Ранкова кава

Едуард Бураш – відомий словак на Закарпатті. Тривалий час і в інших регіонах України. Колись він започаткував Дні України у Словаччині, з того часу конектить наші країни у різних галузях і не втомлюється. Він - амбасадор Закарпаття у Словаччині, колишній радник прем’єр-міністра з питань транскордонного співробітництва з Україною, активний громадський діяч та політик.

Ми коротко поговорили з Едуардом під час Днів України в Кошице-2024, які проводилися вдесяте. З енергією пана Бураша, очевидно будуть ще двадцяті :) 

- Як почалася Ваша історія співпраці із Закарпаттям?  

Співпраця почалася ще у 2006-07 роках, коли я із Закарпатським медіацентром організовував інфотур журналістів у Кошице. У ті роки (до 2010 року) я був депутатом міської ради міста Кощице і головою відділу регіонального розвитку і туризму міської ради. Ми з моїми колегами депутатами поїхали в Ужгород до школи зі словацькою мовою навчання, привезли дітям книжки та подарунки. Я зустрів там людей, які казали, що співпраця між нашими містами є не дуже активною. Вона справді такою не була, хоча голови міст зустрічалися. Коли у 2010 році закінчилася моя депутатська каденція, через певний час тодішній мер Кошице Ріхард Раші запропонував мені, чи не хочу я зайнятися відновленням співпраці з Ужгородом. А вже у 2015 році ми організували перші Дні України в Кошице за участі колективів не тільки із Закарпаття, але й Харкова, Одеси, Кривого Рога. Хотілося, щоб було більше презентовано не тільки Ужгород і Закарпаття, але й усі 24 області. Кожна ваша область вона інша, інша культура, менталітет. Дні України в Кошице – це для мене своєрідні ворота в Україну.

На Дні України-2024 ми запрошували представників з Харкова, інших міст. Але ситуація їм не дозволяла приїхати. Водночас мала бути делегація з Чехії, але якраз у ті дні почалася жахлива повінь і чеські міста опинилися під водою.

- Вам відчутно, що кожна область в Україні - інша?

Так, звичайно. На Закарпатті це теж можна відчути. Як почалася повномасштабна війна, в область приїхало понад 300 тис. людей зі східної, південної України. Це не закарпатці, трохи інший менталітет, це відчувається. Звісно, кожен любить своє місто.

Більше третини українських областей я знаю, побував в таких місцях, де й самі українці не їздили. Розбираюся, де і що відвідати, з ким поспілкуватися. Навіть розклад поїздів та автобусів пам’ятаю. Хочете спілкуватися – потрібно мати контакти. Я крім Закарпаття і Києва, був  в Умані, Черкасах, Кропивницькому, Рівному, інших містах.

З 1 січня 2022 року я йшов на посаду радника прем'єр-міністра Словаччини з питань розвитку прикордонної співпраці. Моїм завданням було розвинути співпрацю з Україною. А вже 24 лютого почалася повномасштабна війна.

- То Ви вже розвивали співпрацю зовсім в інших умовах?

Так. 25 лютого я організував гуманітарний хаб в Кошице, а 27 лютого привіз Віктора Микиту, який на той час три дні був головою Закарпатської ОДА. Це була неділя, дата, яка залишилася в голові. Відвантажували перший каміон м’ясних продуктів. Перші місяці був в Україні. На запрошення Закарпатської ОВА відвідав регіональний форум міст у Києві. Ми заїхали в Бучу, Ірпінь після звільнення. Складно було бачити ці міста, тих людей, міста поруч зі столицею України, в такому стані. Бачив будинок з автобуса, підійшов ближче  – а це навпіл розбита багатоповерхівка.

Ужгород теж за три роки помінявся, сотні тисяч людей, які їхали в західну Європу, проходили через Ужгород.  

- Зараз, що є Вашим головним завданням у співпраці з Україною?

Шукаю допомогу, яка потрібна. З початку гуманітарної допомоги не все так було, як мало бути. Просто нас ніхто не вчив, як і що робити. Але кожен хотів допомогти. Ситуація зараз трохи змінилася, вже не така сильна підтримка, яка була спочатку і люди змучилися. Але що мають казати українці, наскільки вони втомилися? А військові! А скільки дітей загинуло, вивезено, скільки території України заміновано. Понад 6 млн українців проживають в Європі або в інших країнах світу. Закарпаття навпаки збільшило населення, а Ужгород потрохи стає таким за розмірами, як Кошице.

А ще до вас переїхало маса бізнесу, компанії з інших частин України, інвестиції теж йдуть. Хоча частина закарпатців виїхала, особливо ті, хто мають європейські паспорти.  

- Ви часто їздите в Україну, бачите на власні очі, що відбувається, можете розповідати у Словаччині про свій досвід. З іншого боку активно працює російська пропаганда, відповідно і настрої словаків мінливі.  

Це не секрет, що пропаганда працює. І не тільки у нас, вона працює і в Чехії, в Польщі, в Румунії, працює в Німеччині і так далі. І, зрозуміло, в Україні. На жаль, багато людей піддається цій пропаганді. Ясно, що всі б хотіли, щоб війна закінчилася, щоб робити інші справи. Є план відновлення України, 50 мільярдів, які йдуть з Євросоюзу на ці потреби тощо. Хоча, за прогнозами, на відновлення України потрібно буде від 500 до 700 млрд євро.

- Чи думали Ви, що розпочнеться повномасштабна війна? Яким був Ваш день 24 лютого 2022 року?

Зранку до мене дзвонили хлопці з Харкова, мій друг сказав: «Едуард, війна почалася!». На кордоні з Україною стояли сотні тисяч російських військ, а всі ще гадали, буде чи не буде. У мене дуже хороші відносини з радником президента України Вадимом Свириденком, це людина, яка пережила Дебальцевський котел. Перший українець, якому ампутували руки та ноги. Він казав, що вони як ветерани, не вірили тому, що кажуть. А готувалися до того вторгнення. На жаль, уже 10 років йде війна, стільки жертв, руйнувань. Але ви це можете відновити, а що не можете відновити – це людське життя, і це страшне. У 2019 році в Кошице ветерани бігли пробіг «Ветеранська миля», у 2024 році 15 ветеранів також пробігли. Нам потрібно спілкуватися, показувати людям реальність. В Ужгород можна приїхати, тут не Донбас, але тут є повітряні тривоги і це вже інше сприйняття. І багато переселенців, які жили свої життя вдома, а тепер не мають нічого.  

- Чи багато в Кошице українських переселенців?

Більше 6000, серед них багато дітей. Ще з 1 вересня мала бути обов’язкова школа для українських дітей. Але нема учителів, приміщень, фінансової підтримки.

- Оскільки у нас Ранкова кава, то запитаю, чи п’єте Ви каву? Може, закарпатську десь там полюбляєте.

Я чув що на Закарпатті, в Ужгороді, дуже файна кава і ужгородці кавомани. І багато кав’ярень. Я не п’ю багато кави, хіба американо в разі чого.

- Чи є в вас улюблені місця в Ужгороді, на Закарпатті, в Україні?

Є такі місця. У Словаччині, наприклад, нема моря. Ще до війни я готував Форум із туризму, зі співпраці туристичних агентств. Шукав те, чого немає у нас. Був у різних  містах на Чорному морі. Не тільки в Одесі, але й у Бердянську, Залізному порту, Коблево, Затоці, Очакові.

А ще люблю українські продукти. Україна має ще реально масло, сир, бринзу. Тут дуже смачна їжа, бограч, кремзлики. В Ужгороді у кожного закладу свої рецепти. Ще в Ужгороді гарна Липова алея. До речі, Ужгород і Кошице пов’язані ще й тим, що іконостас у кафедральному соборі робив чоловік з Кошице. Ужгород із Кошице – міста-побратими ще з 1993 року. На жаль, не зроблено всього, щоби могло бути, бо все залежить від людей. Але поки люди не сильно зацікавлені цією співпрацею.

- Які три речі вам потрібні для щастя?

Я люблю помагати людям, якщо люди задоволені, я також спокійний. Щоб не було війни. І найголовніше  – це здоров’я, без здоров’я ви нічого не можете зробити. Тому це на першому місці, бо тоді можна рухатися різними напрямками і змінювати світ.

«Ранкова кава. Перемога» ZAHOLOVOK.COM.UA публікує серію інтерв‘ю з людьми, з якими варто поговорити саме про перемогу. Адже вони до неї причетні, як, зрештою, і всі ми.

Ірина Бреза для zaholovok.com.ua

Фото Ані Семенюк