Тут дають другий шанс

Сергій приїхав сюди з дружиною з Херсона, у нього ампутовані кисті рук, стопа однієї ноги, а також частково – іншої. Одного вихідного дня він йшов в Херсоні на базар. Мав вихідний, працював газовиком. Сергій потрапив під російський обстріл. Це сталося вже вдруге, але перший раз «обійшовся» контузією. Тепер втратив кінцівки. Руки – дуже важливі для нього, як для фахового зварювальника, і городом займався, і бджолами.

Про це розповідає дружина Світлана, вона з надією дивитися на чоловіка та протезистів, які готують його до процедури. «Я вірю, що після протезування відновляться майже всі його можливості. Нам казали, що поставлять такі хороші протези, що можна буде все робити. Після наших розчарувань, коли ніхто не брався за такий випадок, ми дуже вдячні й сподіваємося, що все вийде. Мусить вийти. Ми віримо, – каже жінка, яка щойно допомагала своєму Сергію обережно сісти. Вона – його опора та надія, буквально. Саме Світлана зайнялася пошуком можливості для чоловіка отримати «нові руки і ноги». За державною програмою родині порадили їхати до Миколаєва чи Одеси. «Але там сказали, що можуть зробити тільки протези ніг. Руки вони не роблять. Ми дуже розстроїлися, бо ноги — це добре, але руки для нього набагато важливіші, адже він сам нічого не може зробити. Через церкву у Херсоні, ми вийшли на людей, які допомогли зв'язатися з Америкою і з фондом, який вирішив взяти наш випадок. У нас з'явилася надія на повернення до звичайного життя. У нього руки, як кажуть, все правильно робили. Він взагалі такий хороший спеціаліст у всьому. Тому дуже шкода, що так вийшло», – розповідає Світлана поки Сергію роблять спеціальні зліпки, за якими виготовлятимуть протези. Вона вірить, що у чоловіка відновляться майже всі його можливості. 

Фонд, який погодився дати другий шанс Сергію - Protez Foundation, саме до відділення у закарпатському Виноградові потрапила родина з Херсона. Створена у США вихідцями із Закарпаття фундація, перший офіс відкрила у Сваляві у 2023 році, згодом – у Києві, і  цього року – у Виноградові. За неповні два місяці тут вже прийняли 15 пацієнтів- дітей та дорослих, цивільних та військових, тих, хто завдяки фахівцям може далі жити звичним життям, працювати, вчитися, воювати. 

«Наша команда займається протезуванням верхніх і нижніх кінцівок будь-якої складності.Безпосередньо до нашого центру можуть звернутися всі. Також можна заповнити анкету на офіційній сторінці протезного центру. А вже потім кол-центр направляє людину за регіонами – туди, де вона може пройти протезування. Протез Фаундейшн має в Закарпатті два відділення. Загалом наше відділення – четверте. Інші працюють у Штатах, у Міннесоті, в Міннеаполісі, у Києві, - це пояснює Василь Шерегій, адміністративний директор протезного центру у Виноградові. Колишній військовий виявився і колишнім пацієнтом фонду. Протез помічаємо тільки тоді, коли Василь закочує штанину.  І йде пограти у футбол ще з одним відвідувачем У 2022 році Василь після важкого поранення завдяки Фонду потрапив на протезування у США, тепер обслуговується у Виноградові, потрібно міняти куксоприймач, деталі. «У мене є різні протези – звичайний і спортивні. Оцей спортивний протез універсальний: з ним можна і бігати, і ходити, і підніматися вгору. А це саме біговий протез, він тільки для бігу, – показує демонстраційні зразки Василь. Власний досвід допомагає його більш довірливо спілкуватися з відвідувачами і розуміти їх з півслова. «Рівний рівному. Коли дізнаються, що я теж пацієнт, комунікація стає простішою, і довіри більше», – каже Василь.

У сусідній кімнаті за прозорим склом протезисти вже знімають гіпсові заготовки із Сергія, речовина спеціальна, швидко застигає. Протезист Юрій Поляк бере щось схоже на електричну пилку і розрізає гіпсову заготовку на нозі Сергія. Той усміхається: омріяні руки і ноги здаються все більш реальною історією. «Слава Богу, що ми маємо таких спеціалістів і фонд. Роблять велику справу для людей, дають їм повторний шанс в житті. І це все безкоштовно, Я всім вдячний!», – каже чоловік.

«До цього часу ми займалися лише протезуванням нижніх кінцівок, але ми пройшли навчання і тепер можемо працювати також із верхніми кінцівками. Сергій у нас перший пацієнт. Зараз чекаємо всі комплектуючі із США, – пояснює Юрій Поляк, який проходив навчання у США, з 2023 року працював у відділенні у Сваляві, а тепер – у Виноградові. Він та інші фахівці постійно проходять спеціальні курси, каже, практично немає вільного часу: якщо не робота, то навчання. «Коли ми були у 2023 році у Штатах, для нас усе це було новим. Один американський протезист тоді сказав нам, що через 10 років вони будуть вчитися у нас. Через ті виклики, які виникли в Україні, нам доводиться дуже швидко розвиватися і працювати з ними. Ми можемо протезувати ампутації будь-якої складності. По нижніх кінцівках у нас ідуть усі рівні ампутації, починаючи від часткової ампутації стопи і закінчуючи вичленуванням кульшового суглоба. Що стосується верхніх кінцівок, то ми пройшли навчання з трансрадіальної ампутації, тобто ампутації через передпліччя, а також через плечову кістку». 

Загалом тривалість виготовлення протеза залежить від рівня складності завдання. Якщо пацієнтом займатися цілий день і  він один відвідувач, протез виготовляють за два дні. Іноді виникають термінові ситуації, звертаються є хлопці, які служать на передовій, їм приділяють увагу першочергово. За день-два такі пацієнти повертаються на фронт. Чоловіки з високими ампутаціями потребують більше часу, уваги, роботи – вони оселяються у Виноградові на певний час. 

Лія Попович, помічниця протезиста, каже, на початку було психологічно важко, бо хочеться всім допомогти. Але коли бачиш перші кроки, радість в очах пацієнта, то руки самі хочуть працювати. «Щоб стати протезистом, треба мати технічну освіту, знати анатомію, розуміти, де можна давати тиск, а де – не можна. І також треба вміти правильно розмовляти з пацієнтами. Кожен пацієнт по-різному реагує. Хтось хоче відкриватися, хтось сам усе розповість, а когось не можна про певні речі питати. Це видно по людині, чи вона відкрита до розмови, чи ні», – ділиться Лія.

Військовий Артем, з ампутацією обох ніг вище коліна, - з тих, хто охоче спілкується. Сам з Миколаївщини, 1 січня 2025 року отримав поранення у Вовчанську на Харківщині. «Дроном мені перебило дві ноги нижче коліна, побратиму – одну. І в кінцевому результаті це виявився турнікетний синдром. Від поранення вже пройшов рік-півтора. Спочатку протезувався вдома, на Миколаївщині. Мені дуже не сподобалося. Тому довелося їхати тисячу кілометрів, принаймні для того, щоб переробили куксоприймачі. Тут набагато краще, результат за тиждень дуже хороший. По-перше, на поперек стало легше, на спину. Я вже більш рівно стою, бо стояв дуже криво. Тому, в принципі, легше працювати ногами», - радіє чоловік, каже, все подобається: і місцевість, і люди, і адміністрація, яка ще й забезпечує пацієнтам культурний відпочинок.  

«Я на футбол ходив сім років, хочу відновитися. Тут нам показували, що є різні протези — спортивні, бігові. На таких як у мене не побігаєш, але у футбол грати можна. І потроху моє тіло розгинається! Я пообіцяв побратиму пограти у футбол. Ми разом отримали поранення, лежали в Харкові в одній палаті. І я пообіцяв побратиму пограти у футбол. Так що, Жека, я тренуюся!, – звертається до уявного Жеки Артем, який крім протезування має щодня фізкультуру, спеціальні справи, а також басейн, куди пацієнтів возить Василь.  .

Неподалік від Артема бігає 5-річний Максим, грає у футбол. Сюди він приїжджає з мамою Мар’яною з Малої Копані. У Максима від народження немає колінного суглоба. У три роки хлопчику зробили першу операцію у США, дитячій лікарні Хюстона,  Як пояснює протезист Юрій, це була ротаційна пластика, тобто стопу обернули назад. І поставили протез, а стопа виконує роль коліна.  З того часу хлопчик виріс і протез почав муляти. «Ми побачили інформацію про відкриття Protez Foundation тут, у Виноградові  і вирішили звернутися до пана Юрія на консультацію. Він сказав, що такі протези вони ще не виготовляли, тим більше дитячі, але сказав, що спробує. Через тиждень вони мені зателефонували, щоб їхати приміряти. І вже тиждень він на ньому ходить, гасає, бігає, як мала дитина. І футбол ганяє, і все добре. Пан Юрій каже, що все добре, і наступного тижня, можливо, вони вже зроблять йому постійний протез», – ділиться мама Мар’яна. 

Максим, який найбільше любить грати у футбол, теж задоволений. Наступного року він піде до школи, допомагатиме старша сестра, яка теж прийшла підтримати братика у відділення ProtezFoundation. 

Юрій Поляк показує, як виготовляються протези. Він бере шматок пластика і детально пояснює: «Пластиковий квадрат розігрівається в печі. В такому стані ми натягуємо його на форму». Потім вакуум затягує пластик, і він приймає форму, повторюючи всі кісткові виступи, анатомію кукси. Це дуже індивідуально, тому практично нереально, щоб у когось були однакові форми – все дуже індивідуально. Потім ми цей пластик обрізаємо».

На такому протезі, людина може буквально за три години почати ходити. Походити на ньому місяць-два, і якщо все влаштовує, ним можна далі користуватися.

«Єдине, що ми робимо спочатку, – враховуємо набряк. Людина походила, набряк спав, і кукса змінилася. Тому гільзу вже потрібно переробити. Такі протези дешевше робити, тому протягом місяця чи пів року ми можемо зробити декілька таких тимчасових гільз. А коли вже бачимо, що кукса більше не змінюється, робимо карбоновий протез. Це вже постійний, міцний протез, який можна серйозно експлуатувати. Хлопці, які продовжують воювати, якраз користуються такими протезами», – розповідає протезист.

Карбон виглядає тоненьким, але він дуже міцний. Там використовуються епоксидна смола, шари карбону, кевлару. Зламати таку конструкцію практично нереально, хіба що спеціально пошкодити, наприклад, під машиною. 

У вітрині світлого офісу Protez Foundation виставлені протези, а через великі вікна можна побачити і роботу протезистів. Побачити, як грає у футбол малий Максим, як вчиться рухатися на рівних ногах Артем, як підводять до милиць зосередженого Сергія, як з надією дивиться на нього Світлана, побачити Василя, що відбиває протезом у кросівці м'яч до Максима, і розгледіти той другий шанс, який всі вони отримали.

Текст: Ірина Бреза

Фото: Аня Семенюк