Телеведуча з Києва знайшла роботу у закарпатському Перечині

Українська телеведуча Ольга Шилкіна (телеканал «Прямий») у перший день війни виходила в телеефір у Києві, але вже за тиждень зрозуміла, що краще для дворічного сина, якщо вона на певний час переїде у безпечніше місце. Так Ольга опинилася у маленькому закарпатському містечку Перечині. І навіть влаштувалася на роботу. У відділ зв’язків з громадськістю Перечинської міськради. Ми застали Ольгу у міськраді за кілька днів до виїзду. Телеведуча вже планувала поїздку додому, у Київ, дякувала Перечину та людям, які прихистили її. І те, що жінка – відома журналістка, місцеві дізналися вже згодом. І навіть згадали, як під час одного з телеефірів Ольга Шилкіна заткнула пропагандистку скабєєву.

Ольга розповіла нам про те, як зустріла війну, якою була її дорога до Перечина та чим вона займається на Закарпатті.

-  У перший день війни 24 лютого я вийшла в ефір у телемарафоні «Єдині новини», повідомляла всім українцям, що вдруге росія напала на Україну. Ніхто нічого не розумів. До того ми постійно у принципі про це говорили у своїх ефірах, зі своїми експертами, але що це відбудеться, ніхто не чекав. Спочатку всі чекали 16 лютого. Потім жартували, давай «після нападєнія». Все - таки, не дивлячись на те, що це було очікувано, всі отримали шок і журналісти у тому числі.

Як працювала тоді редакція? Все було "з коліс", ми чекали швидкої міжнародної реакції. Інтернет мовчав. Дипломати мовчали. Для всіх, мабуть, це було шоком. Але після 24 лютого почалася комендантська година і я подумала, що я все-таки мама, а по-друге, журналістка і тиждень ми просиділи в Києві. Недалеко від нас було ППО і постійно чулися бахи. Ірпінь від нашого будинку теж недалеко. У підвал ми не ходили, бо не було пристосованого приміщення. Сину два рочки і я, чесно кажучи, боялася, начиталася, що не завжди підвал може врятувати і навпаки може бути пасткою.

Після того, як син почав мене брати за руку після звуку сирени і вести у ванну ховатися, я зрозуміла, що так не має бути. Перш за все -- безпека дитини. І тому ми прийняли рішення що треба виїжджати. Це було також дуже складно. 4 березня ми поїхали на вокзал, він був повністю темний через світломаскування. Всюди купа людей, нереальна тиснява. Всі кричать, діти, люди, коти, собаки, літні люди на візах. Це було дуже страшно, моторошно. У чотири потяги ми (я, мій син і мама мого чоловіка) не потрапили, мали ще візочок. Потім нарешті вдалося.

У 2014 я також бігла від війни, але ніхто не допомагав

Ми прицільно їхали до Ужгорода. Тут була моя подруга, яка пообіцяла, що через знайомих є квартира і вони можуть її здати. Потяг, в який нам пощастило влізти, їхав до Львова. Там через десяті руки нас поселили на 1 ніч перепочити. Наступного дня вирушили на Ужгород. Доки їхали, ту квартиру здали, бо до цих людей приїхали родичі з Херсона. Ми всі в однаковому стані, ніхто не образився ні на кого. Всі розуміють, що треба допомагати кожному. Тож почали гарячково шукати прихисток. На вокзалі волонтери дали контакти ОТГ, які приймають. Ми вирішили приїхати сюди, в Перечин. Перше, що вразило, я отримала номер мобільного, як потім виявилося, - безпосередньо міського голови Івана Погоріляка. А він мені дав номер начальниці освіти. Як теж вже потім з’ясувалося. «Приїжджайте, місця є»,- сказала начальниця. І на питання, як дістатися, відповіла: «Чекайте, у вас маленька дитина, у мене машина, ми вас зараз заберемо». Мене, чесно, просто вразило, наскільки люди були готові допомагати. Тому що у 2014-му році я так само бігла від війни з Донецька і тоді ніхто не допомагав. Навпаки у Києві, якщо місцеві бачили, що у нас донецька прописка, відмовляли. Це було просто як тавро якесь: «донецькі», «луганські». Такий контраст, як тоді було і зараз є.  Це реально дуже вражає до сліз.

Тож забрали нас з ужгородського вокзалу на машині, привезли до дитячого садочку «Веселка». На валізах багато дітей. Дівчата принесли поїсти. Я трималася весь цей тиждень, поки ми були у Києві, і всю дорогу. А тут приїхали, ти розумієш, що у безпеці, Лука (син) спить. Ми розслабилися. Тут приносять їжу. У мене сльози потекли градом.

Ми журналісти звикли самі допомагати. А тут сталася ситуація, що ми потребуємо прихистку, допомоги, дуже важко приймати допомогу. Це було осмислення того, що нам допомагають, і всі українці разом. І це дійсно дуже зворушливо. Дуже гарно нас прийняли.  Як у садочку дітей плекають, виховують, з нами так поводилися.

Про зливний бачок скабєєвої та кар’єру в Перечинській ТГ

Якось приїхали колеги із Закарпатської ОВА, почали розмовляти і хтось з дівчат впізнав: «О, це ви скабеєву поставили на місце?!»

Так, було таке :) Вона лізла, коли я брала інтерв’ю у Голови делегації України в Парламентській асамблеї Ради Європи Володимира Арʼєва (2019 рік). Ми спілкувалися у прямому ефірі, все це транслювалося на українському центральному каналі. Тут просто до мене в кадр лізе скабєєва і забирає мого спікера. Ну як я можу стояти осторонь, тим паче знаючи, що це за падлюка і що вони зараз роблять. Чого я маю поступатися своїм прямим ефіром, для її чергової провокації? Я їй відповіла спочатку чемно, дуже дипломатично. Людина не розуміє, то ж я їй сказала: «Ми всі прекрасно знаємо, як працює ваш зливний бачок, який у нормальних людей називається рот». Це було для скабєєвої шоком. Вона розвернулася і пішла. Ми потім в редакції не один раз передивлялися відео. Знаємо, яка балакуча ця рашистська баба, скільки вона вклала свого, щоб це у нас в країні відбувалося.

Коли всі дізналися про мою діяльність, Іван Михайлович (мер Перечина) запросив мене, сказав, що не знав, які у них люди живуть :) Але всі ми зараз однакові. Мер запросив працювати, я просто вдячна йому за це. Коли сидиш постійно у стрічці новин, максимально туди заглиблюєшся, нічого не бачиш, концентруєшся на негативі. Зрозуміло що треба вірити, ми зараз всі віримо в ЗСУ. Але все-таки, треба дивитися і за своїми дітьми, психологічним здоров’ям. Тому ця робота з переселенцями, робота в інфопросторі підтримує на плаву, я йому вдячна! Це була дуже велика підтримка для мене, для мого професіоналізму. І взагалі по-людяному. 

Ірина Бреза

Фото Аня Семенюк

Zaholovok.com.ua розпочав серію "Історій, які не мають терміну придатності". Це розповіді про людей, про взаємодопомогу, про розуміння тих, хто переїхав на Закарпаття з інших регіонів. Про події та маленькі дива, які ставалися і стаються на Закарпатті протягом війни.

Читайте нашу попередню Історію про Переможні консерви

Scroll To Top