Частини для душі

Здається, ми про себе багато не знали. І зараз в процесі вивчаємо, як іще можемо – боротися, гуртуватися, діставати все необхідне з-під землі та допомагати один одному. Поряд з цим – відкриваємо світ. Він став близький до нас як, можливо, ніколи до того. І щоб його побачити, не обов’язково їхати кудись: він проявляється у людях, які приїжджають в Україну здалека, аби волонтерити, лікувати, будувати. Словом, рятувати. Бо розуміють, від чого і від кого українські військові рятують і їх країни.  

«Треба дати їм дві речі – підтримку і свободу. І вони, як діти, підуть», – каже лікар-протезист Яків Градинар, який допомагає українським військовим, які втратили кінцівки на війні, знову зробити перші кроки. По землі, по горах, і – до себе.

Лікар – родом із Закарпаття, але вже понад 15 років живе у США. Там разом із Юрієм Арошидзе через випадкову невипадковість познайомились за тиждень до початку великої війни і заснували Protez Foundation – клініку, платформу і спільноту, яка вже рік протезує поранених українських військових і цивільних, які постраждали внаслідок війни Росії з Україною. Для них ця справа – не тільки про медичну допомогу: вся робота фонду націлена на те, щоб воїни після травм війни відчули справжню вдячність, любов і підтримку.

Наша історія – про Людей, які разом з протезами для рук і ніг латають українським військовим і поранені частинки душі.    

Сергій – з Одеської області. Він отримав важке поранення у вересні минулого року під час бойових дій на Донеччині. «Ноги свої я залишив у землі. Рухались вздовж лінії фронту і наша машина підірвалася на протитанковій міні. Мені ампутували обидві ноги», – розповідає військовий. Сергій зараз приїхав у Сваляву, в центр Protez Foundation, йому щойно виготовили ще одні протези – кукси змінюються, тому для нормального і комфортного ходіння доводиться перелаштовувати або ж змінювати протези. Перші «нові ноги» Сергій отримав у клініці Protez Foundation у США в лютому. Там заново навчився ходити і зараз, – каже військовий, – повернувся до звичного життя, єдине, над чим ще працює – біг.   

«Спочатку ходив з двома милицями. Потім я взяв звичайну тростинку і буквально три тижні тому я одного разу навмисно її залишив удома. Вона зі мною їздить в машині, про всяк випадок, але я з нею не ходжу, бо вже не потрібна. Зараз я отримав нові протези, при вас їх зробили. Теж не взяв ні паличку, нічого – зразу пішов. Бачите?», – каже Сергій.

«До цих ніг я вже звик – я їжджу за кермом, займаюся спортом, ходжу в басейн, тобто я може десь обмежений лише, наприклад, в бігу. Це є проблема, бо у мене є велике бажання бігати, але поки не можу. Це як історія з паличками, просто треба почати. Не можу стрибати. Все! Решта все, що робив до війни, можу. Навіть у гори ходив», – розповідає військовий і я не знаю, хто більше в захваті від його слів – ми чи він сам.

Похід у гори для військових на протезах запропонувала реабілітологиня Protez Foundation зі Сваляви Тетяна Прожегач. Для хлопців це виглядало, як спонтанне рішення: «Давайте десь пройдемося, погуляємо», – казала військовим Тетяна.

«Це – відважний вчинок нашої групи. Ми піднялися з Тетяною на вершину, не знаю, наскільки високо, але близько кілометра вгору пройшли. Було важко, дуже важко, особливо спускатися, бо ж стопа не гнеться. Ніхто не розумів, як це нам буде відчуватися. Але всі пройшли. Всім, хто мене бачить, хто приїжджає сюди, я розповідаю цю історію», – каже Сергій. І від його слів, наповнених силою, впевненістю і любов’ю до життя хочеться плакати: військовий зараз ще трохи тренується і… планує повернутися на службу.

«Головне – щоб ноги не боліли. За кілька місяців, сподіваюся, я вийду на службу. Я – кадровий військовий, хочу повернутися. Думаю, з ногами проблем буде мінімум», – ділиться Сергій.

І додає, що не всім пораненим військовим вдається однаково швидко отримати належну їм допомогу та підтримку. «Проблема – бюрократія і папери. Дуже багато вивчити треба правових норм, документів, як їх правильно подати, в який час – безліч нюансів для поранених військовослужбовців. Ми спотикаємося через це. Деякі військові опускають руки. І це неправильно, бо людина захищала Батьківщину, отримала поранення за Батьківщину, коли вона потребує допомоги, то вона має отримати те, що їй належить. Цього не може бути. З цим треба боротися – мені, вам, усім нам», – каже Сергій.

Юрій Арошидзе, президент Protez Foundation розповідає, що за рік роботи фонду разом з лікарем і головним протезистом Яковом Градинаром сформували велику команду – понад 150 людей-волонтерів. Це здебільшого українці, які переїхали в США через війну. На протезування нова група українських військових прилітає у клініку Protez Foundation у Міннесоті кожного місяця. У США вони перебувають близько трьох-чотирьох тижнів. Потім приїжджають на Закарпаття і ще два-три тижні проходять тут реабілітацію. Філію клініки у Сваляві відкрили саме для зручності пацієнтів – щоб вони могли проходити додаткове відновлення в Україні та у будь-який час зверталися для обслуговування протезів.  Закарпаття вибрали ще й через розташування та відносну безпеку: «Тут гори, ситуація спокійніша, менше сирен, обстановка більш сприяє відпочинку для військових», – каже Юрій.  

За рік роботи у Protez Foundation протезували 76 пацієнтів, це понад 200 протезів, тому що пацієнти є різних категорій та з різним ампутаціями – є і дві, і три кінцівки. «Витратили  вже більше 1,8 млн доларів на цю справу. Протезування дійсно недешеве. Чому ми возимо пацієнтів в Америку? Це складова моральної, психологічної реабілітації, тобто військові мають можливість хоч трохи відволіктися від обстановки війни, від сирен – від усього, і побачити новий світ. Наша спільнота в США з великою любов’ю ставиться до українських військових і цивільних, – приймаємо всіх, як сім’ю. Тому це трохи дозволяє солдатам розвантажитись, вони трохи відпочивають, приїжджають з новими емоціями, новими силами», – каже Юрій Арошидзе і додає, що і сама спільнота Protez Foundation, і військові, які приїжджають на протезування, є своєрідним рупором України у США і нагадують американському суспільству про війну.

На питання, чому взагалі рік тому вирішив займатися цією справою, Юрій Арошидзе відповідає:

«Вважаю, кожна небайдужа людина, яка живе закордоном, кожен українець думає про те, як може допомогти. Я знав, що не зможу нічого не робити і думав, чим можу бути корисним, яка моя роль тут. Для адекватної людини у цій ситуації в принципі має звучати таке питання – "а що я можу зробити?". Ми для себе визначили, чим можемо допомагати, і допомагаємо», – каже Юрій.

Лікар-травматолог зі Сваляви Петро Градинар розповідає, що у клініці проводять обслуговування протезів, заміну куксоприймачів, займаються з військовими і цивільними, які отримали протези. «Для того, щоб пацієнти ходили  з протезами добре, треба постійно підтримувати фізичну форму. Цим займаються реабілітологи, навчаючи їх, як правильно ходити, які м’язи потрібно підкачати для того, аби людина могла комфортно ходити. Військові, завдяки благодійникам, не витрачають жодних коштів,– і дорога, і проживання, і протезування покривається на сто відсотків. Усі роботи і заняття тут, у Сваляві – теж», – каже Петро Градинар.

Пацієнти у закарпатській клініці Protez Foundation – з різних куточків України, починаючи з Харкова, закінчуючи Львовом. «Є троє дітей, є цивільні. Є з Маріуполя хлопчик, який втратив кінцівку і друга кінцівка у нього паралізована. Але, слава Богу, зараз все добре», – розповідає лікар.  

Звикати до протезу, каже Петро Градинар потрібно все життя. «Але навчитися жити з ним, відчувати себе повноцінно – це можливо. Є протези для ходьби, для бігу, для плавання – все для однієї людини. Якщо бувають дві втрачені кінцівки, то для різних видів активності ми робимо протези – шість штук для однієї людини, наприклад. Частота зміни протезів – дуже індивідуальна. Це залежить від змін кукси: якщо вона швидко змінюється, треба зменшувати об’єм, якщо це неможливо – ми змінюємо куксоприймач», – розповідає Петро Градинар.   

Зараз Protez Foundation тестує ефективність реабілітації воїнів разом з родинами і близькими. Військові приїжджають зі сім’ями,  займаються разом, спілкуються, можуть прогулятися по горах і трохи відпочити. Реабілітологи роблять усе, щоб за час перебування у центрі у Сваляві військові максимально випробували протез, навчились ходити по нерівностях, по складних поверхнях.

«Інколи дивлячись на них ми розуміємо, що проблеми, які є в нашому житті – незначні. І це не проблеми взагалі, а просто вирішення питання. Вони тримаються. Хлопці молодці. Є родини, які їх підтримують. Є люди, які їх підтримують. І це всіх тримає», – каже Петро Градинар.   

Співзасновник Protez Foundation і головний лікар протезист Яків Градинар переконаний, що в Україні багато знань з протезування, але вони не систематизовані, бо держава ще не стикалася з такою кількістю ампутованих пацієнтів. Зараз фонд запустив Protez Academy і проводить для українських спеціалістів навчання у США, щоб підсилити їхні знання. «Коли ми зібрали одну з перших груп, то, наприклад, показали їм одну з простих істин. Хто вчить дитину ходити? Ніхто. Ми маємо цю свободу пацієнту дати і в той же час – забезпечити підтримку. Ми ж не відпускаємо дитину, щоб ходила будь-де, слідкуємо, щоб вона не впала. Так само маємо чинити з пацієнтами: давати свободу, але контрольовано, щоб не виникло поганих звичок, щоб не виникло незручностей у ходьбі потім. Щоб пацієнт сам міг вибирати свою зону комфорту», – каже лікар.   

Якова військові називають «наше все»: саме він перший приймає пацієнтів, допомагає з протезами, підтримує, навчає і дарує величезну надію, що можна жити повноцінно і після важкої травми.

Лікар каже, що старається допомогти кожному, хто звертається. І все виходить, коли у пацієнтів є бажання – ходити і жити. У США військових приймають як родину, відтак додому вони повертаються у набагато кращому психологічному стані. І це – уже величезна справа.

«Більшість великих проектів починаються з маленьких кроків. І важливо ці кроки не ігнорувати. Ми стартували з кількох заявок, зараз у черзі до нас понад 900 людей. Ми рухаємося по нашому списку далі. І, знаєте, ми уже раді, що у минулій групі один з військових сказав: якщо б ми приїхали сюди і не отримали протези, уже це був би результат, бо ми відчули любов і підтримку. Це дуже цінно», – каже Яків Градинар.

Лікар розповідає, що під час кожного свого візиту в Україну просить українців підходити до військових дякувати. «Один військовий, Діма, мені сказав фразу, яка мене дуже схвилювала. За рік, відколи він ампутований, до нього в Україні п’ять разів підходили і сказали «дякую за службу». В Америці це ставалося за день. Це перше, що нам треба змінювати – безмежно бути вдячними військовим і казати їм про це.  Друге – нам потрібно бути більш відкритими для того, щоб люди, які мають лімітовані можливості, відчували себе добре. У Радянському Союзі, щоб показати кращу картинку, ми ховали людей з інвалідністю. І це робило тільки гірше – для самої людини, для її сім’ї і для суспільства загалом. У нас нема пандусів нормальних, нема пристосування до цього. Якщо ми хочемо бути частиною цивілізованого світу – ми маємо на це звертати увагу. Третє – коли ми бачимо людину з інвалідністю, не треба дивитися на неї як на робота, а просто підійти і сказати «я радий, що ви не сидите вдома»», – каже Яків Градинар.

За кілька днів до зустрічі з нами Яків і Юрій їздили у Київ і на весілля військового, який був у першій групі воїнів, які приїхали на протезування до США. «У нього протезна стопа. Але чоловік далі захищає київське небо. Уявляєте?», – каже Яків Градинар.   

Загалом 30% пацієнтів-військових, які пройшли протезування у Protez Foundation, повернулися на службу. Хтось із воїнів разом з протезами отримав сили повернутися до життя.

«Мама 20-річного хлопця недавно нам написала. Її критикували, чому вона поїхала з сином в США, адже в Україні теж протезування роблять. Жінка відповіла, що держава теж надає протези, але це довгий процес – це по-перше, а по-друге (і це друге для нас стало першим!) після місяця в США син повернувся в Україну з бажанням жити, а це – дуже важливо. Деколи здається, що люди не уявляють наскільки», – каже лікар.

Яків Градинар ділиться, що відчував провину, коли більше 15 років тому виїжджав з України. І постійно думав, як і чим може їй допомогти. Зараз до роботи Protez Foundation Яків залучає усю свою велику родину:

«Для мене великою поміччю є сім’я, у мене семеро дітей. Старша тут зі мною, всі включені в роботу, постійно залучені. Мої двійнята, їм десять років, допомагають навіть з перекладом».

Зараз  Protez Foundation готується відкривати подібний до закарпатського центр у Києві. Команда також запустила проект Protez Academy і набирає групу із 20 спеціалістів, які будуть навчатися у школі для протезистів в США. «Друга група – це фізіотерапевти. Це буде наступний цикл, в кінці серпня. Потім хочемо працювати з хірургами. Мені дуже подобається, наскільки є жага до навчання в українців», – каже Яків Градинар.  

Лікар зазначає, що без допомоги благодійників у США, це все було б неможливо і каже, що інколи складається враження, що багато людей хочуть про війну забувати, особливо – в Україні: «Війна людям все одно потрохи набридає. Але я помітив, що діаспорі це не надоїло. Навіть на Закарпатті менше відчувається війна, ніж у нас. Бо у нас багато людей відклали в сторону свої бізнеси і допомагають Україні». Разом з тим Яків Градинар додає, що небайдужі благодійники є і у наших краях: нещодавно постраждалому хлопчику купили протезне коліно і бігову стопу, тому що він дуже хотів. Допомогли це зробити саме закарпатці.

Яків Градинар каже, що, попри усе, і українці, і держава мусить пережити все, що зараз з нами відбувається, і жити наповну:

«Багато людей залишило країну, але треба зробити так, аби ця війна не зробила нас слабкішими, а навпаки – сильнішими. Щоб ми дивилися легше на майбутнє, а не щоб воно нас лякало».

 

Аня Семенюк, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото авторки, більше – у розділі «Фоторепортаж»

Відео – у розділі «Мультимедіа».

Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen)