Ранкова кава з Вікторією Сулімою

«Далі злітна смуга і Словаччина. Тож ви залишаєтесь у нас». Так Вікторія Суліма засновниця ГО "Помагатори", волонтерка зустрічає поранених бійців, які буквально за десять днів встигають змінити п'ять міст і лікарень і нарешті потрапляють до Ужгорода. Вона називає їх своїми підопічними, для яких «Помагатори» стають родиною, яка «не відпускає».

Волонтерство Вікторії почалося навесні 2022-го на ужгородському вокзалі, а вже чотири роки вона та її команда одягають поранених хлопців, які приїжджають в одній білизні, допомагають їм із документами й виплатами, возять на вистави, концерти та до школярів. А ще беруть на себе те, чого в лікарнях бракує найбільше: психологічну підтримку.

Каву, до речі, наша співрозмовниця не п'є, тільки чай з бергамотом. Літрами.

Від ужгородського вокзалу до волонтерства

- Вікторіє, як ви прийшли у волонтерство?

Це було неусвідомлено, просто по відчуттях – хотілось комусь допомагати. Явно це проявилось з початком повномасштабної війни. Я кажу, що ми всі "вокзальні", ми вийшли з вокзалу, бо ми там жили багато місяців у 2022 році.

- Чого з вокзалу?

- У лютому–березні 2022 дуже багато людей приїжджали евакуаційним поїздами, не вистачало волонтерів, щоб їх просто десь обійняти, посадити, дати передихнути і потім поселити. І були дівчата, які це вже спочатку заснували, настроїли, налаштували, а ми одразу приєдналися до того. І це був досить такий хороший, потужний рух, звідти вийшло вже волонтерів, які досі допомагають багатьом людям.

- Ви кажете ми? А хто був поруч з вами, вашою командою на вокзалі?

- Я була з родиною своєю, всі мої родичі підключилися. Мої молодші діти – двійнята – вони були маленькі, мали по п'ять років, і бабуся з ними сиділа, а я могла займатися волонтерством.

- Тобто фактично з повномасштабного вторгнення почалася ваша активна волонтерська громадська. Що для вас є найціннішим у цьому?

- Складно відповісти. Я відчуваю, що це моє. Це точно моє. Знаю, що мені треба було народитися для того, щоби когось захищати, когось обіймати, когось просто витягнути звідкись. Ну, я думаю, що військові точно так- нас витягують з ями, як і ми їх витягуємо тих поранених хлопців. Бо я відчуваю віддачу, я бачу ці очі, які починають трошечки посміхатися і це – дуже дорого вартує.

«Помагатори»: допомога пораненим військовим

– Розкажіть детальніше, чим займається ваша громадська організація "Помагатори"?

– "Помагатори" – це передусім про поранених, які знаходяться в лікарнях Ужгорода. Вони всі евакуйовані, поетапно евакуйовані – за 10 днів можуть "пройти" п'ять лікарень і дістатися до Ужгорода. А я їм потім показую вікно: "Все, далі злітна смуга. Далі уже нема куди, тільки Словаччина. Так що все, ви вже залишаєтесь у нас. Ви наші «підопічні». Часто хлопці приїжджають ще навіть без належних виплат, тому що мало часу минуло від поранення. Буває, що пройшло два з половиною тижні, хлопець уже п'ять лікарень поміняв, а у нього ще не пішло ніяких виплат: не оформлена Форма 5, немає довідки про обставини поранення, яку мають командири належним чином підготувати. На її основі отримують виплати – бойові і зарплатні, за весь період лікування військового.

А буває, що багато хто приїжджає в одній спідній білизні. При пораненнях одяг весь зрізають у стабілізаційних пунктах, які найближче розташовані до лінії фронту. Там стабілізують стан пораненого і одразу відправляють до найближчого госпіталю у великому місті – Дніпро, Харків чи Запоріжжя. Роблять якусь операцію, й рятують життя, і все – місць немає, конвеєр. Військового одразу відправляють на приклад, у Київ. У Києві теж виконали оперативне втручання, підлатали, і далі – на Львів. У Львові підлатали –і далі поранені потрапляють в Ужгород. Нашим лікарям теж не позаздриш – їм доводиться після всіх "переробляти" хлопців.

Зараз у мене стоїть гостре питання: одягнути хлопців у теплий одяг. І, слава Богу, про нас уже знають і мені допомагають люди. Якщо раніше я відкривала банку для цих потреб, у Фейсбуці просила, то тепер долучаються школи, митниця, університетські факультети, збори на благодійних ярмарках. І зараз я закупила на "опті" теплі спортивні костюми. Посприяли дві чопські школи і ми маємо теплі куртки і жилети, рукавиці, шапки. Зараз я вже спокійна: ще взуття куплю – і взагалі буде прекрасно.

Ми хлопців називаємо підопічними, а тепер в однаковому одязі – у спортивних костюмах і кофтах у клітинку будуть "інкубаторські підопічні".

– А хто придумав таку назву "Помагатори"?

– Я чесно не знаю, як вона у мене виникла. Ще коли ми були у "Русі підтримки закарпатських військових" з Галиною Ярцевою, у нас був такий підрозділ. Ми щось допомагали, допомагали, ну так воно за нами закріпилося, і в принципі, це про нас.

– Ви згадали за "Рух підтримки закарпатських військових", ви були з ними разом, а потім відділилися. Чому ви відійшли?

– Ми виросли. У них все ж більше ціль стоїть конкретна: фронт, дрони, а у нас більше тилова тематика: поранені бійці, лікарні. Ттак вийшло, що ми займаємось іншими напрямками. Але військові – ті самі. Просто одні – там, на лінії фронту, а інші – в тилу. Ми у хороших стосунках з Рухом, допомагаємо один одному, звичайно.

– Закарпаття відоме тим, що сюди їде багато переселенців – от і ви згадували власний досвід про волонтерство на вокзалі. Переселенці є цільовою аудиторією багатьох громадських організацій. А ви вибрали військових. Чому такий вибір?

– Ми спочатку і переселенцями займались. У мене дуже багато друзів ще з вокзалу, я їх дуже люблю. Пам'ятаю, як на 1 вересня в 22–му році ми збирали діткам на канцтовари, рюкзаки. А потім якось один раз пішли у лікарню, хтось взяв фрукти, ми понесли. І все–лишилися. Чомусь мені здалося, що я там буду більш ефективна.

Психологічна підтримка та відчуття родини

– Моя думка особиста – військові, поранені, понівечені військові, здебільшого чоловіки, перебувають у лікарні, у незнайомому місті абсолютно як кажуть, безпомічні, дуже вразливі. І часто ці люди не хочуть ніякої допомоги. Мені здається складно прийти і "заподіяти" їм добро…

– Ні. Це нескладно. Вони дуже відкриті. Вони такі самі люди, як і ми. Існує стереотип якийсь, мовляв, я не можу туди прийти, буду плакати. У нас це не про сум – це точно! У нас лікарня про одужання, про те, що життя продовжується. І ми це їм доводимо: вивозимо у світ, на різні виставки, вистави, у школи.

Так, звичайно, є людина, яка дев'ять місяців перед пораненням у штурмових військах виконувала функцію "того, хто зачищає" – під прикриттям снайпера він ішов і добивав поранених москалів, тих, що залишилися живими. Це було пекло, яке людина пройшла: його молили, його просили залишити їх живими, а він мусив їх добивати. Це не може не відкласти свій відбиток на психіку людини, і тому він постійно казав: "Я вбивця, я вбивця, я все одно маю туди повернутися, бо я вбивця". А я маю знайти слова, щоби йому довести, що він не вбивця, що це він мусив робити, бо якщо не він, то його, і всю його родину. І ти йдеш і тягнеш його на всі вистави, до дітей в школу, щоби йому показали, наскільки його люблять, наскільки його поважають, наскільки його професія зараз надважлива, щоб він свою цінність сам для себе міг зрозуміти.

У нас дуже погано все з психологічною допомогою, дуже погано. У лікарнях лікують тіло, фізичну оболонку, лікування безкоштовне — і з цим усе дуже непогано. Але з «менталкою» просто жахливо: майже ніхто не займається психологічним станом поранених.

– Не займається, бо не вміють? Не знають? Чи немає цих людей?

Немає цих людей. Можливо, вони десь і є. Часто чую, що хтось якісь тренінги проводить, є психологи, але їх немає в лікарнях. Немає волонтерів–психологів, у штаті відсутні такі фахівці, а вони потрібні. І тому ми мусимо бути і психологами, і мамами, і сестрами, бути всім, бо вони ж іще не місцеві, і це теж накладає свій відбиток.

– За вашим спостереженням, що для військових найцінніше у вашій взаємодії?

– Вони дуже цінують те, що ми "не відпускаємо". У нас є група "Бійці з БАМу" і ми там пишемо: «Сьогодні перукарня!» Отже, всіх стрижемо. «Сьогодні у нас концерт!» І ми їх на концерт. «У нас вистава! У нас сьогодні школа! Захід! Ярмарок!» Ми постійно в одній зв'язці і вони відчувають родину.

Вони відчувають цей зв'язок. І навіть ті хлопці, які ну дуже рідко їздили з нами, але з ввічливості посміхалися, дякували. А потім цей хлопець поїхав додому і… починає дзвонити! "Я хочу знову до вас, я хочу повернутися, мені тут погано, мене тут ніхто не розуміє". І я думаю: "Боже мій, ми ж з тобою там особливо навіть не спілкувалися. Тобі особливої уваги не було". Бувають такі хлопці, яким потрібна особлива увага, цю людину треба "обійняти", огорнути її увагою. А цей хлопчина просто був з нами, і виявляється, він все одно відчував це родинне тепло. Це для мене найважливіше. І вони повертаються, найцікавіше, що вони повертаються потім, часто з родиною.

У нас у 2023–му році чи в 22–му лежав Ромка, з Лубен. І вони тут з дівчиною одружилися 31 грудня. Ну як, одружились: вона одружилася і принесла свідоцтво, бо він був лежачий. І ось вони приїхали минулого року до нас, в Ужгород, жити. Ще один Борис, який лежачий був, зі своєю дружиною Іванкою приїхав сюди.

– Ви коли розповідаєте про ці "історії успіху", ви змінюєтесь – у вас горять очі. Віко, а ви їх рахуєте своїх підопічних? Якій кількості людей ви допомогли?

– Нема такого підрахунку. Я і про підопічних наших не писала, лиш з 24–го почала у ФБ писати. Шкодую, що раніше цього не робила. У мене було дуже багато історій у нашій групі в Вайбері, я туди писала. А потім мені хтось з дівчат сказав: "А чому ти не пишеш у соцмережі, щоб люди бачили і розуміли через, що проходять наші військові".

І я почала писати у Фейсбук писати, одна дівчина – складати в окремий файл. Я їй дуже вдячна за це. З того часу вже почався який облік.

Лікарняні будні, людські історії та втрати

– Ви приходите в лікарню до поранених військових, да, які там перебувають на лікуванні і спілкуєтесь з ними. З6наю, що ви готуєте їм страви…

– Уже не готуємо, давно не готуємо. Хоча ні – у нас є дівчата в Порошкові, які печуть на фронт закарпатські сухі тістечка, кіфлики, і вони у нам кожний четвер їх привозять. А починали ми з «тазіків» - олів'є, різні плови, голубці і всяке таке, тому що тоді в лікарні жахливо готували. Тоді була вода з капустою і картоплею – і все. А тепер у хлопців п'ятиразове харчування, дуже класно готують і немає сенсу на це ще себе розтрачувати.

– І каву варять?

– Ми приносимо каву. А вони вже знають, хто що любить із нас, із «Помагаторів». У нас є Паша, який став нашим брендом і волонтером. І він уже знає, що я люблю чай з бергамотом і з сухариками. І мене вже чекає чай з бергамотом.

– Ви кажете, що ваші підопічні – люди не місцеві. Як їм заходить місцева кухня, місцеві традиції, приміром запивати рокот крумплі кавою?

– Ой, їм дуже цікаво! Найцікавіше – наша говірка.. Майже у кожній палаті хлопці з Харкова, у кожній з Одеси, є з Кривого Рогу, Києва, є з Волині, звідусіль. І коли приходить тітка Єва і каже: «Ігорчик, давай тарілку, будеш путяти». Він: «Як це, тьотя Єва? Чому? За що?» А вона: «Ну давай, путяти тобі дам». Путяти, путятки – це у нас курячі ніжки, бедра, запчастини курячі.

Вони записують слова «крумплі», «парадички», а потім розмовляють ними, а через два місяці вони вже все розуміють. А дівчата-санітарочки з приміських сіл і вони їм розповідають цікаві історії на місцевому закарпатському діалекті. Тут всім дуже подобається. Я ще не знаю жодного, щоб комусь тут в Ужгороді не сподобалося.

– Ви згадали за медперсонал. Ви фактично приходите в лікарню, де «територія» лікарів, медсестер. Як вони до вас ставляться?

Ми вже чотири з половиною роки приходимо, стараємося дружити. Є декілька виключень, але з усіма ми дуже в хороших стосунках. Я розумію, яку роботу роблять і медсестри, і санітарки, і лікарі – стараємося бути у хороших відносинах, тому що нам постійно треба взаємодіяти. Але у нас погані відносини з завідуючою реабілітаційного відділення, і я про це відкрито кажу - вона нас не розуміє.

– Який найскладніший був для вас випадок з військовим? Найбільш болючий?

– Я не можу виділити один випадок. Мені дуже боляче, коли до них не приїжджають рідні, дуже часто буває, що у них нікого немає. Був у нас такий собі Петро, він без руки був, нога була на 15 см коротша. Мав затяжну депресію, просто хотів викинутися з вікна шостого поверху. А потім якось поїхав і пропав. Я дуже переживала. Ми дзвонили – не відповідав. А потім ми дізналися, що його у Швейцарію на лікування відправили. Це було два роки тому і от зараз він з'явився: все добре, слава Богу. І мені завжди хочеться брати мати зворотній зв'язок, бо я думаю про них – як же вони далі?

Важко, коли бачиш хлопця, який пройшов дуже важкі випробування і тут йому приходить онлайн сповіщення про розлучення. У мене зараз таких двоє. Вони точно не заслужили на те, щоб саме зараз це робити. Коли у людини інвалідність на все життя, це не по–людськи. Хлопці часто говорять про те, що від них рідні чекають тільки грошей, дуже багато таких є. Це дуже прикро.

Я раніше на це не звертала уваги, ми працювали і працювали, а потім мені хтось каже: "А де його рідні?" Це ж не треба їхати у Харків чи у Краматорськ. А у відносно мирний Ужгород, ти можеш приїхати, можна знайти житло. І ті, до кого приїжджають, набагато скоріше одужують, їм набагато легше. Є у нас такі жони, як «декабристки» – ці мами, дружини, це просто Ангели – вони постійно сидять, підтримують своїх і хлопцям від того набагато легше.

А коли ти бачиш, що хлопцю відрізають другу ногу, а з ним нема кому посидіти після операції. Це ж мега важливо, щоби йому сказали про те, що треба далі жити, що є дуже класні протези, і що «ти точно будеш ходити».

– Ви говорите про те, що це люди з різних регіонів і міст, вони знають різну Україну. У чому вони єдині?

Вони всі знають, чому воюють. І вони ненавидять москалів. Дуже люблять свої міста. Я тепер хочу потрапити у ці міста України – організуємо після перемоги великий тур. Вони так розказують про Кропивницький, Харків , Кривий Ріг, Полтаву, Одесу, Запоріжжя. Розповідають про свої поля, теплиці, у багатьох там були паї, вони обробляли землю і з того жили. Всі цікаві люди, і я їх всіх розумію.

– Ви якось писали у Фейсбуці про втрату, про те, що один ваш підопічний пішов. Як ви «збираєте» себе після таких втрат? І що ви робите, коли нема сил сьогодні йти в лікарню? Як ви собі даєте раду з цим?

Так, бувають втрати. За чотири роки не було стільки втрат, як за це перше півріччя 2026. Дуже важко. У нас був такий Віталік, який пролежав 10 місяців, ми з ним тут і дитину хрестили і багато чого пережили, і у реанімації були, а він пішов дуже неочікувано.

І це важко. Але ти приходиш, бо є інші. Інколи не хочеться йти, немає ресурсу. Але у четвер обов'язково треба бути і думаєш: «Я піду і скоренько все зроблю». А приходиш у лікарню і забуваєш про все, стіни, мабуть, допомагають, не знаю. Можливо, це якісь відхилення від норми, що в лікарні тобі добре. Але там так багато задач і починаєш бігати тими поверхами, вирішувати щось, і воно якось забувається.

Я ще на вокзалі думала, що не зможу чимось допомогти тим людям, які приїжджають у халатах і тапочках, з маленькими дітками, з собачками, з котиками, з черепахами, і в одній валізі все, що у них було…. Але якось вийшло так, що десь бралися десь ці сили.

– А як ви одна одну підтримуєте? 

Ми всі такі «завернуті», ми так підбираємось. Хоча у мене зараз помінялася команда майже повністю, люди «вигоріли».

– Є чоловіки серед ваших волонтерів?

– Зараз немає.

Команда волонтерів, ресурси та особиста ціна допомоги

– У суспільстві часто зустрічається така думка, що волонтери «мусять робити все безкоштовно, для чого волонтерам гроші?» Ви отримуєте гроші за свою роботу?

– Ні, не отримуємо. Якось у нас санітарки чи медсестри питали: "А яка у вас зарплата?" Кажу: "Та немає у нас зарплати". А вони і дивляться на мене. Пам’ятаю, як одна моя знайома – діти разом у садок ходили – подивилася на мене і каже: "Скільки ти можеш це тягати? Тобі що, нема що робити?" А я думаю: "Боже, що ж тобі сказати? Як же тобі пояснити… ". Кажу: "Ну така я ненормальна, така я людина". Є такі люди, які просто не розуміють.

– Вікторіє, а за що тоді ви живете? У вас велика родина…

– Так.

– … і ви витрачаєте весь свій час на волонтерство?

– Ні, у нас у кожного є ще своя робота. Це не основна діяльність, а додаткова. А тепер можна сказати, що це основна, бо у мене з моєю роботою не дуже складається. Хоча мені недавно сказала одна психологиня, що волонтер не має бути голодним.

– Погоджуєтесь?

– У принципі, так. Мені би дуже хотілося підтримувати своїх дівчат, щоб покрити їм паливо, найбільш нагальні потреби, бо ми возимо все це за свої кошти.

Нас підтримав зараз Карпатський фонд, ми виграли грант і змогли закупити багато чого. Приміром, юристів змогли найняти, тому що хлопці приїжджають і часто не знають, як з документами бути. Які їм виплати потрібні, які вимоги щодо допомоги, які обов'язкові документи мають бути складені - це все треба знати.

Є дуже хороші командири, як тільки військовий поранення отримав, він уже через три дні має цю Форму 5, у нього вже все на руках або в електронному вигляді. А є такі, що приїжджають і нікому до них діла немає, треба йому пояснювати, що це твій основний документ, де вказано6 виконував свій обов'язок – захищав Батьківщину, що ти не був в стані алкогольного чи наркотичного сп'яніння, був у засобах захисту. І тоді будуть всі належні виплати, в це – великі гроші.

– Ви говорили про те, що ваша команда змінилася, багато хто вигорів. Ви лишаєтесь незмінною лідеркою. Хто підтримує вас? Хто ваша команда підтримки?

– Всі, всі навколо. Навіть розмова з вами – це важливо з точки зору популяризації, медійності нашої. Хтось почитає і подивиться, і буде допомагати нам.

– Вам потрібні зараз люди?

– Нам потрібні люди!

– Давайте і розкажемо про те, хто потрібен і де саме.

– Нам потрібні люди завжди і якщо хтось хотів би долучитися, приходьте до нас в лікарню, ми будемо тільки раді! До нас прийшли дівчата, які є виховательками у дитячому садочку, викладачками технікумів, юристки, економістки, торгові агентки, була ще слідча карного розшуку. Всі різні, але всі щось вміють. Бувають, прийде жінка, ну така скромна, така тиха. А у неї такий потужний ресурс, велике бажання і вона приходить, і приходить, і приходить. І стає такою, без якої вже не можна – як мамочка: прийде і сяде, посміхнеться, десь щось хороше скаже, десь йому футболочку приміряє, або піде на склад і там все поскладає мені гарненько–гарненько. А хтось вміє кроїти труси на липучках, у когось є тканина, є резинки, хтось може подушечки шити, хтось набивати ті подушечки. Кожен вміє щось.

– Куди треба йти? Як зв'язатися з вами?

У мене відкрита сторінка у Фейсбуці Вікторія Суліма, можна туди написати. І телефон мій теж можна знайти. Шукайте, пишіть, дзвоніть, доєднуйтесь до «Помагаторів», бо дуже потрібна допомога.

– Скільки разів ви хотіли все кинути?

– Ні разу!

– Яку ціну ви платите за своє волонтерство?

– Я постійно ввечері засинаю і думаю: «Я забрала цей час у своїх дітей». У мене постійно почуття провини, що я мало приділяю дітям уваги. Хочу думати, що вони нормально це сприймають, вони теж дружать з військовими, приходять зі мною в лікарню і приходили з 22–го року. Коли двійнятам було п'ять років, вони приходили і сиділи на ліжку поряд з хлопцями з ампутаціями, їли печиво. І коли мені говорять: "Ну що ви! Не треба дітей туди вести! Або до дітей вести військових – це дітям важко". Це не важко, ми – дорослі їм говоримо, що це важко. А вони часто не звертають уваги.

І у нас у третій школі є дуже хороша традиція, і я дуже вдячна, що дирекція підтримує. На кожен Новий рік один клас обирає собі військового. Я їм розповідаю про нього якусь історію, що він любить або звідки він. І ці 25- 30 дітей для нього складають подарунок, формують велику коробку.

Це вже не просто брелочок, а від всього класу діти готують класні подарунки. І в один день між Миколаєм і Різдвом приходять до свого обраного військового і дарують подарунок, спілкуються з ним. І це так класно, такі щирі емоції. У нас був Боря, то він лежав, а діти прийшли – і він встав. Кажу: «Бачите, він встав і пішов. Це сталось Диво!» Він потім три дні лежав, не міг встати взагалі, але це вже ніхто не знає.

– Віка, чим ви розважаєтесь? Що робите, коли не волонтерите?

– Не знаю… Ми навіть розважаємося тепер разом. У нас з’явився дуже класний капелан, Олександр Холод. І він нас запрошує всіх разом варити бограч. Ще ми їздимо на різні концерти, ми були у Валентина Штефаньо в цеху – це так було цікаво! Я вперше відвідала таке виробництво. Якщо б не була волонтеркою, туди не потрапила б! Іноді хочеться нікуди не йти, і тоді я просто сиджу вдома з дітьми або ми йдемо в кіно, їмо попкорн…

– Якби ви зустріли Бога, що б ви йому сказали?

– Подякувала за те, що у мене зараз та справа для, якої Він мене, напевно, створив.

– За весь час нашої розмови ви не доторкнулися до кави.

– Я каву не п'ю. Я чай п'ю.

– Є рецепт чаю ваш фірмовий?

–Так, чай з бергамотом і багато – декілька кружечок.

– Щось додаєте туди? Лимон, імбир?

– Лимон, імбир – взимку це обов'язково. А так чай – літрами.

– Дуже дякую вам за розмову. 

Наталія Турчак, спеціально для zaholovok.com.ua

Фото: Аня Семенюк

Локація: Ужгородський прес-клуб-каві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитися і все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава» . Щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві