Пов’язані очікуванням
Зустріч для тих, хто чекає рідних з війни
Психологиня Тетяна Матвійчук та майстриня зі ткацтва Тетяна Аллахвердієва одного разу, випадково зустрівшись в ужгородському кафе, поділилися схожими історіями. Тетяна Матвійчук – дружина військового, а Тетяна Аллахвердієва – втратила коханого на війні. Обидві жінки добре знають цей стан очікування та постійного стресу, коли ти ніби перебуваєш за тисячі кілометрів від лінії фронту, але живеш війною щосекунди. Бо найрідніші, найближчі люди – там. «Коли ми зустрілися, аби обговорити цей проєкт, то одне зі слів, які нам приходили на думку, було якраз «пов’язані». Бо зараз ми всі пов’язані одним – станом очікування», – розповідає Тетяна Аллахвердієва. Так виник проєкт «Пов'язані».
Ідея проєкту «Пов’язані» об’єднує кілька складових: творчу і своєрідну терапевтичну. Усіх, хто чекає чи чекав рідних з війни, просять заповнити коротку анкету, в якій можна поділитися своїм досвідом, та виготовити клаптик, що стане частинкою величезного полотна, зітканого з історій людей, які чекають близьких з фронту.
Для тих, хто чекає рідних із війни, дівчата організовують і офлайн-зустрічі. Це – двогодинні майстер-класи із ткацтва, які веде Тетяна Аллахвердієва. Під час роботи над клаптиком зітканого полотна учасниці діляться своїм досвідом очікування. Хтось досі чекає коханого з війни, у когось воює зять, хтось переживає цей досвід з невеликими перервами з 2014 року, а кому уже нема кого чекати.
На зустріч в Ужгороді до «Пов’язаних» прийшло з десяток людей, які знають, як це – жити в режимі очікування, від смс до смс. У просторі «Ліс» дівчат зібрали учасниць, які захотіли поділитися своєю історією. Тут було багато болю, але розуміння – ще більше. Тут були і сльози, і сміх. І ніхто нікого не засуджував. Було прийняття і відсутність потреби прикидатися. Були однакові слова і фрази, які ранять кожного по-різному, але щораз – однаково до глибини душі. Було багато сили і подеколи – крихкості, яку кожній у життя додала війна.
«Я казала йому, що не уявляю, як він там, а він мені, що не уявляє, як я – ТУТ»
«Мені вже нема кого чекати з війни, але я все одно чекаю»
«Я відчуваю відповідальність за його маму»
«У мене є список фраз, які мені кажуть друзі-родичі-знайомі»
«Я дивлюся на людей, які втратили рідних на війні, і не хочу бути на їхньому місці»
«Дівчата сказали, що тут можна не триматися, то я сьогодні й не буду»
Це були лише деякі фрази, озвучені під час зустрічі «Пов’язаних». Це було дуже про всіх тих, хто непомітний у суспільстві, але оточення обов’язково не пропустить можливості ранити. Про тих, хто чекає. Про тих, хто чекав.
«Для мене дуже-дуже важливим є робити те, що так чи інакше пов’язане з війною. Це зараз вимога до всього, що я роблю. Цей проєкт і народився з того, що я відчувала гостру потребу знайти своїх і підтримувати людей, які переживають цей досвід. Кожна людина може долучитися своїм клаптиком. Можна надсилати їх нам з будь-якого куточка України чи світу. Ми вплітаємо все у велике спільне полотно», – ділиться психологиня Тетяна Матвійчук, спів засновниця проєкту «Пов'язані».
Ні – рукоділля не рятує. Це просто нетиповий спосіб висловитися або помовчати. Виплакатися або посміятися. Розповісти свою історію так, як ніколи до того – через власноруч виготовлений клаптик, який стане частиною великого полотна про всіх, хто готовий поділитися своїм досвідом очікування чи переживання втрати на війні.
«Це є тільки відображенням часу і того, що нас усіх оточує. Ми робимо те, що роблять усі українці, але кожен на своєму місці – хто що вміє. Ми взялися за те, що вміємо. Для мене це завжди був цікавий формат і спілкування, і творчості. Ти можеш дати людині інструмент, показати техніку, а далі – людині створює все сама – як вміє і як бачить. Можна побачити і характер, і настрій людини», – каже майстриня зі ткацтва Тетяна Аллахвердієва.
Кольори та нитки учасниці майстер-класу вибирають самі. Мотиви, які трапляються найчастіше, це кольори прапора, герба та соняшники. Багато клаптиків, які зображують історію, зрозумілу лише їх творцям.
«Хакі я любила і до цього. Але от спочатку колір обрала, а потім зрозуміла, що це те, що тримає наш прапор – наші хлопці й дівчата», – ділиться учасниця зустрічі Олена.
«Це як певна арт-терапія. Бо іноді хочеться не говорити про щось, а мовчати, обійматися, пити чай, робити щось своїми руками, і власне, коли ти робиш щось своїми руками, ти вже ніби для себе переробляєш, опрацьовуєш цей досвід»,– каже Тетяна Матвійчук.
Для проєкту «Пов’язані» клаптики виготовляють учасниці не лише з Ужгорода. Вже є частинки полотна з Києва, Харкова, Запоріжжя, Дніпра, Івано-Франківська, Тернополя, Львова, а також з маленьких міст сходу України.
Клаптик-історія може бути виготовлений з будь-якого матеріалу, прикрашений будь-яким візерунком та виконаний в будь-якій техніці. Єдина умова – розмір 10х10.
«Плануємо, що це буде артоб'єкт, який буде мандрувати по виставкових центрах, музеях і він буде нагадувати про те, як багато людей чекає, як їм може бути складно. Бо люди, які чекають або втратили когось часто є невидимими для суспільства. У нас є гарно розвивається культура підтримки військових, я цьому дуже радію, але поки слабо розвинена традиція підтримки людей, які чекають», – каже Тетяна Матвійчук.
Зустрічі для усіх, хто чекає чи колись чекав рідних з війни, дівчата планують проводити щомісяця. Наразі у «Пов’язаних» уже є запрошення провести подібні майстер-класи в інших містах. Там також чекають ті, хто має бажання поділитися власною історією, яку приймуть і зрозуміють.
Аня Семенюк, спеціально для zaholovok.com.ua
Більше світлин із зустрічі дивіться у розділі «Фоторепортаж».
Детальніше про проєкт «Пов’язані» читайте у розділі «Життя по-закарпатськи».
