«Родина» без дому

Керівниця благодійного фонду «Лайф» у Хусті Тетяна Вовчок супроводить нас до невеликої кімнатки. На стінах – грамоти, подяки, прапори, на поличках рядочками виставлені нагороди і відзнаки. «Тут ми не лише займаємося своєю основною діяльністю, а й створили клуб “Родина”, – розповідає Тетяна Миронівна й одразу знайомить із Зінаїдою Мамай, яка саме упорядковує на столі ламіновані аркуші і фото, дбайливо перевʼязані жовто-блакитними стрічками. – Вона була постійним відвідувачем нашого фонду. Ми разом придумали, що треба створити такий клуб, де могли б могли зустрічатися не тільки вимушені переселенці, а й місцеві жителі, кому цікаво. Щоб була можливість просто посидіти, порозповідати про свої болі, радості».

Як виникла “Родина”

«26 серпня 2025 року ми розпочали свою діяльність. – згадує Зінаїда Іванівна Мамай. – З різних областей приїхали переселенці, які переживали, сумували, у багатьох сім’ї були роз’єднані, домівки – втрачені. І тоді Тетяна Миронівна запропонувала ідею – створити клуб. Я сказала: “Дайте мені три дні, і я вам скажу, що буде”. Коли повернулася до неї, у мене вже була концепція. Я знала, що ми будемо робити».

Назвали клуб “Родиною” через однойменне товариство, яке у 1910-х роках організував український композитор Микола Лисенко. «Там зустрічалися всі наші відомі письменники і діячі. Чому його не закрили? Тому що охорона думала, що “Родина” означає “отчізна”. Через це їм дозволили працювати. Так клуб проіснував до 1918 року», – розповідає Зінаїда Іванівна.

Тепер хустському клубу “Родина” вже більше 9 місяців – він об’єднує переселенців і місцевих мешканців, допомагає їм знайомитися, спілкуватися й адаптуватися на новому місці. Учасники організовують творчі та культурні заходи, співпрацюють з місцевими театром, бібліотекою, музеєм, проводять виставки, святкові зустрічі та беруть участь у житті громади. 

Поєднати культуру і обʼєднати людей

У клубі зібралися люди зі сходу, заходу, півночі та півдня України: «Ми не просто сидимо між собою, а поєднуємо різні культури й обʼєднуємо людей», – зазначає Зінаїда Мамай.

До спільноти вже приєдналися 15 переселенців з різних областей та 5 місцевих жителів. Наймолодшій учасниці близько 40 років, а найстаршому – 75. Це місцевий депутат і єдиний чоловік у колі “Родини”. «Нещодавно ми прийняли ще одну жінку, вона приїхала з Покровська», – додає пані Зіна.

Сама ж Зінаїда Мамай із Попасної, що на Луганщині. Війна прийшла до її рідної домівки ще влітку 2014-го, а з початку повномасштабного вторгнення Попасна перебуває під російською окупацією.

«У мене дев’ять сімей – це мої племінники, мої двоюрідні. Я не можу до них доїхати, бо вони по всій Україні роз’їхалися. А трьох вже й поховала. Вони би ще жили, тому що трохи більше за 60 років було. Брат помер, сестричку поховали. Її та маму вивозила із Попасної, але там вже все, повертатися нікуди. Попасна стерта з землі», – розповідає Зінаїда Іванівна.

«І з перших днів росіяни Чернігів били так, як Маріуполь. Ми місяць просиділи під землею: вже ні води не було, ні світла. Через нерви зʼявилася купа болячок, то діти мене на руках винесли». Тоді розпочалася її довга дорога до Хуста: «Ми їхали через мінне поле. До Закарпаття довго добиралися, під Києвом мене лікарі капали. А вже в Іршаві я шість разів лежала в лікарні, в Хусті теж. Через стрес усе тіло уразив псоріаз, якого в мене до того ніколи й не було», – згадує пані Зіна.

Чим живе “Родина”

Серед подій, які вже вдалося організувати їхньому колу – виставки ляльок-мотанок у фойє театру, концерт до Дня музею, літературні вечори присвячені Тарасу Шевченку та Ліні Костенко, на яких учасники читали вірші й співали, тематичний Святвечір за українськими традиціями різних регіонів з 12 пісними стравами. 

Пані Зіна ходить вздовж столу і показує усі подяки та фото, які зберегла після проведених подій. Кожна світлина заламінована та перевʼязана жовтою і блакитною стрічками. Створювати такі памʼятки, зізнається Зінаїда Іванівна, допомагає син. Тепер вона з щирим ентузіазмом згадує деталі, вказуючи на кожну з карток. 

«У бібліотеці у нас проходять різні заходи. Ми вивчаємо цифрові навички для людей похилого віку. Вчимося користуватися ноутбуком. Учора нам показували, як зайти в Пенсійний фонд, користуватися своєю карткою та сервісами, – розповідає Зінаїда Іванівна. – Там ми теж вивчаємо українську мову. Заняття проводить директорка місцевого театру. Ми там серед найактивніших. У мене ще проскакують різні слова, але вона навчає так, що хочеться вчитися».

Окрім організації культурних та освітніх заходів “Родина” також допомагає людям, які опинилися в складних обставинах. «У нас були такі переселенці, які сиділи в Мирнограді під постійними обстрілами. Ми за три дні зібрали для них усе необхідне: їжу, одяг, залучили нашого депутата до допомоги. Люди півроку не їли борщ. Ви розумієте, що це таке? Коли вони приїхали сюди, ми привезли їм капусту, томати та все необхідне», – ділиться Зінаїда Мамай.

Не забувають учасники турбуватися про воїнів: навідують їх у лікарнях, власними силами шукають для них все необхідне та намагаються зцілити своєю увагою.

“Родина” без фактичного дому

І Зінаїда Мамай, і Тетяна Вовчок кажуть, найбільше “Родині” не вистачає власного приміщення й доводиться користуватися офісом фонду, який часто зайнятий: «Не раз просили, зверталися виділити нам маленьку кімнатку. Бо в мене все це лежить у ящиках біля ніг. Я живу на квартирі. У іншої учасниці ляльки-мотанки теж зберігаються в гуртожитку. А якби у нас була кімната, ми б її гарно облаштували».

У цьому Зінаїда Іванівна не сумнівається, адже понад половину життя пропрацювала на керівних посадах. «У мене питають: “Як ви це все організовуєте? Ви закінчили культуру?” А я взагалі фінансовий кредит вивчала”.

Результатами діяльності клубу пані Зіна завжди ділиться з ріднею: «Я зв'язок тримаю з усіма своїми. Надсилаю їм туди, в Чернігів. Вони мені пишуть: “Ти – Молодець”. А самі весь час живуть з повітряною тривогою і обстрілами. Сумую за всіма». І хоча її близькі та рідні далеко, “Родиною” вона керуватиме й надалі: «Я вважаю, що ми робимо хорошу справу», – наголошує Зінаїда Мамай.

Валерія Рубаняк спеціально для zaholovok.com.ua

Фото авторки та Ані Семенюк

Читайте також: Як у закарпатському Хусті вчать «стартувати» знову після втрати дому та звичного життя