У режимі очікування

Телефон – завжди увімкнений і чекає на смс. Коротке – півслова чи просто смайлик, але повідомлення «звідти» дає своєрідний «дозвіл» на заняття своїми справами – звичайну буденну роботу, походи в магазин, на каву-чай чи збори дітей у садочок. Усі ці справи робляться по замовчуванню, але з тим смс – значно легше, значно веселіше, з відносним відчуттям життя. А без будь-яких повідомлень з фронту вони стають справжнім випробуванням, ледь не покаранням, яке паде на плечі всіх, хто чекає, кожен раз із новою силою. Розповісти світу свою історію і знайти тих, хто проживає те саме – таку мету поставили собі дві Тетяни з Ужгорода, які заснували проект «Пов’язані». Він – для усіх, хто чекає. І для усіх, хто чекав.

Пов’язані чеканням

Невеличкий простір у центрі Ужгорода наповнений теплом і відчуттям спокою. Усіх відвідувачів першим зустрічає надпис «Тут можна не триматись». Бо тут готові вислухати, підтримати, зрозуміти. Не знецінювати, не кидати колючі фрази, а обійняти і допомогти зробити персональну історію очікування почутою. Психологиня Тетяна Матвійчук та майстриня зі ткацтва Тетяна Аллахвердієва одного разу, випадково зустрівшись в ужгородському кафе, поділилися схожими історіями. Тетяна Матвійчук – дружина військового, а Тетяна Аллахвердієва – втратила коханого на війні. Обидві жінки добре знають цей стан очікування та постійного стресу, коли ти ніби перебуваєш за тисячі кілометрів від лінії фронту, але живеш війною щосекунди. Бо найрідніші, найближчі люди – там. 

 «Коли ми зустрілися, аби обговорити цей проект, то одне зі слів, які нам приходили на думку, було якраз «пов’язані». Бо зараз ми всі пов’язані одним – станом очікування», – розповідає Тетяна Аллахвердієва. 

Ідея проекту «Пов’язані» об’єднує кілька складових: творчу і своєрідну терапевтичну. Усіх, хто чекає чи чекав рідних з війни, просять заповнити коротку анкету, в якій можна поділитися своїм досвідом, та виготовити клаптик, що стане частинкою величезного полотна, зітканого з історій людей, які чекають близьких з фронту.

Клаптик-історія може бути виготовлений з будь-якого матеріалу, прикрашений будь-яким візерунком  та виконаний в будь-якій техніці. Єдина умова – розмір  10х10.  Ці клаптики можна виготовити або на майстер-класі з ткацтва, які проводять в Ужгороді, або самостійно вдома, а потім надіслати свій клаптик в Ужгород поштою.

Спочатку дівчата мали намір продати сформоване з клаптиків полотно на благодійному аукціоні, проте зараз передумали: вважають, що ці історії про чекання мають належати усім, хто ними поділився, тому проект триватиме доти, поки триває війна, а саме полотно, зіткане з клаптиків-історій, мандруватиме Україною як нагадування про  такий досвід.

Рукоділля допомагає розвантажити душу

Дівчата кажуть, що рукоділля – форма, яка дозволяє краще розкрити людину і дати змогу хоч трохи відволіктися від тривожних думок, разом з тим, не змушуючи себе «забувати» про свій стан, бо ж історія – якраз про нього.

«Я не кажу, що рукоділля рятує від стану очікування, але в загальному – воно завжди дає заспокоєння, приємні враження від того, що ти зробив щось, тобі радісно від цього. На майстер-класах, які я проводжу, дуже добре видно згуртованість і як люди розкриваються. Ми зустрічаємося, робимо щось спільно дві-три години, говоримо, сміємось, спілкуємось, можемо посумувати, можемо активно щось обговорювати. Ми помітили, що люди хочуть прийти і поговорити з іншими, у кого є схожий досвід, схожі відчуття чи переживання», – каже Тетяна Аллахвердієва.

У майстрині вже був досвід роботи з людьми, які пережили сильний стрес, одразу після початку повномасштабного вторгнення: у волонтерській їдальні «Дельфін» для переселенців в Ужгороді у перші тижні великої війни Тетяна ткала з людьми, які евакуювалися із зони бойових дій, спільне полотно. Його виготовляли, в основному, діти – з Харкова, Лисичанська, Дніпра, Станиці Луганської. Тоді рукоділля допомагало хоч трохи відволікатися від жахів війни. І незвичним способом фіксувати історію та всі емоції, які тоді зависали у повітрі. 

Психологиня, дружина військового Тетяна Матвійчук розповідає, що проект «Пов’язані» виник ще і через персональне відчуття потреби поспілкуватися з тими, хто має схожий досвід очікування.

«Все почалося з того, що я шукала для себе підтримки. Шукала своїх людей, бо коли я почала чекати, в моєму оточенні не було нікого, хто би переживав подібне. Не знаю, як так сталося, враховуючи кількість людей, які зараз воюють, але я опинилася зі своїм очікуванням наодинці, у певній ізольованості», – розповідає психологиня.

Тетяна Матвічук зараз працює з групами підтримки від «Veteran Hub», також працює з дітьми та підлітками. І таким чином знайшла коло людей, які об’єднані однією темою, однією проблемою, одним відчуттям очікування.

«Я знайшла своїх хоча б онлайн. І таким чином отримала і для себе певне заспокоєння, і почала підтримувати інших. Перебуваючи серед таких людей, я почала краще бачити, що зі мною відбувається, і зрозуміла, наскільки  важливий момент усвідомлення, що я не одна», – каже Тетяна Матвійчук.

Клаптики з історіями

Свої частинки полотна учасниці проекту «Пов’язані» надсилають в Ужород з усіх куточків України. Кожен клаптик – унікальний. У кожному – своя історія, – десь дуже щемлива, десь болюча і буквально залита сльозами. У кожному – частина того, що зараз переживає Україна та українці.

Тетяни ніжно перебирають клаптики – вишиті, сплетені, гачковані, ткані – та розповідають про міста, з яких їх надіслали.

«Ось це – з Одеси, ці два – з Києва, від наших мам із груп підтримки. Ці – з Ужгорода від жінки, яка чекає свого брата з війни, у них дуже особливий зв’язок. Цей – з Тернопільщини, а цей – із Токмаківки», – розповідають дівчата.

До участі у проекті може долучитися людина із будь-якого куточку світу, де б вона зараз не перебувала: кожну історію дівчата дбайливо вплетуть у загальне полотно.

«Ми вирішили не обмежуватися Ужгородом, щоб усі, кому болить, могли долучитися і отримати оце важливе, легалізуюче почуття, що я точно не одна в цьому досвіді», – каже психологиня Тетяна Матвійчук.

Зображують дуже різні речі. Поширені мотиви – про прапор, про герб, квіти часто зображують. Є клаптик, який нагадує маскувальну сітку. «Це – від мами військового, яка вже майже два роки займається волонтерством – скуповує на секонді речі, щоб їх порізати на стрічки певного кольору і з них плести маскувальні сітки. Вона захотіла такий клаптик. Хто що хоче, те й передає», – розповідають дівчата.

Історії про досвід чекання близьких з війни, якими поділяться учасниці, планують публікувати на сторінці проекту «Пов’язані» в Instagram. Як зазначає Тетяна Аллахвердієва, більшість учасниць охоче дають дозвіл на публікацію своїх історій: «Будемо робити окремими карусельками історії кожного клаптика. Мені здається, що це важливо. Тим паче, якщо людина хоче, аби її почули, ми хочемо надати їм таку можливість. Звучати за допомогою такого проекту», – каже майстриня.  

«Насправді лише кілька людей написало, що вони хочуть зберегти анонімність, а більшість готові ділитися. І це, власне, підтверджує цю думку, що людям важливо бути почутими. Вони хочуть, щоби про їх історії знали. Вони хочуть, щоби речі називали своїми іменами і щоб була можливість сказати світу, що я є. І те, що  я переживаю, має значення.

Почуй мене, побач мене, дай мені місце. І ці клаптики – і про те, що всьому є місце. Ми хочемо, щоби людина, яка не може розміститися в своєму близькому оточенні, можливо, зі своїми переживаннями, щоби вона могла зробити це хоча б дистанційно за допомогою проекту «Пов’язані». Щоб вона розмістилася зі своїми емоціями – такими непростими, такими складними – хоча би тут», – додає психологиня Тетяна Матвійчук.

Невидимі для суспільства

У проекті «Пов’язані» поки немає чоловіків. Хоча, звісно, є батьки, брати, племінники, які чекають рідних з фронту. Є друзі, у яких близькі на війні. Мами і дружини військових, які чекають їх додому, як зазначає психологиня Тетяна Матвійчук, часто непомітні для суспільства, їхні переживання можуть знецінюватися чи не сприйматися серйозно. А от тема з очікуванням вію чоловіків – ще більш невидима і ще більш складна. Психологиня припускає, що тут основна причина – почуття сорому.  

«У проекті нема чоловіків, на групах підтримки, з якими я працюю, теж. У мене щодо цього є гіпотеза: там дуже багато відчуття сорому, що «я чоловік, але я не воюю, а чекаю». І тому це стимулює людину закриватися, ізолюватися, не виходити, не говорити про себе, про свої потреби, про свої переживання. Хоча вони теж є, їх дуже багато і вони навпаки, мабуть, ще складніші, тому ти не лише з очікуванням живеш, а і з певним соромом. Стискаєш, обмежуєш себе», – каже Тетяна.  

«Я особисто з такими людьми не працюю, не зустрічаюся, вони не з’являються у моєму полі, але я знаю, що такі люди точно є. Просто вони ще більше невидимі для соціуму, ніж навіть жінки, які чекають. Бо  часто жінки, які чекають, є невидимими для суспільства. А чоловіки – тим паче», – додає вона.

Зараз набагато більше людей відчули вплив війни і труднощі, які виникають у житті на фоні постійного стресу. Поруч із цим залишається і багато людей, які знецінюють чекання, які не розуміють, або навіть не намагаються розуміти. Психологиня каже, що загалом немає універсального рецепта, як підтримати людей, які чекають близьких з війни, але є кілька фраз, які точно не треба казати.

«Це знецінюючі фрази, наприклад "а чого він туди пішов?", або "як ти могла його туди пустити?". Або "як добре, що мій зараз вдома і нікуди не пішов", – от цього взагалі у присутності людини, яка чекає когось з війни, краще ніколи не говорити», – каже Тетяна Матвійчук.  

Якщо дійсно хочеться підтримати когось, хто чекає близьких і рідних з фронту, то, за порадою психологині, варто просто цікавитися життям тієї людини, питати «як ти?», «що б тобі хотілося?», «може, підемо на каву».

«Просто бути поруч, слухати, підтримувати, давати можливість розміститися зі своїми переживаннями поряд. Говорити щиро. І чесно. Навіть якщо це про ті ж незручні почуття – сором, провина чи ще щось. Варто пояснити людині свою попередню відсутність, сказати про ці причини. І слухати одне одного», – радить психологиня.

Діти і війна

Ще одна непроста тема – діти, які чекають своїх батьків із війни. Діти, які загалом ростуть в умовах війни. Тетяна Матвійчук каже, що найкраще середовище для підтримки дітей – це рідні люди.

«Цієї осені я почала працювати більше з дітьми і підлітками. Бачу, як їм складно. І не через те, що вони не справляються з війною: до підліткового віку вони не особливо глибоко в цьому контексті дорослі, – діти інакше це переживають і бачать. І у них є ресурс в тому, що їхня основна діяльність – гра і навчання. Вони дуже багато через творчість, ігри, спілкування з однолітками компенсують і вирівнюють свій стан. Підлітки і дорослі переживають це важче, бо вони більше замикаються, більше розуміють контекст та ізолюються», – пояснює психологиня.

Тетяна додає, що коли трапляється горе в сім’ї, коли хтось гине на війні, сімейна система мусить перебудуватися наново:

«Мама, в першу чергу, має справитися зі своїми переживаннями, щоби бути опорою і для дитини. Маму необхідно стабілізувати і тоді вона вже зможе підтримати дитину. Бо якщо навпаки – відбувається парентифікація. І це дуже нездорово, коли діти стають батьками для своїх же батьків. І дитина доросла не по роках – це насправді не комплімент. Дитина має залишатися дитиною, мама – мамою», – каже Тетяна Матвійчук.  

Вона наголошує, що мама має попіклуватися про себе, знайти для себе підтримку серед тих, хто на її рівні – або однолітки, або старші за неї люди, але точно не діти. «Багато говорять, що вони отримують підтримку від своїх дітей. Це може працювати з тією мірою, що ми можемо обійматися, говорити про те, що сталося, але дорослий має залишатися дорослим, а не опиратися на дитину», – додає психологиня.  

Обоє дівчат кажуть, що бачать, як зараз українським мамам складно: несуть на своїх плечах купу обов’язків, відповідальності, відчувають дуже багато провини, що вони не справляються, що не можуть зараз підтримати своїх дітей. «А як вони можуть підтримати дітей, якщо у них самих вже немає ресурсів? Це замкнене коло», – кажуть Тетяни.  

Наприкцінці зустрічі помічаємо зворушливу дитячу аплікацію. «Це "Серце незламності"», – каже Тетяна Матвійчук.  «Його зліпила шестирічна дівчинка, коли ми виконували вправу на роботу з темою злості. Ми спочатку рвали папір, потім діти його підкидали, гралися, а потім виготовляли, хто що хоче з тих шматочків. А та дівчинка вирішила зробити таке сердечко – ніби крихке, ніжне, складене з уже розірваних частинок, але знову сильне, знову незламне. Такими зараз і є усі ми», – пояснює психологиня.

Проект «Пов’язані» триватиме доти, доки триває війна. Щоб кожна важлива і особиста історія була почута, щоб через клаптики говорити про свої радості та втрати, щоби зшити це полотно з різних-різних емоцій та із таких схожих досвідів чекання. «Щоби світ знав і бачив, що ми – є», – кажуть дівчата.  

Аня Семенюк, спеціально для zaholovok.com.ua

Відео: Ірина Бреза, монтаж – Адріан Бреза