«Поки буде кому співати, буду я диригувати»

Український народний хор «Карпати» у словацькому місті Кошице існує понад сорок років. Його заснував колишній політичний в’язень радянських таборів Левко Довгович у 1985 році. За чотири десятиліття колектив дав близько 500 концертів, пережив зміни поколінь і продовжує свою діяльність попри труднощі із залученням молоді та пошуком ресурсів. Під час ювілейного концерту у 2025 році Левко Довгович символічно передав диригентські палички своїм синам: Святославу та Ігорю. Крім хору пан Святослав опікується організацією «Пласт» у Кошице, підтримує осередок української культури та допомагає тим, хто переїхав до Словаччини після повномасштабного вторгнення.  

Святослав Довгович народився у Пряшеві. Його мати походить зі Свидника. Українську мову він вивчив удома, хоча ніколи не навчався в українській школі. «Дуже мало людей в Україні знає, що тут є корінне, автохтонне населення. То не є так, що тепер, як ідуть українці, то прийшли. Тут українці були», – пояснює він. Українські громади на території сучасної Словаччини існували задовго до появи нинішніх державних кордонів. 

«Ми з дружиною познайомилися в Пряшеві в університеті, то розказувала, що мама її відпроваджувала і наказувала, руснака додому не привести. А вона привела українця, – жартує Святослав Довгович. І додає, що жодних культурних проблем у родині не було. Із власними синами чоловік від початку говорив українською. Хоча і росли вони у словацькому середовищі.

Історія "Карпат" і професійні співаки

Сьогодні до української громади Словаччини долучилися нова хвиля українців, тих, які виїхали після повномасштабного вторгнення. Діти навчаються у словацьких школах, дорослі працюють, облаштовуються.  «Я надіюсь, що не будуть швидко асимілюватися», – каже Святослав Довгович і пропонує українцям не тільки зберігати свою культуру, бути у своєму середовищі, але часом вчитися українськості тут, у Словаччині.

Історія «Карпат» почалася задовго до першої репетиції колективу. У 1965-му Левко Довгович заснував молодіжний хор «Весна». «Співали дівчата середніх шкіл, хор діяв п’ять років, а в 1970-му його, бо батько мав за собою сім років заслання як політичний в'язень, – згадує Святослав Довгович. – І так заборонили, що не міг працювати з хорами, і в культурі взагалі. А вже у 1982-му році словаки йому дозволили знову повернутися до роботи. 

А 22 жовтня 1985-го відбулася перша зустріч майбутнього українського народного хору «Карпати». Святослав пригадує: батькові саме виповнилося п’ятдесят. На святкуванні зібралися друзі, і хтось запропонував створити хор. У 2025 році «Карпати» відзначали сорокаріччя. За час існування колектив дав, за словами Довганича, близько 500 концертів. Ювілей збігся з дев’яностоліттям засновника хору. Під час святкового виступу той передав диригентські палички двом синам. А за кілька днів Левка Довговича не стало. 

«Співаємо, – каже Святослав Довгович. Більшість співаків, за його словами, старші за нього на п’ятнадцять-двадцять років. –То наші професійні пенсіонери. Але поки хочуть співати, то ходять. Я їм дуже радий», – каже керівник.

Хор намагається залучати нових учасників. Запрошення поширюють через Facebook та Instagram, звертаються до українських студентів у Кошице і Пряшеві. Здавалося б, після 2022 року потенційних хористів мало б побільшати. Але в нинішніх реаліях не зовсім стабільного життя, нових хористів набрати нелегко. Було кількох молодих учасниць, які згодом виїхали зі Словаччини в інші країни.

Попри це хор продовжує виступати. І гастролювати по Словаччині. За десятиліття навколо «Карпат» сформувалися зв’язки з музикантами та культурними колективами з України. Це і  Закарпатський народний хор, академічний камерний хор «Кантус», співпраця з музикантами з Мукачева та львівським хором «Гомін». 

«Є в хорі люди, які мають родину в Україні, мають близькі стосунки з Україною. Трошки ми і репертуар пристосували, старалися на концертах і цю тему (війни) не обходити, но є то важке», – каже Святослав Довгович. До великої війни у Кошице проводили українські новорічні бали. На такі події запрошували гостей та виконавців з України. Бали були не лише святковими зустрічами: вони давали можливість місцевим українцям бачитися, спілкуватися, підтримувати знайомства й залучати до громади нових людей. Провели за весь час 29 заходів. Тридцятий, ювілейний бал так і не відбувся. Спочатку на організацію заходів вплинула пандемія, згодом – повномасштабна війна.

«Поки буде кому співати, буду я диригувати», – каже Святослав Довгович і розказує про інші ініціативи, які об’єднують українців у словацькому місті Кошице.

Табір, де вперше вчать українську

Одним із таких середовищ для українських родин став «Пласт». Святослав Довгович багато років бере участь в організації дитячих таборів «Пласту». За його словами, нині йдеться вже про тридцять перший табір, а щороку до них приїздять приблизно 80–100 дітей. Раніше переважали діти місцевих українців. Тепер, за його оцінкою, близько половини, а можливо й більше, становлять діти родин, які переселилися з України.

Для місцевих родин табір нерідко ставав місцем, де діти вперше починали активно користуватися українською. «Були випадки, що один із батьків наш, другий – іншої національності, але з дітьми вдома говорили по-словацьки. Прийшли до табору, то ми їх навчили алфавіт, навчили читати», – розповідає Довгович.

Тепер серед учасників є вже діти колишніх вихованців. Дехто з тих, хто вперше приїхав до табору школярем, згодом повернувся працювати з молодшими. Водночас табори після початку повномасштабного вторгнення змінилися. Серед дітей є ті, хто втратив батьків через війну. 

Віра, що переможемо

Культурне життя українців у Кошицях не обмежується репетиціями та концертами. Для зустрічей і занять потрібне приміщення, а його утримання стало окремою частиною громадської роботи. Святослав Довгович розповідає про історичну будівлю в центрі міста, де зараз діє Союз русинів-українців Словаччини, Українські студії, збирається хор «Карпати», пластуни. Коли постало питання подальшого використання приміщення, він разом із приятелем і співробітником по «Пласту» вирішив взяти приміщення в оренду. Їх непокоїла перспектива втратити простір, який можна використовувати для українських ініціатив.

Будівлю поступово впорядковують, але на повну реконструкцію коштів поки не знайшли.

 «Не є то легке. То є місце в центрі міста, історична будівля», – пояснює Святослав Довгович. –  Людина рішає десять-двадцять речей, а ще маю роботу, на яку мушу ходити».

Батько Святослава Довговича, який пережив радянське заслання, уважно стежив за подіями в Україні. Коли Росія окупувала Крим і розпочалася війна на Донбасі, він, за словами сина, не вірив, що на цьому все закінчиться. «То не скінчиться добре. Він піде далі, він там не зупиниться», – пригадує Святослав його слова 2014 року. Батько обурювався реакцією європейських політиків і вважав, що Росію потрібно було зупиняти раніше.  «І дуже злий був на Меркель, на цілий світ, що власне вони тоді не зробили то, що зробили в 2022-му. Не зупинили», – каже Святослав Довгович. 

Для нього війна в Україні також не є віддаленою подією. Святослав має друзів з Донецька, знає людей, які приїздили до українських таборів у Словаччині, підтримує зв’язки з Україною. Водночас зізнається, що намагається обмежувати перегляд новин, хоча сам раніше працював журналістом. Особливо важко сприймати повідомлення про обстріли й долі дітей, які втратили рідних.

«Я завжди маю віру, що переможемо», – каже Святослав Довгович і йде керувати своїм хором. І підтримувати осередок української спадщини у центрі Кошице.

Ірина Бреза

Фото Ані Семенюк