Ранкова кава з Геннадієм Друзенком

Скільки лікарів через вас пройшло?

Понад 700, до війни ми рахували це були люди з 172-ох локацій. Вся Україні охоплена, напевно, жодна партія не має такої мережі як ПДМШ.

Готуєтеся до виборів?

Я тричі був у владі, останній раз йшов з посади урядового уповноваженого. Це держслужбовець першої категорії. Знаючи дуже багатьох політиків, мені набагато більше подобається, коли нас люблять за те, що ми робимо, а не проклинають за те, що «наобіцяли три вагони», а потім не зробили. Принаймні політика в українському значенні цього слова- це не моя мрія.

Ви не стали медиком, так?

Я правник.

Читала ваше потужне досьє. Але за цей час, можливо, ви навчилися першій невідкладній допомозі?

Напевно,  і працює наш проект ПДМШ тому, що я не лізу в медичну сферу. Моя справа, щоб у медиків було достатньо ресурсів, щоб ми були забезпечені краще від інших підрозділів на фронті. У нас є, зокрема, два нових медичних хаби, їх немає у жодної частини. Були часи, коли близько 2 млн. грн у мене йшло тільки на паливо. Ми не маємо бюджету. Все, що ми маємо, це довіра до нас тих сотень великих і маленьких донорів в Україні і по всьому світу. Це моя робота, 8 років працюємо і більш менш я з нею справляюся.

Гарних медиків в Україні вистачає, бракує менеджерів, які ладні забезпечити їм умови для самореалізації.

Чому ви зайнялися саме цим напрямком?

Передісторія така: коли «Беркут» побив студентів в кінці листопада 2013-го, ми сиділи з друзями і думали, чим можемо допомогти, крім вийти особисто на протести. Я згадав свою бурхливу молодість: від Революції на граніті, акції «Україна без Кучми». Вирішили, що медики будуть не зайвими, бо у повітрі пахло порохом і це не було ім’я президента. Це дійсно спрацювало. Там я себе відчув, що чим немедик може допомогти медикам. Посприяти, організувати. Хоча я думав, що це тимчасове, точка включення, і повернуся у свій юридичний офіс. Але потім почалася війна і ми з друзями робили тренінги з тактичної медицини для перших добровольців. А після Іловайська до мене прийшов товариш і сказав: треба щось робити, бо втрати абсолютно неприйнятні.

З’явилася ідея, що треба привезти кваліфіковану, добре оснащену медицину якомога близько до фронту. А не везти сотні кілометрів поранених бійців, коли вони не доживають. От ми почали це все втілювати: дуже багато експериментували, спочатку думали, що треба госпіталь на колесах. Це не Іран чи Афганістан, де можна зайти в готові стіни чи готові приміщення. І на сході немає локацій, де б ми не працювали. Від Гранітного під Маріуполем, Станиці Луганської, нині окупованої. І зараз ми присутні на півдні біля Миколаєва, у нас там працює один з екіпажів. Скільки я не намагався повернутися у свою юридичну сферу, де почуваюся більш компетентним. Але знаєте, є такий нормальний імператив, що мусиш. Хоча у 2019-2022 мені вдалося поїхати в американський університет на дослідження. Це пішло на користь, бо тоді на фронті було тихо. З початком пандемії я повернувся. І з початком великої війни ми з жінкою виїхали вранці з квартири. Вона у мене медик (працювала у дитячій лікарні у травмпункті до війни), до речі, керує нашими підрозділами на передовій. І от вже 11-ий місяць, спочатку 2 місяці в Києві, а далі на сході, на фронт. Це перша моя поїздка на захід від Києва, а не на схід після 24 лютого.

Що ви тут, на Закарпатті, знайшли?

Дивлячись, як проходять десятки поранених проходять через руки медиків-добровольців ПДМШ, я як людина з науки розумію, в який це бурхливий потік всі ці потічки виливаються.

На певному етапі ця система перестає працювати. Коли людину демобілізували із збройних сил, якщо це публічна особа як Масі Наєм (перші медики, яких він побачив, були наші) чи Борислав Береза, їм знаходять підтримку. А десятки тисяч військових просто лишаються у повітрі. З цього виникла ідея: оскільки ми працюємо на самому початку ланцюга, треба охопити і самий кінець - реабілітацію, доліковування, повернення у нормальне життя. Ми з Віктором Петровим (головний лікар госпіталю «Prevention») якось зустрілися у Києві, переговорили і вирішили спробувати співпрацювати. Бо це ланка, якої нам не вистачає. А він готовий надати свою мережу як мінімум під пілотний проєкт. Тут тихо, гарно, не бахкають снаряди та рівень госпіталю високий, є сучасне обладнання, у цьому я вже розуміюся. Якщо кожний десятий пацієнт тут буде ветераном російсько- української війни - це буде неймовірна допомога.

Чи багато зараз поранених у порівнянні з 2014 роком?

Це небо і земля. Під час Іловайська кілька сотень вважається загиблими і зниклими безвісти, Дебальцеве вже менше. Цифри зараз закриті, але лік поранених йде на десятки тисяч.

Я бачу невеличкі ділянки фронту, це суто суб’єктивне відчуття, але масштаб цієї війни напевно найбільший з часів Другої світової.

Найбільше поранені потребують якої допомоги?  

Це звичайна артилерійська війна. І це одна з відмінностей від 2014 року. Понад 90% тепер -- мінно - вибухові поранення, не кульові, які лишають отвір і можна залатати.  Коли прилітає розпечене залізо від снарядів і бомб, вони спричиняють жахливі травми, дуже багато травматичних ампутацій. Але це специфічна сфера, бажано працювати з біонічними протезами, які бодай частково повертають до життя. Багато травм є непов’язаних з ампутацією. Тулуб, кінцівки, коли їх не ампутують. Людям просто треба навчитися ходити, коли вирвали шматок м’яза. Людині потрібно навчитися маніпулювати пальцями. Але наші бійці не кіборги. Побігав місяць в броні -- треба реанімувати поперек. Куча соматики, елементарних гемороїв. Плюс на фронті під обстрілами людина виїжджає на адреналіні. Коли вона повертається у більш-менш цивілізовані умови, починає «сипатися». Ти ходиш і думаєш, чи варто лікуватися, чи ні. А коли хтось співчутливий з емпатією візьме за ручку і проведе медичними лабіринтами… Я бачу, що цього дуже сильно бракує. У тилу ми маємо зробити з людьми, які своє відвоювали, те саме, що волонтери роблять з нашим бойовими підрозділами на фронті. Чому ми так ефективно воюємо? Бо солдати відчувають неймовірне піклування народу: автівки, ремонт, екіпірування, засоби розвідки. Дуже часто це не бюджети Міністерства оборони. Тому ми такі ефективні. І дивлячись на нинішню ситуацію, розумію, з якою велетенською проблемою ми стикаємося, і вона буде тільки наростати. Тому спробуємо з  «Prevention» зробити пілотний проект. Думаю, що дуже багато медичних закладів відгукнуться на цю ініціативу, це буде всеукраїнська мережа.

На якому етапі закінчується ваша допомога?

Ми зараз працюємо тільки на самому першому етапі: підібрали поранених у бійців, відвезли у стабілізаційний пункт, де є наші хірурги, анестезіологи. Там стабілізували і відвезли у лікарню. Як тільки з’являється більш-менш нормальний тиловий госпіталь, на цьому етапі наша місія закінчується. Іноді ми перевозимо з Дніпра у Київ. Після госпіталя боєць повертається у стрій або його списують.

У тих, особливо хто комісований припиняється виплата, а сьогодні пристойно платять. Ти вже не в юрисдикції військових госпіталів, йди допомагай собі сам. Система госпіталів ветеранів фактично зруйнована. І після цих стресів, після шоків війни, людині треба заново вчитися жити у мирному житті, а тут у неї ще й проблема зі здоров’ям. Ми не перші хто стикнувся з проблемою поствоєнної адаптації. Американці в небідній Америці на сьогодні мають понад 60 тис. бездомних ветеранів. При тому, що масштабних війн у них після В’єтнаму не було.

Щоб це не вибухнуло, ми маємо сьогодні думати. За скромними підрахунками десятки тисяч людей потребують допомоги.

Хто має про це думати?

Звичайно держава. Але ми тверезо думаємо про її спроможності. Можливо, це наше ноу хау, коли ми можемо не підмінити державу, але стати другою ногою. Коли в України солідарність суспільства і держави, тоді ми виграємо. Можливо це те, що не врахували ні путін, ні державні розвідки, коли давали нам тижні чи дні, а далі буде колапс. Насправді, це наша місія. Коли все налагодиться, я з радістю повернуся в університетські бібліотеки.

Пройшло вже 10 місяців війни. Скільки часу ми будемо відчувати наслідки цього періоду у медично-реабілітаційному плані?

Думаю, я раніше помру, при тому, що мені всього 50. Це десятки років. Я доволі довго жив в Америці, займався наукою, сам конституціоналіст за фахом. Але ця проблема стала з 2014 року актуальною. Сьогодні 20- річні хлопці на фронті. Це означає, що ще десятиліття будемо з цією проблемою жити. Або дамо раду і інтегруємо максимально в життя, або «гранати» будуть вибухати і вибухати як не знешкоджені міни, яких накидано на півночі та сході Києва. Щоб вони не вибухали і не несли біду у життя, ми повинні працювати далі

Мій досвід ПДМШ: ти проявляєш ініціативу, задаєш стандарти і держава просто змушена підтягуватися, бо на відміну від нас вона має чіткі зобов’язання і бюджетні ресурси.

Яким було ваше 24 лютого?

24 лютого для мене почалося вночі. На одному з центральних каналів (я доволі публічна особа) ми говорили про війну. Потім я трохи проредагував переклад книжки «Революційні конституції»,  так вона відкрита і лишилася. Але у нас була зібрана машина, заряджена зброя, набої, все що можна було. Каністра з бензином. Ми з дружиною живемо на північ від Києва. Перший розрив-  ми прокинулися, другий - вже почали збиратися. Фактично 24-го ми дуже швидко виїхали ще до пробок, відвезли дітей та собак у Хмельницький, а 26-го повернулися. Це незабутнє враження, коли ти їдеш 3-ма машинами в Київ, а назустріч -- цунамі по всіх радах. А з 27-го ми фактично знайшли собі базу і почали розгортатися. До кінця березня у мене було більше швидких, ніж у 72 бригади, яка захищала Київ.

Скільки у вас зараз швидких?

Маємо 47 автомобілі, з них понад 20 швидких

За цей час з 24 лютого, що вас найбільше розчулило, вразило?

Те, що ми попри страшні втрати, неймовірну брутальність росіян досі залишилися людьми. Коли я бачу посмішки хлопців на блокпостах біля Бахмута, коли ти перекидаєшся якимись жартами. Дивним чином ми не перетворилися на копію тих, проти кого воюємо. Відомо, коли наші діди перемагали нацизм, коли вони йшли і ґвалтували все на своїй дорозі, вони по суті не дуже відрізнялися від тих, кого перемагали. Поки мене надихає, що ми не розучилися любити. Бо війна -- це не про любов.

На початку війни хотів дружину вивезти, то вона на мене так подивилася: «Навіть і не думай!». От ми і поїхали воювати.

Маю велику мрію: зібрати у мене в альтанці під Києвом у домі всіх посестер і побратимів, видихнути, згадати тих, кого не врятували і дійсно щиро, як діти радіти: ми це зробили!

Про тих, кого не врятували. Як це переживають лікарі чи багато таких не врятованих?

Є випадки коли медицина безсила, є випадки, коли рятували таких, що здавалися безнадійними. Нещодавно годину качали солдата, якого привезли в Лиман і попри всі протоколи та закони він таки ожив. Але бувають інші випадки. Це завжди важко, трошки ти вмираєш сам, коли не врятував, програв бій зі смертю. Навіть досвідчених медиків, для яких це не перша війна, лихоманить

Із Закарпаття багато лікарів пройшли через ПДМШ?

Із Закарпаття небагато, тому що область невелика і далеко. Але є ветерани ПДМШ із Закарпаття. На сайті можна мапу глянути. Точно є Ерік Глеба, зараз мобілізований, який свого часу був у нас.

Хто хоче долучитися до нашої перемоги, може записатися. На сайті є анкета, її треба заповнити. Ми передзвонимо, і якщо це ті спеціальності, про які я говорю, буде шанс потрапити у неймовірну компанію. І це правда, люди знаходять собі якісь стимули з ризиком для життя, але багато до нас повертаються знову і знову. Це говорить, що в людині спрацьовують певні тригери далеко некомерційного масштабу: визнання, долучення. І це зовсім інша атмосфера. Там тебе люблять, піклуються, ти відчуваєш свою потрібність. Ми живемо як велика сім’я.

Оскільки у нас Ранкова кава, то чи вживаєте цей напій?

Вживаю, але йдеться про нормальний баланс. Чашка на день - це моя порція. Якщо я зловживаю, то за це треба заплатити: не можу заснути.

Зранку я п’ю чай, а десь о 12.00-- моя чашка флетвайта.

Чи працюють у вас медики з-за кордону?

Так, медсестра з Каліфорнії зараз. Були українці з Австрії, Німеччини, Франції, два медики з Британії, з Канади.  Частина з них -- професійні військові медики. Частина -- реабілітологи, лікарі невідкладних станів, які приїхали, бо не могли там залишатися. Наш реаніматолог з Граца Ольга закінчувала Київський університет, розказувала, що сиділа в Австрії і плакала, бо нічим не могла допомогти. А коли приїхала у Слов’янськ, відбула  дві ротації, я її бачив з посмішкою. «Тут нема води світла, ти приїхала з однієї з комфортних країн у світі», -кажу їй. – «Я відчуваю що я учасниця процесу, а не спостерігач, і від мене щось залежить. Мої зусилля, досвід, знання рятують життя.

Якщо комусь здається, що Закарпаття далеке від фронту, згадайте про людей, які приїжджали з Австрії, Німеччини, Франції, Британії, там як мінімум набагато далі.