Ранкова кава з Рудольфом Дзуринцем

Рудольф Дзуринець не зовсім схожий на директора муздрамтеатру обласного центру, але можливо тому, що уявлення про обласний театр у декого може бути одноманітним і невиразним. Це помилкове припущення, бо якраз в Ужгороді театральне життя яскраве та насичене, як його амбасадор Рудольф Дзуринець, заслужений артист України, директор- художній керівник Закарпатського обласного муздрамтеатру, актор, батько трьох дітей, ветеран війни. З ним за кавою й поговорили про мистецтво під час війни, проживання емоцій, креативний менеджмент, а ще – про дитинство в інтернаті, підтримку та філософію життя.

• Відколи почалася ваша власна театральна кар'єра? Тому що в різних джерелах різні дані. Ви з якого року ведете лік?

• Власне, театральна кар'єра – з жовтня 2006 року. На сайті театру так прописано. Я пам'ятаю, як мені 15-річному юнаку випадково товариш зателефонував і сказав: "У театрі йде прослуховування, можеш спробувати. Ти там в школі активну участь брав в художній самодіяльності, – каже, – іди». Я прийшов, спробував. І пройшов. Мене взяли на випробувальний термін. Перша моя роль в театрі – це Фома. Вистава називалась "Додому!" Людмили Розумовської. 

• Вас можна назвати майстром спорту по зміні шаблонів в театрі. Ви активно займалися розбудовою Малої сцени, першим почали запроваджувати інклюзію в театрі, першим поставили "Річарда III" у Невицькому замку. "Жменяки" йдуть в Скансені.

• І "Кайдашева сім'я", і "Про що плачуть верби", і "Крок від любові", цього місяці ми чотири вистави граємо. 

• Звідки ви берете ці ідеї? 

Уві сні. Я жартую, бо не знаю. От мене багато хто питає, де беру ці ідеї, черпаю оце натхнення. Воно приходить, коли я з сім'єю, вдома, з дітьми. А можу просто з дому чи із "Зіни" йти, переходячи дорогу з кавою в руках, з цигаркою, щось побачити – дерево чи вишиванку в когось. І мені приходить ідея – треба щось зробити! А де? Скансен! Дзвоню Василю Васильовичу Коцану, керівнику Скансена. Кажу: "Є в мене така ідея, зіграти виставу". "Та давай", – відповідає. І у минулому році ми вперше там зіграли "Жменяки". А оскільки дуже швидко квитки продалися, потім через тиждень зіграли повторно.  

• Або гуляли з сім'єю на вихідних у Невицькому замку. У той час ми працювали над постановкою "Річарда III". Подумав, прикольно було би тут реалізувати якусь виставу! Але ще не знав, яку. І коли ми зіграли прем'єру, вирішив, що треба "Річарда" поставити у Невицькому. 

• Проєкт "Мала сцена" був пілотним у Закарпатському драмтеатрі, ви його розвивали особисто?

• Нас було троє: Михайло Фіщенко, Степан Барабаш і я. Три ентузіаста, які вирішили у той час зробити щось нове в театрі. Фіщенко якось запропонував мені роль Леонардо у виставі "Спадкоємець", Степану Васильовичу – мого батька. От і каже, що було б класно спробувати відкрити Малу сцену у театрі.

  Ми з цим звернулися до тодішнього керівника, який досить так скептично це все прийняв. Але каже: "Окей, давайте спробуємо". І ми почали працювати. Потім, одна справа зробити виставу, а друга – знайти драпіровку, відповідне технічне обладнання, чого в нас взагалі не було. Там і звукові пульти, і DMRа – це все ми шукали по знайомих, самі ці питання всі закривали. Я пам'ятаю, як одна з моїх донечок виходила в цій виставі. 

  І так, це був такий перший проєкт, в який мало хто вірив серед колег. 

  Взагалі, практично, ніхто не вірив, навіть з нас насміхалися. Але це був такий успішний проект, який відкрився, а потім про нього всі забули. Тоді прийшла ідея ідентифікувати Малу сцену, зробити вивіску. Далі я відкрив сторінку Малої сцени в соцмережах, почав займатися реалізацією квитків. Пригадую, як наші глядачі, зараз вони постійні поціновувачі, казали: "О, прикольно, сам Леонард (так персонажа називають) приніс квитки на виставу". 

Пам'ятаю, як я клеїв ці афіші. Ходив по різних агенціях, пропонував, а всі казали: "Та що ми там не бачили, знову оті шаровари?" Всі сприймали театр як шаровари. І я почав особисто переконувати глядачів потенційних, що це круто, це інша форма. Прийдіть, подивіться. Ну, буду відвертим, в ті часи театр переживав не найлегші часи репертуарної політики. Люди ходили, але не так багато, як зараз. І та це був такий перший наш проект, який міг би провалитися, якби ми далі не почали над цим працювати. Потім підключилися вже глядачі. Почали писати рецензії про вистави.  Потім  фестиваль один почався, другий, третій. І ось тепер, 24 квітня, ми святкували 10-ту річницю нашої Малої сцени.

• Зараз, очевидно, в Україні бум популярності театру: люди полюють за квитками, режисери шукають, де спектаклі поставити, актори стають інфлюенсерами. Ваша думка, чому так відбувається?

• Мені здається, у час війни люди намагаються знайти якийсь душевний прихисток. Де можна сховатися від того, що відбувається навколо, де говорять про твій духовний світ. Ти маєш черпати звідкись енергію, емоції, щоб продовжити далі жити, щоб продовжити далі рухати свій мікровсесвіт до нових вершин. 

  У театр люди йдуть за емоціями, вони разом з акторами бачать ті ситуації, які їм пропонує режисер через акторську гру і вони переключаються. Театр не може бути прихистком від війни, але ці дві години полегшують життя хоча б на мить. Тому люди почали ходити у театр. 

  Я можу сказати на прикладі нашого театру. Я повернуся з війська і пам'ятаю, як прийшов на закриття театрального сезону у липні 22-го. Грали виставу "Про що плачуть верби", в залі сиділо 12 людей. 12 людей на великій сцені! На закритті театрального сезону. У той час у Києві аншлаги, у Львові, у нашому театрі було так. 

• Що ви тоді відчували? 

Я не розумів, для чого взагалі театр. У мене тоді зовсім інше мислення, був після контузії. Але тоді я взагалі не розумів, для чого театр існує. Кому він взагалі потрібен, якщо в залі немає глядачів. Прийшли думка очолити цей театр, щоб змінити його і зробити таким, як я його бачу, куди захочуть ходити глядачі. Думаю, що у мене виходить. 

• Одне з ваших інтерв'ю має назву "Повернути театр у розмову". Це про те, що театр має бути на порядку денному культурного життя в Ужгороді, на Закарпатті загалом? Ви вже повернули театр в розмову, чи в процесі? 

• Театр вже дуже давно в розмові, просто він був у ній слухачем. А зараз він у діалозі з громадою, глядачем. Окрім того, що у нас є Мала сцена, велика сцена, ще є сцена просто неба, сцена-фойє, сцена-трюм, де ми готуємо різні цікаві проєкти, вистави. Я дуже активно працюю над репертуарною політикою нашого театру, тому що театр - це не лише розвага. Театр має провокувати,  наштовхувати людей на роздуми, можливо переосмислити своє буття у цьому світі. І тому театр виступає силою, яка стимулює людей на певні роздуми, на певні вчинки у майбутньому. Це моя думка.

• Ви самі активно ведете соцмережі: і власну сторінку, і сторінку театру під хештегом #Ужгородтеатральнемісто. То Ужгород – театральне місто? 

• Вже давно. Я за це на наших фестивалях "Драма сьогодення", "Під цвітом сакури" нашим глядачам дякую. Тому що Ужгород став театральним завдяки нашим глядачам, які повірили, що він може змінитися, стати кращим з дедалі цікавішими виставами.

Закарпаття стало таким величезним закарпатським театральним осередком і столицею театральних фестивалів. 

• На яку виставу найважче дістати квиток? 

• На "Річарда III", що у Невицькому замку було нереально купити квиток. Потім на "Кайдашеву сім'ю". Я мовчу про Малу сцену, там зазвичай кожна прем'єра - це два-три дні і аншлаги. На всі вистави є хороший попит. 

• Нині у суспільстві піднімається таке риторичне питання: чи доречні розваги під час війни? Як от театр чи концерти.

• Повторю, театр – це не розвага, а збагачення внутрішнього духовного світу. Концерти – інша складова, це естрада, але дивлячись теж, які концерти. За що ми тоді воюємо? Якщо знищать нашу культуру, не буде нашої ідентичності нас, українців.

  Тому що культура нас формує: традиції, обряди, театральне мистецтво, музика. Це не лише просто одягнути вишиванку і ходити містом у День вишиванки і казати: "Я українець". Ні. А що ти робиш для того, щоб бути українцем? Читаєш українських письменників? Культура – це не розвага. Це те, що у такий складний час в Україні нереально зруйнувати. Воно і далі працює і набирає дедалі більше обертів. І про нас говорять у всьому світі: про українські театри, про українських письменників, про українську музику. 

• У вас є вистава "Краще залишайся мертвим", вона дуже боляче б'є по аудиторії. Боляче, тому що піднімає таку тему, в яку багато хто не наважується навіть подивитися – повернення ветеранів, ветеранок в суспільство. 

• Це автобіографічна п'єса Карла Ветлінгера "Чи знаєте ви Чумацький шлях?" Події відбуваються у період Першої світової війни: військовий, якого вважали полеглим, через 10 років  полону повертається додому. А його вже давно поховали, і завдяки його героїчній смерті до селища, де він жив, побудували дорогу, почалися інвестиції і відповідно розвиток села. А тут він прийшов і каже: "Я живий". І це виявилося проблемою. Його друг, який вже займає таку досить непогану посаду, так і каже: "Ні-ні-ні! Твоє ім'я на пам'ятнику, тебе не має бути. Твоя жінка вже з іншим, вона народжує йому дітей. Ми продали твою землю, твій будинок, все продали для того, щоб вшанувати нашого героїчного земляка. Все, тебе не існує, тебе нема. Іди звідси". 

Це дуже актуально насправді у наш час: багато наших воїнів повертаються додому і намагаються знову стати на ноги. І це складно: важко вірити суспільству, своєму близькому оточенню. Кожен військовий проходить певну реабілітацію до повернення в суспільство. Тому що, якщо ти повернувся з ногами і руками, ти не був на фронті. Тобі просто так і говорять: "Ну де ти був? Ну скільки ти там був?» Це тобі не прямо в очі говорять. І потрібно пройти адаптацію до суспільства, аби знову йому вірити. Це, власне, ті речі, які піднімаються у виставі "Краще залишайся мертвим", коли ти повертаєшся з війни, а не можеш повернутися додому – суспільство тебе вже не приймає. Герой Ганс Кіфер зрештою іде з того селища… 

• Насправді, це дуже актуальна п'єса, і, можливо, вона не всім подобається, але я ж кажу – театр має провокувати, він має стати тим збільшуваним склом або дзеркалом для суспільства. 

• Окрім того, що ви керівник, ви ще й діючий провідний актор обласного муздрамтеатру. Чи буває так, що ви входите в роль, а вийти не можете? 

• Ні, не буває. У мене хороша школа, тому я вмію одягати пальто і вмію його знімати. Але є такі актори, які навіть під час поклону виходять в амплуа свого героя, і не можуть навіть у  гримерці вийти з того стану. Бути актором – це твоя професія. Ти на сцені включаєшся і після - виключаєшся. Я виділяюсь по-іншому – люблю робити собі татуювання. І в мене їх дуже багато і буде ще більше.

• А що вони означають? 

• У мене більшість татуювань в стилі полінезійських островів. Кожне тату я набивав, переживаючи певні емоції в той момент. На грудях – група крові: я лежав у госпіталі у Бахмуті і навпроти побачив тату-салон, пішов набив групу крові. Друге - це герб України: навіть якщо потраплю в полон, щоб вони знали з ким мають справу і не змогли це здерти. Він на серці. Третє тату я зробив, коли вже знав, що мене відправлятимуть на лікування.

Решта тату робив вдома, є сімейний знак: місяць і сонце, який говорить про те, що я завжди буду з сім'єю, де б не знаходився. Потім акула – це сила і сила характеру, внутрішня сила. Такі старослов'янські символи мають дуже глибоке значення для чоловіків, які ніколи не зрадять своїм принципам. А це така молодіжна тату, про неї не буду розповідати – мені трішки соромно, бо тут у мене були зовсім інші міркування про життя. І на нозі ще маю багато. Вони всі мають певне значення, бо я закладав у них певну емоцію, яку проживав в той момент. 

• Як ви думаєте, театральна публіка схвально сприймає актора з татуюваннями?

   Не знаю, поки нічого не писали. Це раніше були такі стереотипи, що на сцені не можна зі своєю бородою і вусами, все має бути наклеєне. Але роки проходять, з'являються нові актори, нові обличчя, і стереотипи руйнуються. Я один з перших акторів чоловічої статі, який прийшов в театр з сережкою. І мені кажуть: "Ти що? Та ну, знімай швидко, тут таке не проходить". Але поступово все змінилося і зараз у нас з сережками актори, і з татуюваннями актори, і є бородаті актори. 

• У вас майже 20 головних ролей в театрі і одна кіно. Які у вас враження від кіноіндустрії? 

• Цікаво. Але у мене у тому фільмі немає якогось величезного досвіду. Я там грав простого полісмена, мені сказали: "Там стоїш і це говориш", а далі я вже сам собі думав, яким має бути мій персонаж. 

  Перед тим ми знімали ролики про історію міста Перечин, от це був набагато цікавіший проект. Бо ми самі писали сценарій, виступали режисерами і акторами.  Зараз теж мені багато кидають пропозицій на проби, я їх попроходив, і буду їхати на зйомки – це цікаві проекти, нові знайомства, обмін досвідом. Звичайно, є величезна різниця між тим, як ти працюєш на камеру і тим, як ти працюєш з глядачем: тому що тут живе мистецтво, а тут воно записується на камеру. 

• Хочу поговорити з вами про тему вашого дитинства.

• Давайте.

• Ви писали про це у публічному просторі, про те, як виховувалися в школі-інтернаті, про втрату брата, про те, як шукали свою родину. Чи у тому дуже складному періоді дитинства ви мріяли стати актором?

  Ні. Я мріяв стати юристом. 

• Про директора театру теж не мріяли? 

Та ні, звідки. Ну, про що мріють діти? Бути космонавтами, йти шляхами своїх батьків. А нас в інтернаті було 360 дітей і на всіх одна мрія: щоб їхні батьки знайшлися і забрали їх звідси. Тому що умови були просто катастрофічно жахливі, це були 90-ті роки. Тому я не мріяв бути актором. Я став ним випадково. 

• А ви пам'ятаєте, хто був тією людиною, яка у вас повірила і вас підтримала? 

• В інтернаті?

• Так. 

• Та, звичайно, Судакова Ірина Іванівна, яку я до цього часу пам'ятаю, слідкую за її дописами у Фейсбуці. Вона така ж активна, як і була. Завдяки їй я почав співати в інтернаті, вигравав різні конкурси обласні, потім я там коміком працював, стендапив. 

  Я займався в інтернаті всім, тому що було багато часу: легка атлетика, футбол, акторська майстерність, у нас це називалось клоунада. Навіть паркуром займався. Я прийшов у театр і був єдиним актором, який вміє ходити на руках, робити сальто, фляки і різні гімнастичні речі. Це все робив в інтернаті. 

• У суспільстві досі існує стереотип про те, що діти, які виховуються в інтернатах, не можуть стати успішними і взагалі реалізуватися в житті. Ваша історія успіху розвінчує стереотип чи це скоріше виняток? 

• Думаю, тут індивідуальна ситуація – багато людей мого віку можуть вважати себе реалізованими, але не публічними. Їм достатньо цього. Зараз часто бачу, як люди намагаються звинувачувати своїх батьків через свої певні комплекси. Мовляв, "мої батьки пили, і тому я такий". Чи "мої батьки не звертали на мене увагу, і я такий то", або "моїм батькам взагалі було не до мене, і натомість у мене надлишок батьківської опіки". 

  У мене цього всього не було. І я не сприймаю це як комплекси. Ти в принципі живеш для того, щоб самоствердитись, щоб залишити певний слід, то чому ти тоді озираєшся назад? 

  Рік тому помер мій рідний брат, два роки тому помер мій батько, який був живим, як виявляється. Чотири роки тому знайшовся мій ще один рідний брат, який є священиком, його всиновили після пологового будинку. Я його шукав роками, думав, він десь у Франції чи у Нідерландах, а його в Бергові усиновили, уявляєте? Це була хороша сім'я і він зараз священиком служить в церкві. 

  І ще я не знаю, у чому проявляється успішність людини. У тому, що ти керівник театру? Та ні, це не успішність, це ж просто посада. 

Я вирвався з того всього, як я це називаю 10 кіл пекла, лише із-за свого характеру і своїх сильних амбіцій, які у мене були завжди з самого дитинства. Ще тоді, в інтернаті, завжди собі ставив питання: "Чому я тут?" У мене був брат, за якого я відповідав, і ми з ним часто про це говорили: "Чого ми тут? Чому!? Ну, невже ми не маємо права на інше існування?!"

• Але потім я з тим змирився, змирився з тим, що маю певний відрізок свого шляху прожити в інтернаті. Хоча мені тоді було дуже важко. Я прийняв той факт, що ти просто нікому не потрібен в цьому житті. Тобто тебе народили уже непотребом. І треба було з цим змиритися. Той, хто з цим змирився, він рухався далі, той, хто не хотів це признавати - вони йшли трошки в інший бік і закінчували по-різному. А я змирився з тим, що я був непотребом для батьків. Але! Я стану потрібним для своїх дітей і для своїх нащадків. Така у мене філософія життя. 

• Зараз в Україні активно просувається формат наставництва, коли дітей старшого віку, підлітків беруть під опіку. Це роблять реалізовані дорослі люди, або й бізнеси можуть взяти під опіку як різні заклади, так і індивідуальне наставництво. Щоби ви порадили дорослим людям, які наважуються на цей крок? 

• Розуміння. Виключно розуміння. Не диктувати їм якісь умови, не ламати їх під свої шаблони виховання, не формувати з них особистість, яку насамперед ти хочеш побачити. Пораджу більше спілкуватися з тими людьми, яких ви усиновили. Просто вислухати їхні історії, не намагатися їх змінити, а просто їм допомогти знайти потребу їхню в житті, ким вони хочуть бути, як вони хочуть прожити це життя.

  Це, знаєте, треба бути таким штовхачем, коли автомобіль має бензин, а завестись не може, то його треба штовхнути: ввімкнути другу передачу, вижати щеплення і штовхнути автомобіль, а потім відпустити щеплення і він поїде. Це і з цими дітьми – вони мають все, але не можуть рухатись, тому що нема того, хто може їх підштовхнути.

Важливо їх не руйнувати, бо це кожна людина - це особистість. Не важливо, де вона зростала, як зростала і як жила своє життя. Вона може змінюватися, по-іншому мислити.

• А хто зараз є вашою групою підтримки? 

• Сім'я. Це мій надійний тил і вони знають, моя дружина точно знає, що для мене театр - це мій перший дім. Я весь свій час - вільний і невільний - говорю про театр. У мене всі думки про театр. В мене будь-яка тема – це театр. Але сім'я – вони мене знають такими, яким я є насправді, приймають, вірять у мене і терплять, тому що мене просто вдома немає.

   А в професії хто ваша команда підтримки?

• Моя величезна команда. Адміністрація - це дуже потужні люди, яких я набрав, як тільки очолив цей театр: заступниці, головний бухгалтер, юридичний відділ, актори, режисери. Я часто пишу про пошивочний цех, бутафорський цех, про наших майстрів сцени. Театр - це величезна машина, такий собі човен, який рухається завдяки тому, що кожен робить свою роботу.

• Ви є амбасадором Закарпаття. Про які три фішки Закарпаття ви би хотіли розказати мешканцям інших областей? 

• Я говорю лише про театр. 

• Добре, три фішки Закарпатського театру. 

• Ми маємо п'ять сцен. Наш театр єдиний в Україні, який світиться синьо-жовтим кольором. Він – єдиний в Україні, побудований на березі річки. І це найзахідніший театр України, найближчий до Євросоюзу.

• Які три речі вам треба для щастя? 

Та не треба мені речей, якщо ви про матеріальне. У мене є все насправді. Є сім'я – це обов'язково, вона є моїм дуже сильним надійним тилом. Це моя професія, в якій я хочу бути завжди потрібним. І третє – це самореалізація.

• Ми зараз займалися тим, що "копали" історію про заснування нашого театру. І виявляється, що йому не 80, а 105 років. Ми вже провели два величезні театральні форуми, всеукраїнські, із театрознавцями з Києва, зі Львова, з Франківська. І буде ще третій фінальний форум, де ми вже відкриємо всі карти і розкажемо хто такі брати Шерегії, і хто такий Садовський, і про всіх, хто був  дотичні до нашого театру. 

• Яка емоція вам найближча?

• Емоція? Ну це скоріше не емоція, я просто хочу аби завжди була радість, щира така радість – приміром, от перемога і всі повернулися додому. Ці моменти, коли людина відчуває цю ейфорію. Найкраще, що може бути в житті – це радість.

• Що ви перше зробите, коли війна закінчиться?

• Я подзвоню всім-всім побратимам: командиру, хлопцям, з якими я був. Я б їх всіх зустрів тут і хотів би з ними провести тиждень. Розумієте, я дуже багато пропускаю з їхнього фронтового життя. Так, ми зідзвонюємось, вони приїздять у відпустку, ми з ними бачимося, п'ємо каву. Вони так дуже коротко-коротко розповідають, що в них відбувається. Так само, як і я, коли приїздив сюди і дуже-дуже коротко все стисло розповідав. Ну і, звичайно, "Ми перемогли" хочу у Фейсбуці написати. Тому що це не про "коли закінчиться війна", це про те коли ми переможемо.

• Якби ви зустріли Бога, що би ви йому сказали?

• А його нереально зустріти, це не особа. Це любов. Для мене Бог - це любов, це все, що створюється в світі з Любові. Любов зароджує відносини, відносини – стосунки. А стосунки – це примирення двох душ окремих. І це теж народжує Любов, частинку любові. І так воно йде по колу. 

• А з якої б історичною постаттю ви б хотіли зустрітися? Про що б хотіли поговорити? 

• Ой, та їх багато. Наприклад, з Миколою Садовським, спитав би як він потрапив до Ужгорода? Чому в нього виникла ідея створити тут театральну трупу? І чи важко йому було в ті часи робити на Закарпатті театр. От з ним би я хотів би поспілкуватися.  

А ще у Черчилля хотів би запитати, чи він справді з трибуни говорив ті гасла, які йому нині приписують? І про що він думав в ті часи, коли відбувалися такі жахливі речі? Ну, таке от. 

• Ви часто вживаєте каву? 

• Шість кав на день. Це багато? Ну так, трохи забагато :).

• А яку саме каву п'єте? 

• Зранку еспресо з молоком, потім капучіно, точніше три капучіно і завершую еспресо з молоком.

 У вас є якийсь власний рецепт приготування кави? 

• Турка, але це не власний рецепт, бо він вже давно вигаданий. Дуже люблю каву з турки, хоча в мене вдома її немає. Ми раніше з дружиною любили цей процес. Я ставив каву, насолоджувався цим запахом, він такий зовсім інший, ніж з кавомашини. Він цього запаху по всій хаті моя дружина вставала сама з ліжка.

  Я слідкую за побратимом, моїм хорошим другом Олегом Белейканичем, який є страшенним фанатом нашого театру, він вже як театральний критик і аналітик. То Олег любить оцю каву-турку робити у горах, мені дуже цікаво за цим спостерігати. 

  А коли приїздять гості до нас у театр на фестивалі, ми їм даруємо каву, і кажемо: ви ж знаєте, що найсмачніша кава не у Львові, а на Закарпатті. Вони з тим погоджуються.