Тренер з Донеччини виховує футбольних чемпіонів у Синевирі

Це дві історії про те, як українці через війну з міст перебралися у села на протилежній частині країни, займаються улюбленою справою та розвивають громади.

Футбольне поле у Синевирі -- в оточенні гір. Тут можна задивитися на пейзажі і пропустити гол. Але здатен на таке хіба той, хто не тренується в Ігоря Миколайовича,тренера ДЮСШ «Теребля», місцевого вчитель фізкультури. Хоча місцевим Ігор Миколайович став відносно недавно, приїхав сюди під час повномасштабної війни. Не планував тут працювати, проте завжди хотів потрапити у Карпати. Прикрі обставини допомогли, а місцеві дітлахи тільки виграли. Сьогодні у них турнір «Шкільний м’яч», після – ще тренування. Можливо, життя в горах плине повільніше, ніж у долинах, але тут, на футбольному майданчику Синевирського ліцею воно просто запалює.

Ігор Миколайович Пугач народився в Бахмуті, до 2014 року жив у Горлівці. З початком АТО повернувся з родиною до рідного міста, маючи надію, що це ненадовго. Але у 2022 році почалися повномасштабні бойові дії, і сім’ї довелося залишати Бахмут. Виїхали з кількома пакетами речей, спочатку до Дніпра, потім – до Полтави. Там Ігор Пугач працював тренером відділення футболу у переміщеному закладі – Донецькій обласній спеціалізованій школі імені Сергія Бубки, попередня назва - Донецьке училище олімпійського резерву. 

Попри стабільну роботу, психологічно сім’ї було важко, і вони вирішили переїхати далі від війни. І… потрапили у закарпатський гірський Синевир.

У Синевир – через сервіс пошуку роботи

«Я подав оголошення і резюме на work.ua. І якось так сталося, що надійшов дзвінок, прочитали моє резюме і воно їх влаштувало. Була позиція в дитячо-юнацькій спортивній школі «Теребля» у Синевирі, – пригадує Ігор Миколайович. – Я зібрав свої речі і поїхав на розвідку. Пробув два дні, всі питання зразу вже були вирішені. Я прийняв рішення, віддзвонився додому до дружини. Далі ми зібрали всі свої речі, а їх небагато у ВПО, і приїхали сюди. Нам дуже пощастило, у першу чергу з керівництвом села, головою Іваном Чупом, директором школи Михайлом Дем’яном. Вони нас дуже нашу сім'ю тут дуже добре прийняли, надали нам житло».

Спочатку Ігор почав працювати тренером у спортивній школі, а згодом директор Синевирського ліцею запропонував йому також викладати фізкультуру. Він погодився і зараз ділить день між уроками в школі та тренуваннями в ДЮСШ. Каже, що після життя у степових регіонах Карпати здаються майже нереальними, і досі ловить себе на відчутті, що все це неначе сон.

«Це місце реклами не потребує. Дуже живописні місця. До цього часу здається, що це якийсь сон, це казка. Все життя мріяв потрапити в Карпати й ось може так склалася. Не так, як хотів, але не жалкую», – каже синевирський тренер з футболу.

За плечима тренера на футбольному полі команда саме проходить інтенсивне тренування. Завтра планують виїхати на матч у Пилипець, туди часто запрошують синевирців колеги з місцевої спортивної школи. «Наскільки складно працювати тренером такий невеличкій школі після закладу з олімпійською підготовкою», – питаю тренера.

«Мені знадобилось небагато часу. Я навіть був приємно здивований, як хлопці все схоплюють. Хтось може подумати, що в селі нема талановитих хлопців. А я на своєму досвіді переконався:  якщо тут працювати, якщо є належні умови, матеріальна база, то все нічим не відрізняється від міст середніх та великих міст. Ми спілкуємося також батьками учнів, вони задоволені. Футбол у Синевирі колись був, але багато років тому. І ми всі разом і я, як тренер і керівництво, намагаємось реанімувати спорт і спільними зусиллями у нас все дуже добре виходить», – пояснює Ігор Пугач.

Дитячо-юнацьку спортивну школу в Синевирі відкрили під час великої війни

ДЮСШ в Синевирі відкрили два роки тому, вже під час повномасштабного вторгнення. Спорт у Синевирі почали відроджувати фактично з нуля, коли сюди приїхали переселенці, серед яких опинилися тренери. Серед них – судді міжнародної категорії. Четвертим приєднався Ігор Пугач. Потім двоє виїхало, один зараз працює у Пилипці. А Ігор Пугач –у Синевирі.

Першим керівником спортивної школи був Олександр Шандор, футболіст і суддя FIFA. За рік роботи вдалося підготувати вихованців, яких забрали до професійних команд. Такого ще не було в історії Синевирської громади взагалі від часів її існування, кажуть у школі. Для громади це був важливий етап, адже до того спорт тут розвивався недостатньо. «Взагалі Синевир – спортивне село, у нас завжди спорт був на високому, – додає Михайло Дем’ян, директор Синевирського ліцею. – Колись, у 80-х–2000-х роках, місцева футбольна команда виступала на першості області, але згодом усе поступово занепало». 

Назвали ДЮСШ «Теребля», як футбольну команду, яка колись прославляла село. Іван Ярема, директор ДЮСШ розповідає, що зараз у школі займається 117 дітей. До недавнього часу діяло лише відділення футболу, а цього року відкрили також волейбол, баскетбол і легку атлетику. Нові відділення відкрили у цьому навчальному році, щоб дитячо-юнацька спортивна школа відповідала всім вимогам.  Футболом займаються 40 дітей, волейболом – 44, у баскетболі – 23, у легкій атлетиці – 14. Охопили молодші класи, а у футболі вже є три вікові категорії. Регулярно виїжджають на обласні турніри. 

«Наступні види спорту, які розвиватимемо – це гандбол і настільний теніс. Маємо для цього матеріальну базу, цього року відремонтували спортзал. Сподіваємося, що наступного року наші футбольні команди братимуть участь у змаганнях між спортивними школами, які проводяться в області,– пояснює директор ДЮСШ. – До Ігоря Миколайовича діти йдуть, хочуть займатися. Він має відповідний досвід і просто бачимо, що він відгукується теж і любить свою справу».

Планів у школи, де вчиться 640 учнів, багато. Хочуть надалі також розвивати гандбол і настільний теніс. Цього року відремонтували спортзал, який до того не знав ремонту 60 років. Всі цього дуже чекали, школярі навіть покупували нове взуття. Залишилося попрацювати над другим футбольним полем і облаштувати бігові доріжки, а також відремонтувати та відкрити спортивний майданчик у Синевирській Поляні, де працює філія ДЮСШ.

У громаді кажуть: якщо діти виїдуть, майбутнього не буде. Але воно у Синевира є. Попри війну, у ліцеї зберігається кількість учнів, а спорт став одним із вагомих факторів, щоб привабити дітей, організувати їхній фізичний розвиток та дозвілля.

Ігор Пугач тепер працює у двох напрямках – у ліцеї та в спортивній школі. Родина прижилася в Синевирі, старший син вступив до університету в Харків, молодший навчається у восьмому класі. «Це 11-й рік, як ми переїжджаємо з місця на місце. Тут атмосфера, природа, гори, вони впливають дуже позитивно. Зараз на місці мого рідного міста – Бахмута – місячний пейзаж, нічого нема», - каже тренер, який не так планував своє життя, але підлаштувався під обставини і продовжує улюблену справу.

Тренер повертається до своїх перспективних синевирських спортсменів, його наздоганяє один зі школярів, що спостерігав за грою. «Чи можна до вас записатися?», питає тренера, той ствердно киває та домовляється з хлопцем. 

Хоч Івано-Франківщина загалом асоціюється з туризмом, Бурштин та околиці ніколи не були туристичним напрямком. Тут розташована ТЕС, що точно не пов’язується з відпочинком.

Підприємець із Запоріжжя Сергій Ворона поселився на околиці міста і надав йому нового сенсу. Тепер сюди приїжджають на екоферму «Гніздо», щоб погодувати страусів, погуляти з поні й вівцями або ж сфотографуватися серед лаванди.

З великого міста – в село

Сергій Ворона з родиною переїхав у село Дем’янів перед Бурштином два роки тому. Тоді, через повномасштабну війну, в його рідному Запоріжжі вже було складно подарувати дітям спокійне дитинство.

«Настав момент, коли треба було вивозити дітей у більш безпечне місце, – розповідає Сергій Ворона. – Спочатку поїхали у Львівську область, пожили там. Потім люди запропонували тут житло, ми знайшли роботу, дітям – садок і школу. Тож переїхали у Дем’янів, ближче до Бурштина, будинок взяли в розтермінування».

У Запоріжжі сім’я жила у квартирі, досвіду роботи на землі й розведення тварин не мала взагалі. Єдині звірі, яких тримали, жартує Сергій, – це коти й собаки. Але на Прикарпатті до того бували не раз, адже завжди любили мандрувати.

Все ж після переїзду на нове місце треба було шукати, чим зайнятися. Вирішили розводити страусів.

«Раз ми вже придбали будинок, є велика територія, то чому б не створити ферму? – розповідає підприємець. – Спочатку планували тримати страусів для розведення. Але люди почали телефонувати, питати, чи можна прийти подивитися. Тож вирішили розвивати туристичний напрямок».

Про страусів дбати непросто

Зараз на екофермі є п’ять страусів: двоє старших, їм по року, троє малих – всього кілька місяців. Але й ті, й інші – ще малюки, каже власник. Дорослими стають у три роки й тоді починають нести яйця. Це африканські страуси, вони несуться тільки влітку.

«Зі страусами було багато труднощів – це, зрештою, наш перший досвід, – розповідає Сергій Ворона. – Спочатку ми купили п’ятьох птахів, то залишилось лише оці двоє. Один зламав лапу, врятувати не вдалося, інший щось проковтнув на подвір’ї. Зараз ми засипали місце, де вони пасуться, піском, почистили від гілок, цвяхів. Також постійно на зв’язку з іншими фермерами, які розводять цих птахів».

На ферму регулярно приїжджає ветеринар, оглядає пернатих. Взимку африканських птахів забирають у приміщення, яке добре обігрівають.

Раціон у страусів різниться, залежно від віку.

«Малята спочатку в нас були окремо. Вони тоді були розміром 20-25 см, як кошенята. Великі підходили, хотіли дзьобатись. Потім ми зробили загін, вони бігли на сонечко, звикали. Зараз живуть разом, – каже Сергій Ворона. – Їжа в них уже теж однакова. Раніше малят годували частіше. Давали кисломолочний сир, зернові дроблені добавки – кальцій, кісткова мука, рибна мука, перетерті на блендері овочі. Також м’яли варені курячі яйця».

Погуляти з поні, намалювати лаванду

Крім страусів, на фермі живуть вівці, козенята, поні, кролики, а також кошенята. Ще думають завести морських свинок.

«Овечки дуже лякливі. Називаються Калина, Горобина і Шипшина, – каже Сергій Ворона. – Ми хотіли, щоб вони були зовсім ручні, але для цього треба, щоб вони у нас народились і ми змалку брали їх на руки. Це все дівчата, у майбутньому ми плануємо виробництво овечого сиру. Взагалі, я б хотів розводити овець, хотів би африканську породу».

Поні – теж дівчинка, Ніка, їй два роки. Сергій Ворона каже: купив її майже випадково – подзвонили, запропонували, він і погодився. З нею можна гуляти, тримаючи за шнурок. Це дозволяють лише дорослим, бо вага Ніки майже 200 кг, діти не втримають, коли тварина потягне. Зате діти можуть підійти, погладити, можна сісти і сфотографуватись. З наступного року вже будуть привчати її катати малюків.

Також на території екоферми є невелике лавандове поле. А одразу позаду обійстя – гарний вид на ліс, поля, пагорби. Тут влаштовують йогу, реабілітацію для військових, різні майстер-класи для дітей і дорослих. Уже проводили уроки з малювання, поробки з лаванди, розмальовування гіпсових фігур. Майстер-класи можна замовляти заздалегідь, разом з екскурсією по фермі.

А взагалі, у сезон тут багато квітів. Власники кажуть, підраховували – десь п’ять тисяч рослин.

«Ми тільки цього літа відкрились для відвідувачів, оплати за вхід поки не беремо, все безкоштовно, – каже Сергій Ворона. – Просто даруємо людям частину нашого тепла. Ми дозволяємо годувати тварин, гладити, гуляти з ними. Просимо, якщо сподобалося, зробити пост, репост. За бажанням люди можуть внести благодійний внесок, або якщо є гарбуз, кабак, сіно – нам треба все».

Влітку тут планують зробити кінотеатр під відкритим небом. Також уже готуються зробити фермерський і сувенірну крамницю, можливо «на колесах». Уже виграли грант для підприємців на цю ідею.

Крім екоферми «Гніздо», Сергій Ворона організував катання на катамаранах на Бурштинському морі, але це – сезонні активності. А повертатися в Запоріжжя поки не планують. Звісно, життя у великому місті дуже відрізняється від того, що в селі. Але на фермі дітям спокійно, цікаво, а головне – безпечно.

«Тут у дітей є дитинство. У Запоріжжі заняття в школі – двічі-тричі на тиждень, і то лише до обіду. Як ти підеш на роботу, якщо в дитини школа до 13:00? – каже Сергій Ворона. – А ще у Бурштині за рік десь 18 ракет прилетіло, а у Запоріжжі за добу – 45. Як тут можна порівнювати?».

Ірина Бреза, Ольга Романська

Фото авторок

Також читайте  Бути потенціалом, а не просто місцем на карті: гасло громади Батьова, яке пасує і громаді Калуша

Ця публікація була підготовлена ​​в рамках проекту «Посилення стійкості медіа в Україні», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обов'язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.