"Страх є. Але не страх загинути"

«Капелани — це вже не дивина», — каже служитель протестантської церкви Олександр Холод. 
«Капеланство у нас і раніше було розвинуте, наприклад, у Запорізькій Січі», — констатує священник Мукачівської греко-католицької єпархії Іван Ісайович.

Водночас, аби потрапити на фронт як капелан-волонтер ще в перші місяці вторгнення Росії в Україну у 2014 році, Івану Ісайовичу довелося пройти перевірку в СБУ й отримати спеціальний дозвіл на перебування в гарячих точках. Через роки цей досвід втілиться в конкретні законодавчі напрацювання, коли робоча група візьметься розробляти закон «Про Службу військового капеланства», а священник із Закарпаття Іван Ісайович стане одним із його авторів. 
Корінний киянин, а тепер житель Закарпаття, Олександр Холод став одним із перших служителів, які отримали мандат на здійснення капеланської діяльності вже після того, як у 2022 році закон набрав чинності.

Zaholovok поспілкувався з обома капеланами, аби дізнатися, що змінив закон для тих, чия місія — «…сприяння реалізації конституційного права військовослужбовців, працівників та членів їхніх сімей на свободу світогляду та віросповідання шляхом задоволення їхніх духовно-релігійних потреб».

 

«Що там робити священнику?»

Таке питання почув Іван Ісайович, коли у 2014 році після всіх перевірок таки прибув на місце свого призначення до 72-ї бригади, яка тоді дислокувалася поблизу Маріуполя.

«Мої емоції зашкалили, — пригадує капелан-волонтер. — Це нервувало, бо багато хто не розумів: священник — це пастир, який іде до людей і має бути там, де його потребують».

 

Армія не була шоком для служителя. У молоді роки Іван Ісайович, як сам каже, «пройшов військову вишку» — сержантську школу розвідки. Відслужив два роки й два місяці. Кар’єру військового побудувати не вдалося: у родині Івана були ті, хто відверто критикував радянську владу. А таких тоді ставили на окремий облік. Коли прийшов час обирати життєвий шлях, Іван вирішив стати священником.

Проте «відслужити» і потрапити на фронт під час війни — велика різниця. Іван Ісайович каже, що відчував: має бути ТАМ. Через два тижні після перебування в Маріуполі капелана-добровольця відправили на Дебальцівський напрямок. Там було все: копання окопів, побутова допомога військовим, розмови, молитви, «котел», перше поранення і перше усвідомлення того, що капелан-волонтер на війні зовсім незахищений. Шоком стало те, що навіть пораненого священника не прийняли до переповненого госпіталю в Дебальцевому, бо він же цивільний… Із поламаними ребрами Іван Ісайович сам за кермом таки доїхав до Ужгорода й лікувався вже на Закарпатті. Пізніше, пригадує, зокрема, цей досвід допоміг йому під час роботи над законом «Про Службу військового капеланства».

Капелан має бути захищеним!

«Капелан має бути захищений. І його родина має бути захищена, — каже священник. — Він має підлягати всьому, що й інші військові, якщо щось станеться з ним: або поранення, або втрата, — щоб сім’я була захищена перед життям».

Іван Ісайович пригадує, що в Дебальцевому було чотири бойові капелани. І цього було мало. У той час служителі, які хотіли стати капеланами, проходили складну процедуру перевірки. Але навіть після цього можна було приїхати, пофотографуватися, привезти допомогу й піти. А капелани хотіли служити. Саме тому всі четверо бойових капеланів із Дебальцевого увійшли до складу робочої групи, яка працювала над згаданим законом. У чіткі пункти документа ліг живий досвід та історична спадщина.

«У нас дуже великий багаж був, — ділиться Іван Ісайович, — тому що до Радянського Союзу в нас було капеланство. У Карпатській Січі воно було, у Січових стрільців, у війську за часів Австро-Угорщини теж були капелани. Треба було брати наше, а не дивитися, що там у НАТО чи що там канадійці мають».

Робота над законом тривала декілька років. Він набув чинності в березні 2022 року. Там і з’явилося визначення, хто такий капелан.

«Військовий капелан — особа, яка в установленому цим Законом порядку отримала мандат на право здійснення військової капеланської діяльності, уклала контракт про проходження військової служби на посадах осіб офіцерського складу (виключно на посадах Служби військового капеланства) та здійснює військову капеланську діяльність у підрозділах Збройних Сил України, Національної гвардії України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та Державної прикордонної служби України на підставах та в порядку, передбачених цим Законом».


 

«Бог мене знайшов в армії»

На момент ухвалення закону Олександр Холод, кадровий військовий із 20-річним стажем, уже був капеланом-волонтером. Свій досвід, як і Іван Ісайович, здобув ще за часів АТО. Коли дізнався, що можна підписати контракт і отримати мандат на здійснення капеланської діяльності, став одним із перших, хто відгукнувся на таку пропозицію.

«Як колишній військовий, я мав офіцерське звання — майор. Я знаю і розумію армійську кухню, підпорядкування, знаю армійські правила. Тому мене відразу прийняли, зарахували, і мені після курсів перепідготовки присвоїли звання майора капеланської служби», — пригадує Олександр Холод.

Навчання Олександр разом з іншими добровольцями-священнослужителями проходив на базі Військового інституту Київського національного університету імені Т. Шевченка. На практиці чоловік відразу відчув, чим відрізняється служіння капелана-волонтера від служіння того, хто отримав мандат на здійснення капеланської діяльності.

«Обмеження мобільності. Виїхати кудись за межі гарнізону військової частини ти не можеш. Я, звісно, домовлявся з командиром, але далеко не мав права вирушати, тому що потрібне було документальне підтвердження. Це залишення гарнізону військової частини. І це було дуже небезпечно, тому що прилітало, ДРГ заходили і все інше було», — каже Олександр Холод.

Проте служитель розумів важливість ролі капелана для військових, адже й його самого, як каже, «Бог знайшов в армії» в той час, коли військовий Олександр Холод переживав чи не найбільшу кризу в житті: нестачу грошей (заробітну плату в 90-х не платили місяцями), проблеми у стосунках із рідними. Були навіть думки про самогубство, пригадує Олександр. Разом із колегою чоловік потрапив на зібрання баптистської громади. Саме там, розповідає, щиро помолився, попросив допомоги в Бога й відчув чи не миттєве внутрішнє полегшення.

«Я вважаю себе п’ятидесятником, — каже про свою належність до певної деномінації Олександр Холод. — Але зараз відвідую церкву харизматичного, протестантського спрямування. Проте дружу з усіма. У мене є друзі православні, католики, греко-католики, з якими я підтримую стосунки. І навіть коли я з побратимами на фронті, то кажу, що для мене головне, аби ви знайшли свої особисті стосунки з Богом».


 

Капеланів стало більше
 

За чотири роки кількість капеланів у війську зросла більш ніж у двадцять разів. Це представники 15 релігійних організацій, які забезпечують безперервний духовний супровід військовослужбовців: від проходження вишколу в навчальних центрах до перебування в зонах бойових дій. Про це напередодні Дня капелана, який в Україні відзначають 12 жовтня, говорили учасники брифінгу про військове капеланство у ЗСУ, який провели в інформаційному агентстві «Укрінформ».

Zaholovok поспілкувався з капітаном капеланської служби, начальником відділу взаємодії з релігійними організаціями – заступником начальника Служби військового капеланства Збройних Сил України о. Ростиславом Височанином,  аби дізнатися, що змінив закон «Про Службу військового капеланства» для тих служителів, які вирішили отримати мандат.

«Закон змінив, власне, те, що сьогодні військовий капелан — це професія, — каже Ростислав Височанин. — До закону “Про військове капеланство” це була місія церков, які на волонтерських засадах цим займалися. Тому після ухвалення закону, його імплементації та створення служб військові капелани — це професійні офіцери. І, відповідно, професійні священнослужителі, які, поєднуючи дві свої природи — бути священником і бути військовим, — професійно виконують завдання, дбаючи про дух українського воїна, бо це їхня місія».

 

За словами Ростислава Височанина, наразі у складі Збройних Сил України, окрім представників християнських церков, капеланський мандат мають чотири імами (священнослужителі в ісламі) та один рабин (представник юдаїзму).

Разом із мандатом на право здійснення капеланської діяльності служителі церков отримують офіційний статус військовослужбовця, офіцерські звання та відповідне грошове забезпечення. А також на бойових капеланів поширюються всі пільги та гарантії, передбачені Законом України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їхніх сімей». Це включає медичне забезпечення, право на пенсію, статус учасника бойових дій (УБД) та виплати в разі поранення чи загибелі.

А ще закон «Про Службу військового капеланства» закріпив офіційне право на таємницю сповіді. Священник має законне право не відповідати на запитання слідчих чи командування щодо обставин, які йому довірив боєць.

«Ми намагаємося зробити так, щоб місія військового капелана сьогодні тривала, продовжувалася і була максимально ефективною, — додає Ростислав Височанин. — Для цього військові капелани проходять певну систему підготовки, якою займається власне Служба, як в Україні, так і за кордоном». 
 

А що ж капелани-волонтери?

Закон «Про Службу військового капеланства» не поширюється на капеланів-волонтерів. Усі ризики — на їхній відповідальності.

Майор капеланської служби Олександр Холод, який прослужив приблизно півтора року, зрештою демобілізувався наприкінці 2023 року через важкий стан здоров’я матері, за якою Олександр доглядає. Проте капеланства чоловік не залишив: досі за можливості їздить у зону бойових дій як волонтер. Про всі ризики знає. Каже, що робить це так, як написано у Святому Письмі: «Ми нерозумні Христа ради…» (1 Кор. 4:10).

«Я як волонтер продовжую співпрацювати з Християнською Службою Порятунку (міжконфесійне служіння, започатковане у грудні 2015 року як відповідь українських християн на анексію Криму та виклики російсько-української війни, — ред.). Я звертаюся в наше управління, воно в Києві знаходиться. Вони співпрацюють безпосередньо з Генеральним штабом Міністерства оборони, оформлюють дозвільні документи, і ми маємо можливість виїхати туди, де потрібне підсилення», — розповідає Олександр Холод.

Аби бути ще кориснішим, Олександр пройшов навчання і став магістром психології. Зараз служитель відвідує військових у шпиталях, допомагає ветеранам, підтримує родини захисників та тих, хто втратив рідних на війні. Каже, що на одному з тренінгів зрозумів: священники і психологи діють схожими методами, тільки інструменти в них різні. Тому вирішив максимально задіяти знання, щоб допомога стала ще дієвішою.  

А Іван Ісайович, за його словами, свідомо обрав шлях капелана-волонтера, аби не залишати служіння і тих обов’язків, які має в єпархії. Окрім того, що священник є парохом храму в с. Середнє на Закарпатті, він ще й із 2022 року очолює Департамент військового капеланства Мукачівської греко-католицької єпархії. Більшу частину року Іван Ісайович проводить у поїздках на передову. За час повномасштабної війни об’їздив чи не всю лінію зіткнення.

«Страх присутній, але не страх загинути. Страх залишитися інвалідом, так скажімо, — ділиться Іван Ісайович. — Я тричі вже був поранений. Ці поранення не зараховуються так, як військовим… Із 2014 року я щороку пишу заповіт. Конкретно розписую все, щоб і церква, і Мукачівська єпархія не мали з цим проблем, я ж не одружений…»

Іван Ісайович каже, що радіє тому, що фактично у війні народжуються бойові генерали, бойові командири, для яких насамперед важливі люди, а не техніка чи бюрократична писанина.

Олександр Холод, описуючи роль капелана на війні, пригадує біблійну ілюстрацію:

«У книзі “Вихід” описана сцена бою між ізраїльським народом та амаликітянами, які напали на ізраїльтян. Коли Мойсей молився і тримав руки догори, перемагали ізраїльтяни, а коли він втомлювався й опускав руки, починав перемагати ворог. Тоді Ор та Аарон стали з обох боків і почали підтримувати руки Мойсея. Тоді ізраїльтяни перемогли. Як на мене, то оце капеланське служіння — це саме отак: підтримувати руки нашому війську. Та й основний девіз капеланської служби — бути поруч».

Тетяна Довганинець для zaholovok.com.ua

Фото з архіву героїв матеріалу