«М’яка українізація» через театр

Недільна школа, дитячі та молодіжні театральні студії, літні табори – це можливості для українців у Кошице. Для тих, хто переселився сюди через повномасштабне вторгнення, але й тих, хто давно живе у Словаччині, і прагне підтримувати зв'язок з батьківщиною через мову та культуру. Займаються цією непростою справою в «Українських студіях», здебільшого на ентузіазмі, але якщо трапляється фінансування, це видається гарним бонусом за щоденне волонтерство.

Керівниця організації Світлана Пештеріану живе у Словаччині майже дев'ять років. Вона говорить про великий відсоток українців, які перебувають тут давно, мають словацьке громадянство і  водночас зберігають українську ідентичність. «Як людина, яка вже давно живе в Словаччині, я весь час думаю про те, що у нас є ще великий відсоток людей, дітей, які насправді є мешканцями Словаччини й мають словацьке громадянство. Але вони українці. Вони теж знають і люблять Україну».

Два роки тому разом із Наталією Чекменьовою, засновницею української волонтерської спільноти в Кошице, вони вирішили створити окремий простір для дітей та молоді. «Ми зрозуміли, що нам не вистачає дитячого українського простору. Звідси й пішла думка, що треба щось організувати для дітей. У цей же момент посол України в Словаччині на одній із зустрічей сказав, що було б дуже добре відкрити школи по неділях чи суботах. Ми такі: «О!». І це був наш старт», – пригадує Світлана.

Так у Кошице з'явилися «Українські студії» – недільна школа, яка стала місцем не лише для занять, а й для зустрічей українських дітей. Фінансової моделі, яка б гарантувала стабільну роботу школи, на початку не було. «Починали через поширення інформації серед людей. Одразу набралися діти і викладачі. Ви не повірите, але вони працюють і досі безкоштовно. «Інколи, коли є якісь гроші, грант, коли хтось десь підтримав, батьки щось почали здавати – скажу чесно, не всі, – то щось ми маємо, і я це роздаю. Але це не оплата».

Найкраще працює те, що дитині цікаво

Проблема із залученням дітей на українські заняття немає. Значно складніше мотивувати їх  приходити знову, тому жінки мають свій особистий творчий підхід: «Не можу сказати, що є дуже велика зацікавленість саме українською мовою. Якби в нас не було театральної студії, то в нас би не було стільки дітей і не було б такого бажання розмовляти українською мовою», – розповідає Світлана.

Театр у цьому випадку спрацьовує ідеально. Дитина приходить грати роль, репетирувати, виступати, знайомитися з іншими. А українська стає мовою, яка це все пов’язує.

У нас театральна студія, і всі виступи відбуваються українською мовою. Ми беремо участь в усіх конкурсах. Наприклад, у Пряшеві щороку відбувається величезний захід – декламування поезії та прози, дитячий конкурс, від якого всі діти в захваті. Це стимулює вивчати українську мову, українську літературу. Є також фестиваль Духновича. Ми вже два роки беремо в ньому участь

Дещо складніше працювати з дітьми, які приїхали з російськомовних регіонів України. Для частини з них російська залишається мовою сімейного спілкування. Тому в «Українських студіях» не намагаються встановити правило, що дитина з першого дня повинна говорити лише українською.

«Наша мета була створити простір, у якому діти так чи інакше можуть переходити на українську. Ми їх не змушуємо. Ми даємо їм можливість, і в якийсь момент вони самі переходять на українську», –  Світлана Пештеріану називає цей процес «м'якою українізацією». Дитина поступово звикає чути й використовувати українську в ситуаціях, які для неї цікаві. Як приклад вона згадує одного хлопчика, який казав спочатку «Я вас не панімаю». А вже тепер усе розуміє.

Відчуття дому закордоном

Те саме середовище намагається створювати і Софія Єгорова, викладачка театральної майстерності та організаторка дитячих таборів у Кошице. Цього літа це вже другий рік роботи таборів. Їх проводять на базі «Українських студій».

«Це другий рік наших таборів. Приймаємо українських дітей, незалежно від того, з яким видом документів вони перебувають у Словаччині», – каже Софія Єгорова. За це літо, за її словами, табір відвідують близько 50 дітей. Серед учасників є навіть діти, які не живуть у Словаччині постійно: «Наприклад, на цій зміні у мене є діти, які з Ужгорода приїхали до батьків на роботу на канікули на два тижні, і один із цих тижнів проводять тут». Проте більшість учасників зі східних і центральних регіонів України.

Ми навіть цього разу, коли робили коло знайомства, – Харків, Харків, Харків. Багато, звичайно, з Дніпра, Запоріжжя, Києва, Полтави. Тобто це найбільш постраждалі від військових дій міста», – розповідає Софія, яка сама переїхала до Словаччини з Харківської області. З нею також сестра, учасниця літнього табору. 

Основою таборів є театральна майстерність. Це фундамент, на якому будується вже вся програма. Йдеться не лише про підготовку вистави. Діти працюють із фантазією, емоціями, настроями. А наприкінці  тижня, у п'ятницю показують виставу батькам та глядачам. Театр тут стає способом одночасно працювати з мовою, комунікацією та емоційним станом дітей. За словами Софії, мета табору – це об'єднання, відчуття дому закордоном, у Словаччині. Тобто місця, де діти можуть вільно спілкуватися українською мовою, вільно ділитися своїми почуттями без страху, що їх не зрозуміють, чи правильно вони щось сказали словацькою мовою, чи неправильно.

Мумі-тролі замість прямої розмови про війну

У межах окремого проекту за підтримки Карпатського фонду молодь готує театральну постановку за мотивами творів Туве Янссон про Мумі-тролів «Там, де серце знаходить дім». Прем'єру планують на листопад. 

Чому важливо розуміти, чому ми обрали саме Мумі-тролів? Бо тут є Туве Янссон. Туве Янссон – це письменниця, яка пройшла, як і ми, через “до” і “після” війни», –  пояснює Світлана творчість авторки, яка стала своєрідним способом створити інший світ і втекти від того, що відбувалося навколо.

Вона проводить паралель із досвідом українських дітей. «Це перенестися в інший світ, не зациклюватися, жити далі, радіти, радіти родині, цінувати маму, цінувати кожного, хто поруч із тобою, і при цьому залишатися самим собою, – каже керівниця «Українських студій». – Тут є і психологічний аспект, бо кожна дитина має залишатися собою. Ніхто не має її змінювати. Але дитина має сама змінюватися і радіти життю. Бо це життя».

Сьогоднішнє українське середовище Кошице складається не лише з новоприбулих після 2022 року. Організації та культурні структури тут мають значно довшу історію. Зокрема, Союз русинів-українців у Словаччині, при якому діє хор «Карпати», заснований видатним громадським діячем та хоровим диригентом Левком Довговичем, а також Пласт. Саме тут також займаються «Українські студії». Нині хором керує Святослав Довгович, він також опікується «Пластом».

 «Я взагалі вважаю, що родина Довговичів – це родина, завдяки якій ми маємо тут що відновлювати. Ми маємо куди прийти і з чого стартувати, що підтримувати, що піднімати. У нас є театральна студія і для дорослих. Зараз ми відновлюємо – театр «Думка», – каже Світлана Пештеріану.

Щодо того, чи виникають труднощі у співіснуванні українців і словаків, керівниця «Українських студій» пояснює так: «Словаки у Східній Словаччині особливі, вони більш відкриті. І своє не забувають, за своє постоять.». За її словами, загалом, все залежить від самої людини та її готовності будувати зв'язки: «Якщо ти людина така, як Софія, наприклад, або як наша Оля та інші викладачі, якщо ти відкритий, якщо хочеш бути разом, якщо радієш життю, тому, що ти живеш і можеш щось робити, ти зустрічаєш таких самих людей».

Каже,  коли вони з чоловіком обирали місце для життя у Словаччині, вирішальним фактором, за її словами, стали саме люди. 

Наразі учасників «Українських студій» не бракує, але їх кількість зменшилася порівняно з першим роком. Торік до кінця навчального року залишалося близько 70, цього року стартували приблизно з такої ж кількості, а завершують сезон із 50–60 учнями. Серед причин, які називає Світлана Пештеріану: приблизно третина дітей виїхала далі або повернулася в Україну: «Такий момент є, це точно. Але приходять і нові діти».  

 «І, можливо, ми всі колись повернемося в Україну, як воно буде, побачимо», – каже, прощаючись, керівниця «Українських студій». 

Ірина Бреза для zaholovok.com.ua

Фото: Аня Семенюк

Ужгород-Кошице