що спадає на думку в Ужгороді, коли йдеться про Словаччину. Адже він розпочинається наприкінці центральної транспортної вулиці обласного центру Закарпаття. Говорячи про перехід «Ужгород – Вишнє Нємецьке», Едуард Бураш, з яким зустрічаємося в його кошицькому офісі, показує план розвитку прикордонної інфраструктури зі словацького боку, датований 2019 роком. Ще тоді передбачалися зміни на пасажирському терміналі та планувалася реконструкція. Але комплексно її так і не почали. Цього року у січні, зрештою, відкрили довгоочікуваний пішохідний перехід. «Поставили світлофор. Я думаю, що це єдиний світлофор на шенгенському кордоні. Але пішоходи на словацькому боці мають чекати у черзі для автобусів. Там реально проблема. Його відкрили, але не подумали технічно, що він не відповідає умовам, -- каже Едуард Бураш.– За перші три місяці пішим переходом скористалося понад 30 тисяч людей. А влітку ще додається спека, сотні людей в автобусах, серед яких значна частина – діти та літні люди. І всі вони там стоять. Коли у нас повно людей, то у вас стоять і чекають за парканом».

За його словами, словацька сторона анонсувала можливий початок робіт на пункті пропуску зі свого боку наприкінці серпня. Якщо роботи все-таки розпочнуться, то триватимуть щонайменше два роки. При цьому пункт пропуску не мають повністю закривати, але його робота буде обмеженою.

Едуард Бураш порівнює ситуацію зі Словаччиною з тим, що відбувається на кордонах України з Польщею та Румунією, де вже є практичний результат. «Ви бачите, що робить Польща? Польща здійсеює реконструкцію пункту пропуску Медика – Шегині. За 23 млн.євро польська сторона надає кредит українській стороні. Українська сторона повертає цей кредит польській стороні». За його словами, до робіт залучили польську компанію, аби уникнути корупційних ризиків з боку українських замовників. Румунія, говорить Бураш, також швидше рухається з прикордонними проєктами: «Румуни 2022 року дали заявку на ремонт мосту Марамуреш. У 2023-му почали і в 2026-му цього літа будуть передавати новий міст, який там іде, та інфраструктуру прикордонних доріг. А Словаччина спить», – каже він..

За словами Едуарда Бураша, на реконструкцію пасажирського терміналу вже передбачені кошти. Він називає суму підтримки ЄС -- близько 7,5--7,7 млн. євро  та додаткове фінансування зі словацької сторони. Йдеться саме про пасажирський термінал. «Бо на ремонт вантажного потрібно 100 млн.євро»,-- додає він і пояснює, що потреба полягає не лише у ремонті будівель чи технічному оснащенні, а у пропускній спроможності всього комплексу.-- Він недостатній уже сьогодні. У вас на українській стороні чотири смуги, в один бік, чотири смуги -- в другий бік. У Словаччині тільки по дві в обидва боки. Ви маєте рентгени, нові системи. Я не кажу, що у нас немає, але їх недостатньо». На його думку, питання кордону особливо важливе у контексті майбутнього відновлення України.  Окремо Бураш згадує систему «єЧерга», завдяки якій, за його словами, вдалося уникнути ситуацій, коли вантажівки стояли в багатокілометрових чергах до Барвінка. «А зараз у вас є супер "еЧерга", реєстрація. Вона поширюється і на автобуси, чув, що українська сторона вже озвучила подібне запустити і для пасажирських машин».

Нові пункти пропуску і стара проблема інфраструктури

Едуард Бураш говорить і про необхідність нових пунктів пропуску. Серед можливих напрямків «Соломоново – Чієрна (Черна-над-Тисою)» та «Забрідь – Улич». Водночас він наголошує: самих пунктів пропуску недостатньо, якщо навколо них немає відповідної інфраструктури. Крмі того, каже. На КПП Ужгород теж є що вдосконалювати. «В Ужгороді проблема, що цей пункт пропуску вже обіцяють зробити дуже довго. Років 15. Там свої проблеми. Плюс у тому.  Що Україна використала допомогу американського фонду USAID, зробили ремонт на пунктах контролю: від першого прикордонника аж до останнього прикордонника. За два тижні поставили шлагбауми. Війна, не війна – Україна рухається».

Саме відкриття додаткових пунктів пропуску може бути предметом транскордонних проєктів у рамках Європейської групи територіального співробітництва (EGTC), процес створення якої, за словами Бураша, розпочали у 2021 році він та Олександра Дулеба. Але сам факт підписання угоди ще не означає реальної співпраці: «Він відкриває можливості, але до цих можливостей треба підготуватися». Йдеться не тільки про розвиток пунктів пропуску, а й про умови для туристів і громадян, розвиток туристичного потенціалу прикордонних територій, спільні туристичні ініціативи та залучення європейського фінансування. З розвитком додаткових пунктів пропуску, поштовх для розвитку отримали б невеличкі міста, які наразі програють більшим містам, як Чоп, Ужгород чи та сама Чієрна над Тисов

Ужгород і Кошице: партнерство, яке, не використовує свій потенціал

Окремо говоримо з Едуардом Бурашем про співпрацю Ужгорода та Кошице. Угода про співпрацю між містами була підписана 33 роки тому, однак сьогодні, на його думку, відносини не відповідають можливостям двох міст. «Я не хочу казати про місто Кошице, але якби співпраця була, то ви б чули про неї. Ви нічого не чуєте. Це просто знову те, що підписано на папері, не означає, що воно діє. Все залежить від конкретних людей», – каже Едуард Бураш. -- Якщо  людина незацікавлена в тому, щоб розвивати співпрацю в різних напрямках, у різних, є проблема. Бо це не співпраця, яка відбувається по телефону: “Слухай, я би хотів на хокей. Ти можеш взяти мені квитки? Що я, продавець?» Той потенціал двох міст на сході Європи, на Шенгенському коридорі, не використовується достатньо».

Водночас він пропонує оцінювати співпрацю не лише за кількістю спільних заходів, а й за конкретними результатами. «Запитайте у вашої міської ради, коли був мер Ужгорода офіційно прийнятий у міській раді міста Кошице. А поставте друге питання: коли був мер міста Кошице прийнятий у міській раді міста Ужгород? Коли місто Кошице надало допомогу місту Ужгород?»

Щодо цьогорічних «Днів України» у Кошице, то захід має відбутися 1–4 жовтня. Програма не обмежуватиметься культурою. Окремий напрям – спорт і ветерани. За словами Бураша, одного з незмінних оргаінзаторів та ініціаторів щорічного заходу, 2 жовтня в Ужгороді мають прийняти 15 ветеранів, після чого 3 жовтня вони братимуть участь у ветеранській милі в Кошицях, а 4 жовтня – у 103-му Кошицькому марафоні миру.

Він називає це спробою використати спортивну співпрацю для підтримки ветеранів і людських контактів між двома країнами.

Бураш згадує і про економічну складову співпраці. За його словами, після початку повномасштабної війни на Закарпаття релокувалися понад 380 компаній. Але важливо, щоб потенційні партнери розуміли, що відбувається по той бік кордону,– каже він, та анонсує майбутню зустріч з підприємцями, які зацікавлені у співпраці з Україною, тим більше у контексті майбутнього відновлення нашої країни після війни. 

Українці у Словаччині: від підтримки до втоми

Власне про сприйняття українців-біженців у Словаччині, допомогу їм ми говоримо з Едуардом Бурашем далі. Частині словаків, каже він, набридло допомагати. «Є люди, які допомагають. Є випадки, коли одна жінка, назбиравши 30 000 євро для української бригади, отримала хейт. Хтось згадує бандерівців. Частина словаків допомагає попри все. І вони знають, що це важливо. Вони пам'ятають 1968-й. Погано те, що російська пропаганда сильно впливає на людей», – пояснює він. Часом на загальний настрій впливають випадки порушень українськими біженцями правил порядку. Бураш говорить про українських дітей та про проблеми, які виникають через відмінності освітніх систем, законодавства та відповідальності батьків. 

«У Словаччині після масштабної агресії у нас не тільки 170 000 біженців зі статусом біженця, серед них понад 45 000 дітей». За його словами, частина дітей опиняється у ситуації, коли формально навчається у Словаччині, але паралельно проходить українську освітню систему. Він стверджує, що це створює можливості для зловживання системою. «У Кошице близько 20 000 студентів,  з них 5 тис. – українці. Є технічні факультети, де українських студентів майже 80%.  Дітей привозять у Словаччину, реєструють у середню школу через статус біженця, без батьків.  Через різницю у повнолітті, у нас – 18 років, в Україні – 16, діти вже здають ЗНО (НМТ), а ще вчаться тут у школі. Або йдуть в університет, бо з документами ЗНО у нас приймають. Після двох семестрів українців можуть виключити, бо вони не вчать словацьку. Але вони знову можуть зареєструватися, і йти працювати. Просто ти використовуєш систему, ти не вчишся бо хочеш заробляти  А школа, університет задоволені, бо чим більше у них  студентів, тим більше грошей вони отримують від держави. А те, що університет тебе викине потім на тому, то йому байдуже». Відтак, каже Бураш, частина молоді поводиться так, як не мала б, спричиняючи негативне враження від українців. 

«Як ти в чужій стороні — ти повинен прийняти закони»

Тож будь-яке недотримання законів українцями, навіть якщо це буде один випадок, має гучні наслідки. Едуард Бураш проводить паралель із тим, як українські державні інституції можуть реагувати на порушення правил іноземцями. «Як я прийду в Україну і не оплачу штраф за швидкість протягом 10 днів, мене заведуть через застосунок “Дія” до списку міграційної служби. Мене або не випускають, або не випускають на територію України. Поки ти не оплатиш штраф за це. То означає, що закон діє». 

Попри критику окремих аспектів української політики та поведінки українців за кордоном, Едуард Бураш вважає, що Україна має досвід, яким можуть скористатися сусіди. Серед прикладів він називає цифровізацію. «Те, що у вас є застосунок “Дія”, через застосунок “Дія” можна навіть весілля зробити собі. У нас якийсь застосунок робили за мільйони, то він і не діє». На його думку, Україна, навіть в умовах війни, продовжує розвивати цифрові рішення: «В рамках того, що в Україні війна, процеси йдуть, реформи йдуть, і нам потрібно брати те, що ми можемо взяти на себе, на покращення нашого життя, інформатизації, IT-технологій, штучного інтелекту і так далі». Але, додає він, співпраця має бути двосторонньою: «Ми можемо пропонувати також Україні можливості, яких у неї немає. Просто тут живуть двоє сусідів, які можуть мати різний погляд на ці рішення, але це не означає, що ми не можемо сперечатися між собою. Нам є що показати, що ми не використовували. Це не тільки культура чи спорт. Це просто людський обмін, який може щось показати і хоче щось зробити».

Ми ще трохи говоримо про політику, бо у Словаччині наприкінці жовтня вибори до органів місцевого самоврядування і депутатів самоврядних країв. Едурад Бураш теж балотуватиметься як незалежний кандидат. Коментуємо відставку уряду та протести на підтримку Михайла Федорова, екс-міністра оборони. До речі, поки Федоров має час, може діджиталізувати Словаччину, чим не транскордонна співпраця у дії. 

Текст: Ірина Бреза

Фото: Аня Семенюк

Ужгород-Кошице