Ранкова кава з Владиславом Товтином

Кажуть, що закарпатців можна легко впізнати на фронті: де б не опинився закарпатський вояк, він облаштує свою хижу і зварить каву. 101-а окрема бригада ТРО формувалася на Закарпатті, в її лавах служать хлопці з різних куточків України і навіть іноземні добровольці,  та вона і досі має закарпатський вайб. Владислав Товтин , історик, краєзнавець, ось вже п'ятий рік є частиною цієї бригади і завдяки йому побратими скуштували смак і бограча, і шовдаря, і кавілю.

Ми поговорили з Владиславом про те, якою є війна зсередини, що змінилося в Ужгороді і в людях, і яких професіоналів шукають у свої лави військові підрозділи (спойлер - це перукарі).

-   Владе, вітаю! Як кавілюють у зоні бойових дій?

-  У нас бригада закарпатська, вона формувалася у нас в області і її основу склали закарпатці. Знаєте, всі закарпатці дуже люблять каву. Коли я потрапив у перші дні до військової частини, мені дзвонили друзі: "Слухай, щось вам треба допомогти, якісь там щось привезти?" І один з перших пунктів – кавоварка.

 У мене був туристичний пальник, друзі мені привезли кавоварку, пачку кави, і почалася кавова епопея. І потім я такі робив дописи в соцмережах: все добре, от я ранком варю каву. У мене був такий хештег в Інстаграмі: #ранковий кавіль. 

 -  Вам досі передають закарпатську каву?

 -  Так, і не тільки закарпатську. Я дуже люблю каву, у мене є друзі, які про це знають і передають дуже хорошу, різної обсмажки. Я починав із звичайної кави, у кавоварці звареній, на пальнику. Потім у мене був такий період, коли я пив фільтр каву, почав пити дріп, потім знову захотілося варити каву.

 -  Маєте власний рецепт кави?

 Та все просто – береш каву, скільки влазить у кавоварку, і заливаєш водою. В армії смак кави інший, бо вона готується на «Прозорій». А кава різна: була і з ужгородських кав'ярень, і класична італійська, і з інших міст,  кожна має свій смак.

 -  Ви пройшли Сумщину, Чернігівщину, Харківщину, побували на Донеччині, на Київщині. Як краєзнавець, історик встигли вхопити різноманіття цих регіонів? Чим вони відрізняються один від одного?

 -  Ну коли ти у зоні бойових дій, у тебе не дуже багато часу займатися якимись дослідженнями. Ти подорожуєш маленькими містечками, селами, і коли потрапляєш у село, то починаєш дивитися, що це за місце. От тут, народився Нарбут, наприклад, і тепер це такий хутір Нарбутівка. Або в якомусь селі бачиш стару церкву, можна зробити фотографію, дізнатися про її історію. Або коли по справах їдеш, можна глянути в якесь місто, подивитися місцеві пам'ятки.

 Коли вперше наш підрозділ потрапив на Донеччину, наші позиції знаходилися на території національного парку, це якраз Святогірськ, де Святогірська лавра, поруч пам'ятник Кавалерідзе (22-метровий монументальний пам’ятник Федору Сергеєву, більшовику «Артему», єдиний бетонний пам’ятник Кавалерідзе, що зберігся в Україні – прим.ред), але я його так і не побачив. Там був якийсь військовий пост, ми не знали паролі і нас не пустили. Так що я його бачив тільки здалеку, цей пам'ятник.

 Дуже цікавими були околиці Слав'янська, там багато пам'ятних місць подій 2014-2015-го років, де починалася АТО, власне російська агресія. І там є знаки, де відбувалися бої, де гинули хлопці, тобто це вже історичні місця. 

- Східні регіони відрізняються від Закарпаття?

 - Звичайно, дуже відрізняються. Якраз жартував, що я нарешті дочекався, коли розцвіте сакура - тиждень назад я був в місті Глухів і там тільки почалась цвітіння сакур, там на центральній алеї висаджені дерева, які квітнуть майже через місяць після Ужгорода, тобто різниця трохи є. Ну і відстань, і час, бо ти коли дзвониш, кажеш: "У нас уже темно", мені кажуть: "Так ні, у нас ще сонце не сіло".

 - Бригада ТРО формувалася із закарпатців, потім було 50/50. Зараз скільки залишилося закарпатців у цій бригаді?

 -  З самого початку до нас долучалися хлопці з інших регіонів, бо ж на початку війни чоловіки привезли сім’ї у безпечний Ужгород, а самі долучалися до наших підрозділів. З часом було поповнення, хтось переводився до нас. Я зараз не буду говорити по відсоткам, бо я не володію цими даними, але у нашій бригаді зараз служать з різних регіонів Закарпаття, і навіть є закордонні добровольці. Та все рівно вона має закарпатський вайб, закарпатський дух і багато хлопців, які вже кілька років поряд з закарпатцями воюють, вони знають, що таке кавіль, шовдарь і ще багато інших закарпатських слів.

 -  А що найкраще вдається саме закарпатським воякам?

 Вони завжди газдовиті: якщо вже ти щось будуєш, приміром якийсь бліндаж, це має бути капітальний бліндаж. Якщо ти живеш в якомусь селі на хаті, там треба зробити якщо не євроремонт, то привести її до ладу - завести воду, приміром. Це така газдовитість. Звичайно, це не завжди вдається, бо часу не так-то і багато, але завжди стараються облаштувати свій побут, позиції.

 -     А ви зараз чим особисто займаєтесь? Яка ваша зараз функція у війську?

 -      Зараз я працюю у відділенні комунікацій бригади, став сержантом відділення комунікацій і безпосередньо займаюся просуванням бригади, висвітленням її бойових бойового шляху, медійною роботою.

-  А можете дати таку невелику аналітику, що змінилося за ці чотири роки у веденні військових дій?

 -  Війна дуже динамічно змінюється. Те, що було у 22-му році, у 23-му, 24-му і зараз - уже на дворі 26-ий рік - зовсім різна війна. На початку головна небезпека була від артилерії, РСЗО, потім почалася епоха дронів. Ти бачиш, як на очах воно все розвивається, як з'явилися дрони на оптоволокні, різні засоби ураження, вже є кілзони. І там, де колись було безпечно, можна було приїхати на машині, чи замаскуватись у кущах. Тепер уже дуже важко це все робити через постійний контроль, через ворожі засоби розвідки й ураження, які вже працюють значно глибше.

 -  Цікаво, а що буде через 5-10 років?

 -  Чесно - не знаю. Ніхто не міг і подумати, що воно так розвернеться, що маленькі, майже іграшкові апарати, умовно фотоапарат з пропелером може стати таким революційним засобом, який змінить тактику і саму концепцію війни. І ще багато речей, які прийшли з цивільного життя - зв'язок, той же старлінк - він зараз є дуже важливим фактором у комунікації і на його основі створюються певні екосистеми. А також застосування дронів, застосування різної новітньої зброї, інноваційної.

Коли ми у перші дні війни пішли отримувати зброю, нам витягли кулемети Дегтярьова 1927-го року «народження», тобто вони зроблені ще у часи Другої світової війни. Або автомат Калашникова, який був старший від тебе на 10 років. Ну так, він у хорошому стані, гарно зберігся, але це зброя минулого. І у той же час зараз використовують штучний інтелект, інформаційні сітки, які обплітають поле бою, застосування дронів. Але все одно фактор традиційної зброї, артилерії, авіації, і звичайного піхотинця із звичайним автоматом, який тримає цю крайню позицію, залишається значним.

 -  З чого ваш день складається?

 -  Все залежить від поставлених задач, тому по-різному все відбувається. Але день у закарпатському ТРО починається з кави. І вона не одна, і не дві у день. До речі, не всі закарпатці варять каву, можуть собі наколотити звичайну розчинну.

 -  Розкажіть про те, як народився ваш проект «Книги на лінії фронту».

 -  Я завжди любив читати і книжка, як то кажуть, завжди зі мною. І коли я прийшов у нашу бригаду, то перший час наша бригада знаходилася у Закарпатті. Навіть жарт був про закарпатське ТРО, яке сидить в тилу. І коли вже деякі підрозділи нашої бригади поїхали на схід, я все ще знаходився у найзахіднішій точці Україні, на околицях Чопа. От там трохи було часу трохи розважитися і я попросив друзів, що привезли мені книжки і я почав читати. Потім зробив фотку, виклав у соцмережі, мовляв: «Тут все добре, я читаю». Потім була друга книжка, третя. Потім друзі почали питати: "Може тобі посилкою книжок передати?" І десь я почав ділитися з іншими, а ті влаштували певний буккросинг, бувало десь книжки зникали, натомість якісь нові з'являлися.

 І коли цих публікацій стало багато, моя колега, подруга Оксана Маслова, культурна діячка з Одеси, каже: "Слухай, дивися, класні фото. А давай зробимо такий проект". І так ми його втілили у Празі, в минулому році, на книжковому ярмарку «Світ книжки» - це найбільша книжкова виставка у Чехії за підтримки Чеського культурного центру. І мені навіть вдалося туди потрапити і стати

амбасадором української мілітарної культури, в якій українські військові і воюють, і у той же час читають книжки. І це є таким собі містком зі світом навколишнім і з мирним життям.

-  А яку найбільш незвичайну книжку ви зустріли у бліндажі?

  Був такий випадок, коли ми зайшли на якусь позицію і там були попередні хлопці, і хтось з них читав. Дивлюсь: Жадан! Книжка Жадана, але вона починалася тільки з 138-ї сторінки, бо інші повидирали. Мені здається, що нею просто хтось розтоплював буржуйку. Я її з собою забрав на пам’ять про те, що на війні книжки не тільки читають, але і використовують з іншою метою.

 А загалом різні книги були: хтось любить художню літературу, хтось пригоди, детективи, фантастику, багато людей зараз цікавляться історією. І у нас загалом виникла ідея – створити польову бібліотеку у нашому батальйоні, зараз це перший стрілецький батальйон. І туди нам волонтери передавали книжки, Андрій Любка свої книжки привіз, вони теж класно читаються. А потім ми налагодили зв'язки із «Культурними силами»: це такий підрозділ в складі Збройних сил України, який займається культурною підтримкою військовослужбовців. І у них проект «Книга на фронті», вони також нам присилали книжки, які ми то поширювали вже у підрозділах.

 -  А яке культурне життя доступне бійцям, окрім читання книжок? Перегляд фільмів, прослуховування альбомів? Що ще?

 -  Сучасна війна дуже насичена інформацією, бо всюди є зв'язок за рахунок старлінка і ти майже постійно маєш доступ до інтернету, за виключенням звісно крайніх позицій, ти можеш щось і почитати, і подивитися. Лідером тут, напевно, є TikTok: більшість людей сидить і гортає ці рілси і отримує потоки різної інформації. Хтось дивиться кіно, серіали, хтось слухає музику.

 -  А що люблять слухати військові?

 -  Військові – це «мільйон» людей з різних сфер, різних соціальних прошарків, субкультур. Хтось може слухати грейндкор, хтось шансон, і разом з тим дуже-дуже багато якісної сучасної української музики

 -  Як військовий ставляться до такого активного, часом бурхливого культурного життя у мирній Україні?

 -  По-різному, у кожного свій погляд. Хтось за цим слідкує, бо вважає, що ми захищаємо і нашу країну, і нашу культуру також, і люди у мирному житті мусять повноцінно жити. Інші якраз навпаки - звинувачують, бо коли йде війна треба думати про інші речі.

-   Хочу поговорити про їжу як культуру. Ви в деяких інтерв'ю розказували про те, що ви готуєте закарпатські страви для побратимів. Яка страва їм зайшла найбільше?

 Тут довелося стати кухарем, бо коли ти перебуваєш на позиціях, то їдальні із першим, другим і компотом – нема. Тобто видаються продукти, а ви вже що хочете, хлопці, то і робіть. І коли є час, є натхнення, то можна приготувати якусь страву. Пам'ятаю нам волонтери прислали великий казанок, хотіли бограч зварити. Але був обстріл і у нього влучив осколок, казан весь дірявий. Ну, кажу, ми без бограча.

 -  А де берете фірмові інгредієнти? Приміром, паприку.

 -  Щось можна дістати на місці, приміром в АТБ, щось прислали з дому, чи передали волонтери, а щось тобі видали, а в якомусь селі сусідка передала курку чи гуску. І так робиться певний мікс.Так, не завжди інгредієнти автентичні.

 Але я чув історію, коли наші друзі-волонтери з Угорщини привезли передали нам генератори, Ecoflow, і хлопець-угорець питає: "Слухайте, а мені там мали передати такий-то пакунок. Нема?! Питають: а що там? Ну, там мали бути приправи, паста для гуляша, ерошпішта». І тепер, коли до наших хлопців приходиш, там завжди є баночка ерошпішти.

 -  Ви регулярно буваєте в Ужгороді. Які зміни ви помічаєте в Ужгороді? В людях, в міському просторі, в тенденціях?

 -  Складно оцінити, але я попробую. З одного боку все було, як є - платани, сакури, замок стоїть – все на місці. Але з іншого боку дійсно щось відбувається – більше людей, більше автомобілів.

Постійно ти бачиш нові будівлі якісь, нові заклади, інколи дивує, що все може швидко змінюватися. Я приміром, ще не бачив пальм в Ужгороді. Але бачив багато будівельних майданчиків, і я знаю, що не завжди це відбувається у правомірній площині. Я слідкую за соцмережами і за тим, що відбувається у міському просторі і взагалі у Закарпатті. 

А з іншого боку – дух міста лишається, бруківка слава Богу, на місці. 

 -  Що в людях змінюються, на вашу думку?

 -  Спілкування. Дуже багато людей виїхали - друзі, родичі, які з початку війни виїхали або опинились за кордоном. Багато людей, друзів – у лавах Збройних сил. І ця тенденція продовжується - нові дівчата і хлопці долучаються до Збройних сил.

 З іншого боку, змінюється відношення людей. У перший рік відчувалася підтримка, всі намагалися долучитися і допомогти військовим. А з часом розумієш, що для людей війна відходить на другий план, тут комфортно, не бомблять в Ужгороді, тут мирне життя і нема комендантської години, і люди такі: ну так що? довго ви ще там будете воювати? Бо нам це заважає жити.

 Це не прямо тобі в очі говорять, але це відчувається при спілкуванні з людьми. А коли ти спілкуєшся у соцмережах, то бачиш, що тут така напруга, такі проблеми у людей!

 І мені здається, чим далі від лінії фронту, від тих прифронтових міст, де дійсно прилітає, де дуже напружена ситуація, чим далі на захід, тим більше у людей проблем, які їх дуже турбують, більше емоційне напруження, вони у стресі. Чим далі на захід, тим більш стресовіші люди.

-   Чотири роки тому змінився ваш статус – ви стали військовослужбовцем. А що всередині вас змінилося?

 -   Зміни постійні, бо ти відчуваєш як по-різному сприймаєш світ.  Зовсім недавно ти стояв біля воріт військкомату із рюкзаком, а зараз уже п'ятий рік як ти військовий. І ти не знаєш, коли воно закінчиться, наскільки це довго триватиме, ти не можеш нічого планувати, ти не є повноправним власником своєї долі, бо ти військовослужбовець Збройних сил. Бувають різні стани – колись у тебе був певний драйв, потім якась апатія, потім усвідомлення і прийняття. Різні військові по-різному це переживають.

 -   Ви зустрічаєтесь зі студентами, з учнями, і під час однієї зустрічі ви сказали про те, що військо - це як університет для цивільної людини? І в цьому університеті кожен здобуває якийсь новий скіл, навик, ступінь. Чого ви особисто навчилися за ці роки в війську?

 Всі, хто приходить, вони йдуть на базову військову підготовку, вчаться стріляти, копати окоп, якихось простих армійських речей, стаєш приміром стрільцем, або ким хочеш. З іншого боку, хтось стає бойовим медиком, хтось потрапляє в штаб і сидить за комп'ютером, нараховує заробітну плату, хтось видає на складі черевики і форму, хтось працює кухарем. Ти можеш стати танкістом, ти можеш стати водієм вантажівки, пілотом, якогось дрону.

І якщо в тебе є бажання навчатися і щось опановувати нове, то відбувається зростання. Але є і таке, що людина ледве читає, відповідно, вона не може з якоїсь складної технікою працювати, чи з картами приміром.

 -   А про що питають вас молоді люди?

-   Це була зустріч з молоддю, коли я був у відрядженні - в Ужгороді мене знайомі попросили відвідати один із навчальних закладів. Я не ходжу, як цей ветеран із медалями по шкільним класам. А тут мене запросили в професійно-технічне училище. І я думаю: о, там прийдуть хлопці, я щось там буду про дрони розповідати, про якісь новітні розробки технічні. І тут заходять всі дівчата і один хлопець. Виявляється, що це прийшов курс перукарів. І треба було їм якось по-іншому розповідати. Вийшла розмова про справжнє життя військових, про побут, і про зовнішній вигляд. Кажу: перукарі дуже потрібна професія, бо треба ж стригти і тут, і там.

 Я сам машинкою стриг побратимів, робив зачіски, але вони більше нагадували зачіску «під нуль». Знаю, що є бригади, які набирають собі перукарів, барберів, татуювальників, вони хочуть, щоб їхній особовий склад максимально був забезпечений у побутовому плані.

-   Прикольно! Барбери у складі батальйону?!

 Ну так ви бачите, що ми майже всі – 90% військових – бородаті, і що з бородою не так вже і просто.

-   А як ви доглядаєте за своєю бородою?

 -   Ну, як в таких умовах доглядати за бородою? Завжди поряд з місцем, де ти служиш, є якесь містечко, куди ти час-від-часу приїжджаєш. Там зазвичай є «Нова пошта», є якесь АТБ, де можна купити смаколики, там є кафешка, шаурма і перукарня, куди ти підеш і обов'язково приведеш себе в порядок. Бувало, ми були у дуже глухих місцях, але коли десь була нагода виїхати в якесь місто, попити кави, з'їсти якусь там смачну піцу чи шаурму і піти нормально постригтися, привести себе до ладу – це ми робили завжди.

Ну і я ж їхав у відпустку! Перед тим пішов до барбера, щоб бути красивим.   

 -  Ви діючий військовий. А чи спілкуєтесь ви з ветеранами?

 -  Так, звичайно. У мене багато друзів, хтось по певним сімейним обставинам, хтось через поранення, через стан здоров'я, але залишили лави Збройних сил, і, звичайно, я з багатьма спілкуюся.

 -  А чи знаєте, що їм болить найбільше?

 -   У кожного по-своєму. Одні приходять і легко адаптуються, повертаються до якихось інших справ, а іншим важко, вони не можуть знайти себе. У дуже багатьох - сімейні проблеми, присутнє відчуття, що ти не можеш себе реалізувати, ти непотрібний, тебе «вимкнули» з мирного життя, ти відбув там певний термін, втратив здоров'я, втратив можливості, ти повертаєшся і до тебе ставляться, як до звичайної людини, не рахуючи, що тебе не було там три роки.

Мовляв, ти ж уже цивільний, так стань у чергу із бабушками і дедушками. Буває, чують у спину – ви ж там були, вам там добру зарплату платили, ви ж багато заробили. Це інколи смішно і я кажу: "Так є можливість і вам підробити!"

-  Ваш добрий знайомий Федір Шандор в одному інтерв'ю говорив про те, що ветерани, коли повернуться, то їм буде комфортніше, коли вони будуть спілкуватися у своїй ком'юніті – приміром, у спортклубі чи клубі по інтересам. І так вони будуть відчувати себе менш стресово і більш комфортно. А суспільство зможе їх поступово такою ком'юніті інтегрувати. Згодні з цим?

 -  Ну, в якомусь сенсі – так. Мені, наприклад, зараз легше знайти мову із тими людьми, які або воювали, або зараз також там знаходяться. Хто на лікуванні, хто у відпустці, але ти стараєшся з ними перетнутися, поспілкуватися. Мабуть тут уже така професійна деформація: вам є про що поговорити, у вас свій сленг, приміром. Але є ще така небезпека - вони почнуть закриватися у цих ком'юніті, де їм комфортно. І тоді вони будуть відчувати себе відмежованими від суспільства.

 Дуже важливо налагодити взаємодію між ветеранами, між військовими, які тут перебувають, наприклад, на відпочинку. Вони мають відчувати, що вони потрібні, що вони можуть себе реалізувати, і щоб вони відчували підтримку інших. Дуже приємно, коли ти, наприклад, заходиш у кав'ярню, а там: "А ви військовий? Вам кава безкоштовно». Кажу: "Та це ж не форма". Але все одно наливають.

 Дуже важливо, щоб відбувалася така взаємодія і мені дуже б хотілося взяти у цьому участь.

 -  Ви думали, чим будете займатися, коли війна закінчиться? Чи повернетесь до своєї роботи екскурсоводом, краєзнавцем?

 -  Дуже делікатне питання, бо ж всі мріють про те, щоб війна закінчилася і був мир. Дуже важко зрозуміти, наскільки це буде довго. Коли починалися ці події, то "це ж на місяць-два", як арєстовіч говорив. А я кажу: війна може тривати довго. Як довго? Ну, дивіться, у нас уже вона вісім років триває, з 2014-го. Згадайте, Перша світова війна скільки тривала? 1914-1918 рік. Друга світова - з 1939-го по 1945-го. Була семилітня, 13-літня, 30-літня війна, навіть була столітня війна, яка насправді тривала 116 років. І всі роблять великі очі: "Та що, так воно довго буде?" Звичайно, ти плануєш майбутнє, але ці плани розбиваються об розуміння того, що це може ще тривати дуже довго. І ти не знаєш, як ти змінишся внутрішнє, як зміниться твоє середовище, чи ти зможеш повернутися у минуле життя і займатися тим, чим ти хотів. Я не знаю, чесно кажучи, але я розумію, що доведеться все вибудовувати спочатку.

-   Сет обов'язкових питань Ранкової кави, які ми адаптували під вас. Які три речі роблять солдата чи командира щасливим?

 -  У сучасній армії нема аж такої різниці між командирами, офіцерами і солдатами. У нас зараз народна армія, дуже багато людей, які прийшли звичайними солдатами, які до початку повномасштабного не мали ніякого відношення до військової справи, а змогли реалізувати себе і стати і офіцерами, і командирами.

 -    Окей, а що робить військових щасливими?

 -   Ну, я не знаю, можливо наявність котика в хаті, чи вчасно отримана ДеВешка», додаткові виплати.

 -  Три речі, які роблять вас щасливим?

 -  Ну, по-перше, це зв'язок із друзями, з рідними. І це дуже важливо, коли ти отримуєш повідомлення, коли хтось тобі подзвонить, напише - ти розумієш, що хтось таки тримає цей зв'язок.

 -   …пишіть і дзвоніть, Владу!

 -  Всі кажуть: "А ми не знаємо, чи можна тобі дзвонити?" Кажу: "Ну, ви думаєте, що я десь сиджу там в засаді, тут ви подзвоните і всі почують, чи як?» Якщо людина не може говорити, вона виключить телефон або поставить його на «літачок». Ви напишіть, а я коли буду мати час – відповім.

 А ще мене робить щасливим можливість переключитися, зануритися в цивільне життя. Я от навіть коли знаходжусь десь на сході, намагаюся знайти можливість і побути на природі, десь просто пройтися, відчути, що ти - в лісі чи на березі якоїсь річки. Люблю у відпустці відвідувати різні галереї, можу у театр потрапити, люблю подорожувати. До речі, служба у Збройних Силах дає можливість подорожувати, навіть за кордоном. Це зараз на правах реклами.

 Я от, наприклад, зараз їду до своїх рідних, які зараз проживають за кордоном, хочу побачити маму і сестру. Це також невеличкий такий кавалок щастя для мене.

-  Уявімо, ви зустрінете Бога, що скажете йому?

-  Військові постійно зустрічають Бога. Наприклад, коли ти вийшов із якоїсь дуже небезпечної ситуації, як то кажуть, і ти таки розумієш, що Бог був десь поряд із тобою, бо ти лишився живий, і твої друзі лишилися живі, або ви врятували хлопця, якого там поранило.

 -  Ви історик за фахом. З ким би з історичних постатей ви би хотіли зустрітися і поговорити? Або в одному окопі чи бліндажі хотіли б перетнутися?

 -   Цікаво… ми зараз на сході України, я б хотів зустріти когось із козацької доби, з тих людей, які билися у цих місцях, хтось із козацьких полковників чи гетьманів.

 -  Перше, що ви зробите, коли закінчиться війна?

 -  Я би хотів взяти наплічники і піти у такий справжній гірський похід. Бо коли у тебе відпустка, треба дуже багато чого встигнути. Я їздив у гори, але це так – на день – два. А я хочу піти на тиждень, щоб бути тільки сам-на-сам з природою. Це би був такий вододіл між війною і мирним життям, і такий собі момент адаптації.

Наталія Турчак, спеціально для zaholovok.com.ua

Фото: Аня Семенюк

Локація: дворик Закарпатського обласного художнього музею ім.Й.Бокшая

P.S.

Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, і все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава» . Щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві.