Українські школи в Угорщині

Ця українсько-угорська школа у Будапешті стала першою повноцінною 5-денною школою та гімназією, де у вересні 2024 року розпочали навчання українські діти. Більшість - це ті, хто змушений був залишити рідний дім через повномасштабну війну. Але 10% - діти із змішаних родин, хто тут живе давно, зокрема, із Закарпаття.  У перший навчальний рік школу закінчило 280 дітей. Цього року – 330 попри те, що деякі родини мігрують. І вперше випустилися 12-класники.

«У цьому році вперше українські діти здають випускні шкільні іспити в Угорщині, але українською мовою. Про це можна було тільки мріяти. Здають досить добре. Ми за них дуже тішимося, молодці, – каже Олена Бескоровайна, співзасновниця школи, та із захопленням розповідає про досягнення школярів. І в першу чергу це стосується навіть не знань, а комунікації, ментального здоров’я. – Всього два роки і разюча різниця між тим, якими діти прийшли замкненими, не соціалізованими, абсолютно не бажаючи навчитися, закриті у своїх бульбашках. То зараз вони відкриті до спілкування, до участі в проєктах. Є навіть такі, що з радістю залишаються у школі робити додаткові завдання. Я вважаю, що це величезне досягнення і вчителів, і навчальної програми. Нам фактично вдалося повернути дітям цікаве шкільне життя. Наші випускники майже всі вступають до університетів. В минулому році після 11-го класу української школи вони склали НМТ, дев'ять з десяти вступили в університети. Троє в Угорщині, одна дівчинка в Брюсселі, решта – в українських університетах”.  

Умови навчання та зарахування

Цього року з 14-ти випускників десять продовжують навчання у вишах і проходять за стипендійною програмою Stipendium Hungaricum. Випускні іспити 12-го класу угорської гімназії зараховуються також при вступі в український університет. 

У перший рік навчання труднощі в школі стосувалися більше дисципліни: цілий день учні без телефонів, видають тільки на виході із школи. Олена Бескоровайна, яка разом із чоловіком є співзасновниками школи і пройшла весь непростий процес від ідеї до її втілення, до деталей може розповідати про особливості освітнього процесу та ставлення до нього школярів. Зокрема, за кожен пропущений день чи урок батьки зобов’язані надати довідку, але максимум таких тільки п’ять днів у семестрі (або ж підтвердження від лікаря). Якщо дитина набирає, наприклад, 250 пропущених годин, школа змушена заявляти у соціальну службу. Якщо перевищує 300, то дитину залишають на повторний курс. У минулому році 19 учнів залишилося на повторне навчання. Але це був стимул для дітей, таких цього року взагалі немає. “По-перше, всі зрозуміли, що це не жарти: не можна просто так проспати, не доїхати, передумати.  Школа – це серйозно. По-друге, діти дійсно почали вчитися, – каже Олена Бескоровайна. 

Попри те, що деякі українські сім’ї виїжджають, прибувають нові родини: з Сум, Харкова, Києва. Дехто, шукаючи кращої долі в інших європейських країнах, повертається до Будапешта. 

Для Олени Бескоровайної принципово важливо, щоб гімназія залишалася місцем мотивованих учнів. На відміну від звичайної школи, куди зараховують усіх дітей, тут діє вступний відбір. «Десятий клас – це перший клас гімназії, звичайно, там є прохідний рівень. Текстові завдання нескладні, розраховані на 15 хвилин часу з кожного з чотирьох предметів. Вступ також є в дев'ятому класі. Не всіх, хто подавався, ми прийняли, зокрема, тих, хто не знав української мови, – пояснює Олена Бескоровайна.– Українська мова і література – основний предмет, з нього складається державний іспит».

Говорячи про майбутнє закладу, його ініціаторка каже, що нинішній результат – лише початок. «Моя мрія – щоб у нас була справді сильна гімназія. Я навіть готова створити нульовий клас, де діти спочатку інтенсивно вивчатимуть українську мову, а вже потім вступатимуть до гімназії. Хочеться, щоб був справжній конкурс», – говорить вона.

За її словами, сильна українська гімназія в Угорщині – це значно більше, ніж просто ще один навчальний заклад. «Якщо ми доростемо до рівня національної гімназії, це стане дуже міцною опорою для української меншини в Угорщині. Бо сильна гімназія – це сильний старт до університету. А якісна університетська освіта – це ресурс і для відновлення України, і для тих, хто одного дня захоче повернутися додому». Як приклад, згадує кількох хлопців, які мріють стати інженерами. «Вони подалися на стипендію й отримали її. Але цього року англомовний курс у технічному університеті не відкрили, не набралася група. Проте хлопці не відмовилися від своєї мрії. Залишаються ще на рік у дванадцятому класі, складатимуть іспити й чекатимуть наступного набору. Це дуже сильна внутрішня мотивація. І найбільше мене тішить, що ми змогли допомогти цій мотивації не згаснути», – каже Олена Бескоровайна.

Школа, щоб пам'ятали про Україну

«Ми українсько-угорську школу зробили, щоб діти пам’ятали, що таке Україна. Більшість учнів зі сходу, де великий російських вплив. Часто нам знайомі кажуть, ви тут (в Угорщині) більші українці, ніж ми в Україні», – Сергій Бескоровайний зустрічає нас у школі під час перерви. Навколо гамірно: діти вітаються, жартують, хтось простягає стиснуту у кулак долоню для привітання. Каже, саме заради такого відчуття близькості й довіри все й починалося. Він свідомо хотів стати для дітей людиною, поруч із якою можна почуватися як удома: «Я навмисно це започаткував. Хотів, щоб вони відчували, ніби поруч є дідусь. Бо в когось його зараз немає. І це спрацювало».

За його словами, одним із найскладніших викликів стало планування майбутнього школи в умовах повної невизначеності.

«Нам увесь цей час треба було будувати стратегію на п’ять років. Але хто може сказати, що буде через п’ять років? Через чотири, три, два чи навіть один? Ніхто. А ми мусимо про це думати: коли закінчиться війна, скільки сімей повернеться в Україну, хто залишиться тут». Попри це, Сергій Бескоровайний переконаний: найголовніше вдалося. Школа стала місцем, де діти не лише навчаються українською, а й заново відкривають для себе українську ідентичність: «Я думаю, ми змогли дати їм таку енергію, з якою вони підуть далі. І це видно навіть у дрібницях. Рік тому, коли я заходив до класу й казав: "Слава Україні!", відповідь була дуже несміливою. А зараз усе інакше. Це вже не просто слова – це внутрішня свобода. Вона відчувається. І тому я вважаю, що дуже важливу частину своєї справи ми зробили».

У класі Роксолани Яцури, вчительки початкових класів, зібралися діти з абсолютно різним досвідом навчання. Хтось до цього відвідував угорську школу, хтось навчався онлайн, а були й такі, хто через війну та переїзд фактично випав з освітнього процесу. «Ми почали з третього класу, але насправді це був і третій, і перший одночасно. Дехто мав добру підготовку, а дехто починав практично з нуля. Були діти, які навіть не знали, як користуватися підручником», – згадує Роксолана Яцура.

Найскладнішим, каже вчителька, виявився не навчальний матеріал, а повернення до самої шкільної дисципліни. «Перший семестр був дуже важким. Найбільший виклик – просто навчитися сидіти на уроці. Діти, які тривалий час навчалися онлайн, не звикли до шкільного ритму. Для них було незвично 45 хвилин залишатися в класі, не виходити коли заманеться, не їсти й не пити під час уроку. Саме це стало першим серйозним випробуванням», –  розповідає вона.

З часом діти адаптувалися до нового середовища, а клас, який спочатку складався з учнів із дуже різним рівнем підготовки, поступово став єдиною командою.

Роль Державного самоврядування українців в Угощині

З цього року українсько-угорська школа та гімназія перейшли під управління Державного самоврядування українців в Угорщині, офіційного представницького органу української національної меншини в Угорщині. З його головою Андріаною Сарваш, яка в Угорщині понад 20 років і має коріння із Закарпаття та Львівщини,  ми говоримо, що це означає для школи і які можливості для освіти, збереження культури мають українці саме в Угорщині. 

«Державне самоврядування українців Угорщини існує давно, майже 30 років. В Угорщині взагалі є 13 національних меншин, які мають самоврядування, мають також свої школи. Тому угорські інституції більш схиляються до того, щоб школи такого масштабу (понад 300 дітей- це велика школа) перебували під керуванням організації, яка працює  багато років у державній системі. Це передбачає будь-яку підтримку, не тільки фінансову, – розповідає Андріана Сарваш. ­– Освітній процес дуже великий і складний, але важливий. Коли розпочалася повномасштабна війна і багато українців почали приїжджати, така школа була дуже потрібна, але її, на жаль, ще не існувало. Сім’я Бескоровайних була першою, яка почала над цим працювати вже більш структурованою системою». 

Минулого року Державне самоврядування українців в Угорщині відкрило також свою п'ятиденну школу імені Тараса Шевченка. Досі упродовж 23 років у них діяла додаткова школа, де діти вивчали українську мову, літературу і народознавство, але займалися після уроків або по суботах. Перша була у Будапешті, потім відкрили філію у Ніредьгазі, минулого року – у Мішкольці, а цього року ще два відділення відкриваються у Шарварі та Дьорі.

Але крім такого формату позаурочного навчання була потреба в повноцінній школі. За словами Андріани Сарваш, якщо українсько-угорська школа і гімназія, заснована Бескоровайними, зорієнтована на переселенців, то школа ім. Т.Г. Шевченка розрахована більше на діаспору, що проживає довший час у Будапешті. «Багато сімей хотіли б, щоб їх діти вивчали як і угорську мову, так і українську мову, не забували своє коріння. Тобто тут акцент на тих дітях, які тут народилися і планують будувати своє життя в Угорщині. Для них, як і українська, важлива й угорська. І ми хотіли дати осередок, який дасть можливість розвивати обидві мови дітям на гідному рівні, – пояснює Андріана Сарваш. – Крім того, у нас досить сильний фокус на англійську мову. Минулого року ми відкрили початкову школу з першого по четвертий клас. Цього року в вересні ми відкриваємо з п'ятого по восьмий класи. Через рік у нас також плани відкрити гімназію (до 12-го класу)».

На питання, чи вистачить українців на всі школи, голова Державного самоврядування відповідає ствердно і запевняє, що навіть діючих вже шкіл недостатньо. На початку повномасштабного вторгнення великі гуманітарні міжнародні організації намагалися допомогти з навчанням українських дітей, але тимчасові підходи не дуже спрацювали, каже Андріана Сарваш, необхідна довготривала системна робота. « Ми стараємося знаходити багато двомовних викладачів, щоб навіть коли діти вчать предмет угорською мовою, викладач все-таки зміг трошки їм пояснити, особливо тим дітям, які ще не розмовляють на відповідному рівні угорською, про що йдеться».

Ірина Бреза для zaholovok.com.ua

Фото Ані Семенюк