Ранкова кава. Перемога з Андрієм Любкою

Ми планували побалакати з Андрієм за кавою, коли він купить 20-ту автівку для ЗСУ, щоб цифра була вражаючою :) Проте зустрілися, коли у його планах була вже 25-та, тепер, коли ви читаєте цей текст, письменник вже збирає гроші на 34-ту машину. Водночас підтримує моральний дух своїми текстами у соцмережах і всеукраїнських виданнях, хоча написання книжок тимчасово відклав.

Наскільки швидко ти вибудував цю всю систему забезпечення військових автомобілями? Скільки часу потребував, хто ці люди, задіяні у процесі?

Не можу сказати, що я систему вибудував, я її зорганізував. Але вона існує завдяки тому, що це люди, кожен з яких на своєму місці. Через це нам не довелося багато часу витрачати на отримання нового досвіду. Новий досвід у нашій компанії отримав лише я. Інші весь час займаються автомобілями. Вони або професійні автомеханіки, або люди з автобізнесу, які шукали машини і раніше. Розуміють процедуру зняття з обліку в різних країнах, процедуру доставки.

За 2 тижні після того, як ми відправили першу машину ще перед Великоднем і постало питання повернення водія, з’явилася ідея, що це має бути колона автомобілів. І відповідно ще якийсь запасний автомобіль, на якому ці водії можуть повертатися. Тоді я щось забирав з Комітету медичної допомоги і кажу Наталії Кабацій: «Є три машини, а місць може бути лише на 4 водіїв. Треба на 6». Вона каже: «У нас бус є у Комітеті, Рено Трафік на 7 місць, можна доставити сидіння -- і буде 9. Я взяв цей бус, тоді постало питання докупівлі ще однієї машини, щоб заповнити його водіями назад. Оскільки тоді у квітні потреба в авто була дуже гострою, ми швидко все зробили і вирушили першою колоною: 4 авто, які ми віддали військовим. плюс Рено трафік, в якому везли передачі, їжу, консерви і на ньому повернулися.

Найбільше часу і зусиль витрачає мій автомеханік Іван Мацканич із Довгого Поля. Ваня працює цілодобово, ми вчора розійшлися о 23.40, бо я хотів до півночі повернутися додому. Але він працює нонстоп. Вони разом із сином Артуром витрачають фактично найбільше свого професійного робочого часу: ремонтують  наші машини позачергово і безкоштовно. Наше завдання -- купити розхідники і запчастини, щоб їх підготувати. Перед від’їздом все перетворюється не безперервну роботу. Це те, чим ці чоловіки жертвують, а могли б ремонтувати цивільні авто і  заробляти гроші.

Як саме обираєш потрібні авто, що замовляють?

На початку все було дуже дивним. Всім треба було тільки пікапи і тільки зелені. Потім, коли прийшов досвід, почали замовляти різні машини. І є велика різниця між проханнями від тих військових, які стали ними 24 лютого, і тими, які вже 8 років або професійно служать або в армії. Бо найбільше замовлень на пікапи надходило від бійців ТРО, які саме так собі уявляли армійську машину і потреби. З часом виявилося, що це не найкраща машина. Можливо, для окремих бойових завдань вона дуже хороша, але для цього треба мати такі бойові завдання, велику зброю. Якщо треба накидати у багажник лопати і рюкзаки, нелогічно замовляти саме пікап. Українці викупили практично всі пікапи закордоном у більш-менш нормальному стані і за прийнятну ціну. Тепер знайти таку машину, не переплативши за неї космічні гроші, неможливо. Є чітке розуміння: 1 пікап - це або 2 нормальні джипи, два рамні позашляховики КІА Соренто, умовно 2004 року, або 3 автобуси Фольксваген Т4, легендарний «Течик». Який всі дуже люблять і хочуть, хоча він дуже старий і вбитий. Ми купуємо моделі до 2004 року, ті, які не мають електроніки. Там мало що ламається, а якщо і ламається, то дуже легко ремонтується. Зараз основний запит із всіх підрозділів, що є, це «Течик». По - перше, він хоч не дуже швидкий, але досить прохідний, бо має передній привід і може сам себе витягнути. На більшості з них дуже хороші потужні мотори. У «Течик» вміщається  8-9 людей, плюс купа багажу. Це те, що потрібно для переміщення між позиціями, виходу на бойове чергування. Або тобі треба 2-3 джипи або 1 «Течик», який повністю перевозить одне відділення.

На початку всі хотіли, щоб ці машини були ще й фарбовані: зелені, піксельні. Тоді було дуже багато роботи у Ярослава Печунки, в якого свій автосервіс. Траплялися такі тижні, що він фарбував по 10-15 машин за тиждень, а це досить довгий процес. Хоча фарбування в один шар триває хвилин 20, але заліплення всіх частин машини, яких фарбувати не треба, вирізання плівки, скотчу, ліплення кожного поворотника-дзеркала- фари – скла займає кілька годин. Ярослав нам всі ці авто фарбував безкоштовно і  за потреби позачергово. Зараз частково машини навпаки просять не фарбувати, а залишати у цивільних кольорах. Це досить часто допомагає загубитися. Якщо їде пікап по донецькому степу, то ясно хто їде. Донецькі селяни не їздять на пікапах. Якщо його побачить дрон  і буде можливість по ньому вистрілити, то й вистрілять. Бус  Мерседес чи навіть «Течик» білого кольору може служити своєрідним маскуванням і допомагати більше, ніж зелений колір. Це все прийшло виключно з досвідом і з місяцями перебування на позиціях, коли люди краще розуміють специфіку своєї діяльності і вимоги до запиту.

Мене здивувало, але найцікавіший запит на авто був від батальйону «Карпатська Січ» загиблого Олега Куцина. Вони попросили купити їм Фольксваген Шаран, 7-місний, на таких часто їздять сім’ї з дітьми. Авто має повний привід, але специфічний. Бо включає комп’ютер і підгрібає собі колесом.  Цей запит був продиктований тим, що, там, де вони стоять, є дорога. Авто майже як мікроавтобус і водночас з усіх багатомісних варіантів він найменш помітний. І підходив військовим більше, ніж утричі дорожчий пікап.  

Єдина машина бензинова, яку ми купили, це машина для батальйону «Сонечко». Їм вона була потрібна для розвідки. Важливо, авто не мало цих 2-3- секунд, які дизель має на розгоні. Бензинова рве одразу. Купили кабріолет Гранд вітару Сузукі. Можна зверху стати з автоматом.

З часом мені здається, і це, напевно, погана штука:  всі у той чи інший спосіб звикли до війни, акліматизувалися, притерлися. І без надриву розуміють і свої потреби, і роботу. У тому, що ми зараз робимо, стало менше інстаграмності, але більше ефективності. Автомобілі для військових зараз – це не зелені пікапи, які виглядають як бойові машини талібану. Часто це бусики, якими можна возити хліб чи помідори на базар.

Для кого передавали перше авто?

Перша машина, яку ми передали, була для 68-го батальйону 101 бригади. Це Ужгородський район, Перечин. Ми зараз дійшли до того, що у їхньому штатному розписі не залишилося місця для авто. Батальйон не може приймати машини навіть документально, навіть, якщо хтось йому хотів би дати. Це означає, що якусь значну частину потреб ми закрили. Зараз немає жодного гарячого запита. Є 10 днів, щоб авто знайти, перемонтувати і доставити. Тобто значною мірою волонтерськими силами потреби української армії в зоні бойових дій закриті. Вони постійно будуть з’являтися, бо це розхідний матеріал, але масового валового запиту, як був у квітні, вже немає. Це дуже приємно. І подібно до хвилі потреб тепловізорів, бронежилетів, касок тощо. З часом вже дефіциту на них нема.  

Варто чітко усвідомити те, де ти можеш бути корисним. Для того, щоб займатися закупівлею та завезенням тепловізорів, треба у них розумітися. Все про авто я знаю. З тепловізорами також треба буде навчитися. Крім того, за ці кілька місяців є розуміння того, що і тепловізори не всім потрібні. Бо це не засіб, який рятує життя. В умовах артилерійської війни, коли ти стоїш на позиціях за 15-20 км від ворога, то у тепловізорі можеш побачити лише зайця. Цей прилад має бути у підрозділі, у взводі, але три штуки.

Так само і з авто. Нам довелося вивчити маленькі деталі, але зараз воно поставлено на більш - менш зрозумілий конвеєр. Згадав Юрія Купріянчука з Холмока, він допомагає мені ці машини завозити в Україну і займається документальним супроводом цієї гумдопомоги від їхньої організації. Може буде дуже дивно звучати, але це організація лижників Закарпаття – Transkarpathian Ski team. Маючи легальний інструмент. вони почали завозити авто, я попросив їх допомагати мені з документальним супроводом. Юрія я знайшов у майстра, коли постало питання, що їде машина на кордон і треба швидко писати лист.  

Окремо я міг би назвати 50 людей тих, які їздять з нами як водії. Це досить складна річ:  3-4 виснажливі доби фактично без сну. Бо ми їдемо без зупинок і беремо по 2 водії у машину, щоб один міг їхати, а інший- дрімати. Або хоча б говорити у салоні і не засинати. Дорога довга - 1418 км в один бік з Ужгорода, якщо їхати до Краматорська. Але треба сказати, що це добра якісна дорога – по 99% цієї дороги можна яйце котити. Але є два відрізки, на яких треба пильнувати. Перший, де був міст на окружній Кропивницького, і потім в самій Донецькій області окружна Покровська. По навігатору це 2 км 300 м дуже великих вибоїн, бо там їздять фури. Все інше - дорога чудової якості і це дуже приємно.

На цих 1418 км, де починається війна? На якому відрізку її можна відчути?

Війна як така починається десь за Вінницею,  там де оголяється тіло України з боку півдня, і де починали до неї справді готуватися. За Вінницею на узбіччях можна побачити перші таблички «заміновано», після Умані -- перші справжні  блокпости, облаштовані як бункери або дзоти, що готові до прийому серйозного вогню. Між Вінницею та Уманню ми відкриваємо південь, дорогу з Одеси, з Придністров’я. Там починається справжня підготовка. Але загалом, якби я колись писав книжку про це все, писав би дуже абсурдну книжку. Тому що у нас були різні ситуації. Через те, що ми їдемо довгою колоною машин, все розтягується у часі. Це важко і часто ми не встигаємо добратися, пороздавати авто, розвантажити, переговорити і повернутися. Коли ми повертаємося назад, починається комендантська година, рухатися заборонено. Нас обшукували, клали мордою на капот і тд. Коли вночі їде машина без фар, в якій сидить 8 чоловіків це дуже дивно, особливо якщо це відбувається в районі Слов’янська. Але навіть попри всі обшуки, звірку документів і тд, найжорсткіший та найагресивніший блок пост, де найбільше перевіряли і найбільше хамили був у… Тернополі.  Вони, по-перше, виглядали як справжні командоси, які стоять десь на межі якоїсь космічної станції і чекають, що на нас нападуть інопланетяни. По- друге, вони говорили так, ніби ми всі злочинці або у чомусь винні. У тернопільських було і найбільше агресії, і найбільша перевірка. Вони змушували витягувати якусь соту коробку зсередини, розпаковувати розрізати.

Але в один з останніх разів, коли ми проїхали 3800 км, бо заїхали на південь Запорізької області, потім повернули назад у Дніпро і поїхали знову через Покровськ до Краматорська, зробивши цей гак, єдиний блокпост, де у нас перевірили всі документи і пробили по всіх можливих базах був у Нижніх Воротах. При цьому у нас супровідний лист від нашої військової адміністрації, всі дані водіїв автомобілів, чітко зафіксований наш маршрут, за яким рухаємося. Це безумовно трошки абсурдно. У нас в області трохи більше постів, ніж це необхідно, як на мене. Якось я зустрічався з одним чоловіком з Києва, ми сиділи у «Снеку» і там було порожньо. Чому немає туристів, вони могли б їздити? Чоловік розповів, що у Києві говорять: на Закарпаття небезпечно їхати. Бо там сусіди будуть «стукати», дзвонити, якщо побачать чоловіка, щоб йшли йому вручати повістку. Люди не хочуть їхати на Закарпаття, бо знають, що тут людей виловлюють, стоять блокпости тощо.  І ця не дуже логічна штука стала на заваді нашому туристичному потенціалу зараз.

 Можливий зараз туристичний рух, вважаєш?

Думаю, що так. Багато сімей хотіли б виїхати звідкись і побути на природі, в Карпатах. На море вони поїхати не можуть, а побути разом і десь переключити голову, погуляти по лісу або на озеро якесь сходити, думаю, багато-хто хоче.

Ти, до речі, ходиш рибалити?

Я б хотів сходити на рибалку, маю човна. Але зараз весь час пожирають дрібні деталі, якими треба займатися. Ще дуже хочеться, якщо є хоча б хвилин, побути з дитиною. Якщо подумати, чи мені провести вечір із сім’єю і погратися з малою, чи піти на рибалку, то рибалку я відклав.

Ти вже звик до війни, призвичаївся до цього стану?

Я маю сентиментальну натуру. Мене чіпає багато таких невоєнних речей. Але емоційно – ні, я не можу звикнути до війни. У мене є цей маятник: ніяк не можу налаштуватися на нормальний емоційний баланс. Маю перепад з якогось оптимізму, відчуття, що все добре, до емоційних ям – невідомо, що це де далі, як це буде. Дурні думки, пов’язані з війною: як пережити зиму, чи йти копати картоплю, чи будувати піч на дровах і як жити далі. Оця емоційна гойдалка дуже розбалансовує. І не лише побутова, але й геополітична.  Як нас будуть змушувати зупинятися, шукати компроміси, на якому етапі? Такі питання весь час виникають.   

Чи маєш за щось зачепитися, щоб маятник нахилився у більш оптимістичний бік і затримався там?

Ні, я не можу ніяк налаштувати своє життя. Бо попри це все я би не хотів бути волонтером. Тому уникаю цих всіх формулювань, хотів би залишитися письменником, який допомагає армії. Але я не волонтер. Це для мене принципова різниця. Цього року я не можу писати книжку. Мав перекладати роман Іво Андрича, але не буду цього робити, це вже ясно. Все одно хотів би віднайти якийсь баланс і  унормувати свій графік так, щоб до обіду займатися своїми справами, а після обіду, наприклад, -- машинами. Зараз виходить, що я прокидаюся зранку і дві години вишу на телефоні. Бо відповідаю на всі можливі месенджери, і  питання, і запити переважно неконструктивні.

Найбільше, що мені заважає, це комунікація у телефоні. Коли я прокидаюся, а у мене в телефоні  червоний список, воно реально дуже збиває.  Бо я приватна людина. Я не можу купити 100 авто, бо на це немає ні фінансових можливостей, ні організаційних. Автомобільна історія зав’язана на кількох конкретних людях, які працюють. І це спільні коліщатка, якщо їх перевантажити, то система не витримає. Тоді треба шукати нові можливості, а їх тут в Ужгороді не буде. Для мене важливим і цінним є факт, що ці люди працюють зі мною безкоштовно. Якщо ми будемо брати більше машин, мені доведеться шукати більше механіків, автосервісів і переходити на режим оплати. Це до певної міри нівелює саму  нашу ідею волонтерства. На мій погляд, важливо, що ми можемо зробити цей наш внесок і він має виглядати так, як зараз. Поки воно рухається на можливостях, які є у моєї аудиторії, перевантаживши цю систему, я зламаю її.  У нас графік: раз на два тижні ми їдемо на схід. Це означає, що за 2 тижні я маю зібрати гроші і купити від 3 до 6 автомобілів. Залежить яких, куди і тд.

Це можливо лише через те, що у мене є письменницька аудиторія. Хтось бачить у ФБ, хтось репостить. У мене була оця «наїжджена» аудиторія , я був в усіх регіонах України, в абсолютно усіх найбільших містах, не лише обласних центрах. Об’їздив фактично більшість країн, де є українська діаспора: Німеччина, Польща, інші країни, закінчуючи Америкою, Канадою. Ця аудиторія дуже чітка і завжди це патріотичний сектор. Люди, які досить активні, чимось цікавляться, читають книжки, україномовні. Це ідеальна аудиторія. Вони колись бачили мене на якійсь презентації, читали книжку чи колонку. Так ці донейти збираються, все працює на умовах довіри.

З початком повномасштабної війни ти почав писати життєстверджуючі тексти, які дають надію, підтримують.

Бо я себе цензорую, я маю цю відповідальність. Є багато речей, які я собі заборонив. Одна з них -- це підіймати внутрішньополітичні питання.

За весь цей час я жодного разу не висловив своїх політичних переконань чи думок з приводу того, як у нас формується медіапростір, чи закриваються медіаканали, що там було з Херсоном, куди має піти голова Офісу президента тощо. У мене є на це свої думки, але я вирішив що зараз, якщо є у мене якась злість або нерозуміння, я маю цю енергію направити в якось конструктивне русло. Щось зробити, а не підіймати внутрішньополітичні баталії.

Ти щось писав про підтримку Президента на початку війни. Точно пост не пригадаю.

Ще перед війною я написав, коли путін почав ображати нашого президента, я сказав, що це наш Президент і лише ми його маємо ображати, а і не путін. Ще був один допис,  про те, що зараз ми всі мусимо підтримати Президента та головнокомандувача.  Має бути єдність і має бути керівництво держави, як керує.

А є у нас єдність чи нема?

Думаю, що є значною мірою. Мене Зеленський позитивно здивував у першій дні війни, бо він зміг зіграти людину, яка не боїться. І він зіграв цю роль у принципі непогано. Це було важливо у перші дні, навіть згодилося те, що він актор. Друга річ, яка мене здивувала, -- це єдність українського суспільства і готовність дати відсіч. Від селян у Тростянці і на Чернігівщині, які у той чи інший спосіб пробували чинити опір, до різних служб. Я побачив, що держава працює. І зараз, у принципі, всі задіяні працюють добре. І я маю режим абсолютного сприяння від нашої митниці, що стосується гуманітарної допомоги для армії. Хоча від митниці чекаєш завжди якихось проблем і клопотів. Це саме стосується податкової, всі готові щось робити.

Якщо на початку війни ми возили все, починаючи від туалетного паперу закінчуючи мівіною, то зараз, куди б я не подзвонив  і щоб не питав, мені кажуть: нам нічого не треба, у нас все є. Це означає, що держава працює добре і що фактично є забезпечення на фронті. Приїхав якось сербський письменник Владімір Арсенєевич. Ми поїхали в Харків і він справді офігів від того, що він тут побачив. Думав Україна у війні і все дуже тяжко. А коли побачив, що і в Харкові, де весь час обстріли, комендантська година, фронт прямо під містом, ти заходиш у магазин, а там 12 видів європейських сирів… Для нього це неймовірно, він пам’ятає війну в Югославії, режим ембарго, коли у них нічого не було і повний колапс. Кажу йому: «Просто ти жив тоді у Сербії, умовній росії. Ми -- частина вільного світу». У нас є все. Ще у травні, у перші поїздки, ми возили величезні бочки з-під машинної оливи 200-літрові з дизелем. У мене був шланг і цим шлангом треба було, як мій дідо вино, дизель висмоктувати і заправляти машини. Наприклад, нещодавня поїздка -- це перша з того часу, коли ми доїхали із Закарпаття на Донбас і скрізь по дорозі можна було заправитися. Попри розбомблені нафтопереробні заводи, попри те, що повністю відрізалися оці поставки пального із росії, Білорусі. Вийшло, що держава спромоглася забезпечити логістику і пальне є по всій країні. І більше того, воно дешевше, ніж, наприклад, у Словаччині.

І якщо ми говоримо про місцеві штуки, мене дуже здивувало Закарпаття. Я не думав, що наш регіон здатен на аж такі вияви патріотизму і буде всенародна підтримка і армії, і ЗСУ. Ясно що є типові закарпатці, але загалом ця війна у цьому терапевтичному очисному сенсі добре вплинула і на Закарпаття. Так само як для багатьох інших регіонів відкрилися очі і оця полуда зникла. Для Закарпаття, можливо, це остання крапля, яка абсолютно чітко вписала регіон у загальноукраїнський контекст. План мобілізації ми виконуємо, кожна сім’я у нас має фактично когось має, хто воює і захищає Закарпаття. Це дуже правильна теза. Чому наших, у тому числі ТРО, відправили на схід, щоб захистити кордон там, щоб війна не прийшла сюди. От якраз на Донбасі чи на Сумщині пролягає східний кордон Закарпаття і нашої безпеки.

Ніколи я не бачив стільки людей у вишиванках, як на День вишиванки, стільки української символіки, єдності, маленьких ініціатив, які в той чи інший спосіб допомагали армії. Страшна ціна, але я не впевнений, що я вірив колись 10 років тому, особливо, коли виграв Янукович і ці три роки депресняка, цієї пасивності закарпатців, що стільки людей буде співати гімн України. Це всі змінилося і ми є учасниками цього процесу. Це ще не кінець.

Що тебе найбільше розчулило за цей час?

Найскладніші моменти, які я пережив, це момент поховань наших солдат на Кальварії. Звук землі, яка б’є у труну, дуже сильно різонув, я його не можу забути. Тяжкий дуже був момент у квітні-травні, ми возили з Донбасу зимові речі, ті, що солдати передавали додому. І позаминулого разу ми привозили два такі пакунки наших військових, які загинули. І от везти ці особисті речі, передавати, це все сюди це дуже складно.

Мене через те, що я молодий батько, дуже зворушують діти. Я бачив, особливо у березні, купу людей, які з малими дітьми десь гуляють і довго гуляють. Розумів, що це сім’ї, які приїхали і яким немає, де бути. І краще гуляти по вулиці, бо вони не хочуть сидіти у спортзалі. Це було дуже складно, і взагалі відчувати цю такий різновид провини певної маскулінної. Коли ти йдеш по вулиці з дитиною за руку і відчуваєш на собі цей погляд, який зчитуєш як докір. «Мій чоловік на війні і я йду сама, а тут є чоловік, який гуляє з дитиною». Це те, що добре описано після Другої світової війни -- провина тих, що вижили. Але безумовно сьогодні чоловікові важко емоційно бути у цивільному житті. Бо ця вся атмосфера, і суспільна, і воєнна накладає свій відбиток.

Був зворушливий момент один. Юлія Дуб організувала «Творчі волонтери Ужгорода», на одній із зустрічей гралися діти переселенців, ми трохи поговорили, як проходять ці волонтерські заняття. І мені передали 15 тис. грн. – товстий пакунок з купою грошей. Коли ти розумієш, скільки різних людей ці гроші накидали! Можливо, я помиляюся, та найчастіше з того, що я бачу, гроші дають небагаті люди. Є кілька тих, хто запитав, скільки коштує машина і самі її оплатили. Але це все одно представники мого покоління, креативних сфер. Наприклад, Жанна Кадирова, культова художниця переслала десь 200 тис. грн, один айтішник молодий сказав, що сам хоче купити машину. Але загалом -- це маленькі донейти, які зменшуються: якщо у квітні це було 500-1000 грн, то зараз -- 50 грн.-200 грн. Оскільки зараз все здорожчало і доходи не виросли, і ця тривога, що буде восени як ми це витягнемо. Розумію, що маленькі донейти у конверті, де багато дрібних грошей, вони для мене дуже зворушливі і до певної міри мотивують. Те, що Денис Ман весь час пише: «Дякую, що ви не втомилися». Відчувається вигорання, хочеться взяти паузу і вийти з цього. Саме те, що дуже багато людей у різний спосіб, навіть такий скромний, допомагають це мотивує не зупинятися.

Ти також взявся ще навесні за перейменування ужгородських вулиць, названих на честь тих чи інших росіян. Як проходить процес?

Це була моя ініціатива на початку березня. 7 березня я написав лист і вистави як гуглформу для збору підписів. Я хотів взагалі зібрати 20 підписів і просто поставити як вимогу. Але закликали відкрити збір, бо люди хотіли підтримати. Ми пройшли комісії. Я ще на перше засідання мав готовий список перейменувань всіх вулиць. Міськрада вирішила розбити на групи райони тощо і воно вийшло на користь місту. Якби у березні провели зміни, було б багато емоційно-патріотичних назв. А так ми зробили розумно, на комісіях знайшли можливість запропонувати назвати вулиці іменами людей, які там жили. У понад 70% - це закарпатський контекст, зокрема, й історичний. Все досить грамотно пройшло,  залишився етап громадських слухань, який має бути трохи шизофренічний  з огляду на міських божевільних. Але загалом там, де є вибір, де можна сперечатися, навіть там він досить адекватний. Моя мета була -- дерусифікація. Якщо вийде у нас вул. Гагаріна, а це в’їзні ворота в Ужгород і дорога, яка веде до Хуста, буде вулицею Карпатської України. Якщо буде названа іменем якогось відомого важливо закарпатця, теж не проблема. Дерусифікація дуже швидко була підтримана 7 березня ще купа людей казали, що це неправильно, коли знімали Пушкіна. А вже через тиждень усе змінилося, бо з кожним новим снарядом, новою ракетою, новим відкриттям про вбивства як на Київщині, чи зґвалтування у зонах окупації, стає все менше охочих сперечатися і захищати російську культуру. Тому це питання взагалі, думаю, закрите. І на відміну від Івано-Франківська досить розумно пройшло. Бо там поназивали: Бучанська, Ірпінська і тд. У нас буде вулиця Героїв Маріуполя, але до всіх таких речей треба ставитися розумно і підходити з точки зору комфорту міста. Треба розуміти, що назвати вулицю Бучанська,-- це означає все-таки зараз приклеїтися до атмосфери жаху, вбивств і великого злочину. Це не так висловлювання нашої солідарності із мешканцями Бучі, як нагадування про злочин. І жити на вул. Бучанській -- це як жити на вул. Голодомору.

У нас була ідея назвати одну з вулиць іменем Олександра Кошиця, який організував капелу, що в часи Петлюри подорожувала світом. Це був перший приклад успішної культурної дипломатії. Але у нас є вул. Кошицька. Тому, хоч і Кошиць був в Ужгороді, і капела довгий час тут перебувала і набирали співаків, назвати так вулицю було недоречно і створило б незручності. Завжди має бути розуміння.

Яким було твоє 24-го лютого? Чи мав ти план і як дізнався про війну?

Я готувався до війни ще з січня і чітко розумів, що і як ми робимо. У мене були навіть якісь готові запаси. Я був впевнений, що війна почнеться. Єдине, що я не міг собі уявити, що у повоєнній Європі можлива велика танкова війна. Що це буде атака і що за кілька годин російські війська будуть під Києвом. Мені здавалося, що це буде наступ на південь і їм потрібен вихід на Дніпро, вода, Крим і Донбас. Я помилявся. А війна мене застала у Києві, куди я приїхав 23 лютого. Це означає, що 22 лютого я виїхав на поїзді з Ужгорода в Київ. І те, що я чекав війну, свідчить те, що я купив квиток за півгодини. Я весь час чекав, що зараз щось почнеться і до останнього моменту не купував квиток, бо кудись їхати не буде сенсу.

Я приїхав до Києва, ще мав кілька інтерв’ю, увечері ми пішли на фільм Сенцова «Носоріг», напилися вина і полягали спати. А зранку, о 6 мене мав розбудити будильник, бо о 8 я вилітав у Вільнюс на презентацію «Карбіда» литовською. Але о 4 прокинувся від вибухів. Мій друг живе у приватному будинку, у нього дві великі собаки, вони як дурні стрибали, гавкали і дивилися на небо. Не було ясно, що відбувається. Я пам’ятаю цей стан: темно, гавкіт собак, навіть незрозуміло,  що то вибухи, якесь дрижання землі, яке ти відчуваєш шкірою. Ти не розумієш де ти і що взагалі відбувається. Дуже коротке таке відчуття. Потім запалилося світло. Я оновлюю «Українську правду» на телефоні і там великими літерами, капсолоком пише ПУТІН ПОЧАВ ВІЙНУ.

У тебе нещодавно вийшла нова книжка. Спочатку думала, що це про війну, доки ближче не роздивилася.

Це книжка мала вийти у квітні. Я її здав минулої осені, це збірка коротких текстів (як була «Саудаде») сюжетних, настроєвих. У травні планувалася презентація на Книжковому арсеналі у Києві. Тепер, коли всі трошки оговталися і звикли до війни, видавництво вирішило її видати. Це збірка довоєнна і вона називається «Що зі мною не так». Там є трохи гумору. На обкладинці ми замовили картину Матвія Вайсберга, у нього є серія про Дон Кіхота. Дон Кіхот, по-перше, смішний. Всі думають, що це смішна книжка, але вона дуже сумна. Бо це людина ніби непогана, щира, але в неї нічого не виходить. Мені завжди подобався цей образ Дон Кіхота, він значно глибший, ніж, можливо, смішний. Він про сутичку оцього ідеалістичного, романтичного і практичного життя, яке нас приземлює. Матвій, який подивився ці тексти, зробив ще краще. Бо на обкладинці Санчо Панса із ослом. І це такий вияв любові з одного боку, а з іншого -- другорядний персонаж. Мене завжди цікавий другий чи третій ряд. Як в балеті, прима танцює, але найбільша драма людини, яка танцює у балеті, розгортається у третьому ряду. Ти присвятив усе своє життя балету, а все одно дотанцювався до третього ряду. Це драма. Фактично життя у його оцих амбітних планах не вдалося, але ти танцюєш і займаєшся цим.

Чи вірши ти у перемогу, як швидко вона може настати?

Я впевнений, що ми переможемо. Символічно, метафорично ми вже перемогли, бо мобілізувалися, не здалися. Ми пережили глибокі зміни, те, що я говорив про Закарпаття,-- це вже перемога. Оці дрімучі закарпатські люди і жони стали нарешті чітко проукраїнсько патріотичними. Це вже велика перемога і не можна її відкотити назад. Це перемога покоління і один з позитивних результатів цієї війни. Як це буде закріплено на полі бою, залежить, не тільки від нас, але і від західних союзників, які у якийсь момент можуть спонукати нас до миру, компромісів, переговорів, щоб чим швидше завершити цю війну. І тоді це буде тимчасова зупинка перед новою фазою через кілька років. Але суспільство відкинуло свої ілюзії, ми розуміємо, що не можна зупинити війну, залишивши Мелітополь під окупацією, Херсон, у якому був і є сильний проукраїнський рух.  Якщо до 24 лютого був мовчазний консенсус, що Донецьк і Крим можуть бути в цій так званій сірій зоні --ми не визнаємо, що вони окуповані і не йдемо за них воювати, -- зараз розуміння того, що можемо жити нормально, якщо повернемо і Донецьк, і Крим. Інакше це буде не закінчення війни, а наступна фаза. У такому раз Україна як країна перспективи постане під питанням: інвестицій не буде, ніхто не буде відбудовувати міста Запорізької області, якщо кордон з росією буде проходити по Запорізькій області. Мільйони людей не повернуться жити на Харківщину чи у Харків, якщо гармати будуть стояти поруч з ними. Без людей і масштабних інвестицій Україна буде приречена на знекровлення і для нас це, на жаль, негативний сценарій.

Якось домовитися не вийде. Це зрозумів нарешті і Зеленський. У нас є політичний  і суспільний консенсус щодо того, що війна має закінчитися як мінімум звільненням українських територій. Після цього тут можливий розвиток. Питання, як цього досягнути, важке, але, на мій погляд, злам можливий. У тому числі і через якогось «чорного лебедя». Наша система гнучка, якщо чого немає, то значить його треба знайти і вже потім розбиратися. Я б міг сидіти й строчити дописи про те, яке погане Міністерство оборони і чому вони не купують автомобілі на фронт. Але наша система горизонтальних зав’язків між собою налаштована на взаємопідтримку і швидке розв'язання питань. Ми у цьому флексібел. Російська сторона -- не гнучка. Вони говорили про те, що «нада нанести удар по центру принятия волонтерских решений». Ніби є якийсь центр і приймаються решенія. Вони не розуміють, як це працю, як це працює знизу. Через це їхня система має в якийсь момент зазнати краху. Для нас це би був дуже позитивний момент, цього «чорного лебедя», який посипле російську систему, я дуже чекаю. Чи це має бути бунт десь у верхівці кагебешній, чи якісь відцентрові рухи у федерації, економічний крах, невідомо що це буде. Але це врятує нам багато життів. В іншому випадку ціна за перемогу буде дуже високою. Але нам немає куди відступати. Буде більшою ціною, але буде.

Чи змінилися з війною твої кавові звички?

Тепер я п’ю переважно еспресо. Раніше пив з джезви. Маю таку з Боснії.  Я додаю кардамон туди і зерна, це дуже моя така кава. А тепер я не маю часу і часто п’ю еспресо, зазвичай десь у  «Зіні» на ходу. І кава на мене не так впливає. Якось їхав уночі, думав, що сідаю за кермо і випив міцної кави. А Юра, який з нами їхав, сказав, що він ще покермує. То я як сів -- миттєво вирубався.

Нещодавно ми були у селі поблизу Слов’янська- Краматорська, де сидять ужгородці, закарпатські підрозділи. Приїхали дуже пізно і вже навіть розвантажуватися не було сенсу, не те що повертатися через блокпости. Заночували у наших, а зранку виявилося, що у них є кава машина і кава з «Ріверсайд». Ми зранку випили еспресо з «Ріверсайду», розвантажилися, обнялися і роз’їхалися. Закарпатці навіть там не пропадають.