Нагадати, відродити, зберегти

У Синевирській Поляні на Вівчарському хуторі людно. Ще від ранку з неба сіє мжичка, а зелені карпатські схили, які оточують село, затягнуло хмарами. Та люди все прибувають. Серед них і туристи, і місцеві. Натовп різнобарвний: з парасолями, у вишиваних сорочках, у яскравих дощовиках, у розшитих кресанях – зібралися на перший у громаді День місцевих традицій. Пасти вівці, варити вурду й бринзу, прясти вовну, скубати пірʼя на подушки, чи ж то плести віночки молодим – звичаї, які колись були буденним життям, тепер багатьом за дивину.

«Треба ще підкласти дров, – пораються над казанком дві синевирські ґаздині – Марія Цімбота і Марія Лало. На сковорідці поруч золотяться шкварки. – Засипаємо муку. Але треба дивитися, насипати помаленьку, частинками, бо він має бути ріденький, не густий». У хатинці довкола білої печі зібралися мешканки села Синевир. Тут вони готують традиційний токан – кашу з кукурудзяного борошна. 

«Це ж традиційне блюдо, яке передається з покоління у покоління, – каже пані Марія, поки її тезка без упину помішує кашу на печі. – Кожну неділю моя бабка варила токан зранку. То майже в кожній сім'ї так було».

Цю страву донині готують у їхній громаді, наголошує жінка. Її можна знайти всюди у місцевих колибах: «Це не банош, бо банош вариться на сметані. А це наш звичайний токан. Він вариться обовʼязково на шпорі у спеціальному казанку із дном, щоб він вставав у середину і наче піджарювався ще до всього».

Традиції у Синевирські громаді

День місцевих традицій у Синевирські громаді вирішили провести вперше. «Ми довго думали робити його чи ні, але все ж таки наважились. Тим паче, що наші заробітчани збирають кошти на сім автомобілів для хлопців, які воюють. Але нам трошки не вистачає, тому ми поєднали корисне з важливим, – пояснює голова Синевирської громади Іван Чуп.

За його словами, з початку великої війни громада багато втратила. 

«Усі казали: "Та війна, та не можна, нічого не робім". Ні, війна триває, але ми навпаки маємо розвивати свої національні традиції, показувати їх. Бо ми хочемо жити і будемо жити», – наголошує Іван Чуп.

Вівчарство, ткацтво, сироваріння, прядіння, вінкоплетіння, піроскубання – традиції, притаманні Синевирській громаді. Кожне з шести сіл має свої особливі звичаї, однак Іван Чуп зазначає, це має спонукати вивчати традиції одне одного, знаходити спільне, а не конкурувати.

«Наприклад, Синевир славився піроскубанням, а Синевирська Поляна – вінкоплетінням з барвінку. Але громада у нас одна: красива і колоритна водночас. Серед мешканців багато талановитих майстрів, художників, бісерників, навіть гудаків маємо. Оце найкраще в нашій громаді – наші люди», – ділиться пан Іван.

Разом з тим йому також не хочеться, щоб Синевирська громада асоціювалася лише з озером.

«Ми багато чого робимо, але багато туристів нам говорили, що ніби локацій цікавих тут вдосталь, але немає чогось такого, щоб відчути, які ми, яка наша громада. Тому сьогодні ми хотіли показати, що крім озера, маємо такі традиції, бо дехто вже про них забув», – додає Іван Чуп.

Ще не забуте

На відкритому вогні у казані вівчар Федір Калинич із присілка Перенизь із чоловіками варять будз та вурду. Четверо його дітей – Іван, Марійка, Іванка та Василь – щодня долають по 8 км, щоб дістатися школи. 

Доки вариться сир, в одній із хатин хутора знову зібралися синевирські ґаздині. Вони сіли довкола столу і під пісню почали проводити обряд піроскубання.

«Люди гуси держали, збирали пір'я, і з того то пір'я робили парну (подушку – ред. авт.) або дуню (ковдра – ред. авт.)», – пояснюють одразу троє жінок – пані Христина, Василина та Марія.

«Збиралося багато мішків пір'я, хазяйка сама не могла поскубти і тоді кликали молодь, дівчат і хлопців. Вони приходили на гулянку, а там дівчата скубли пір'я і співали. Отака розвага була», – розповідають вони.

Ця традиція наразі збереглася тільки у памʼяті, бо подушки тепер синтетичні. 

«Іноді треба було наскубти і 5 кілограм пір'я, тому допомагали інші. Але часто не так скубли, як співали і танцювали», – усміхаються жінки.

Створювати традиції власними руками

Малювання на деревʼяних зрізах

Серед інших майстринь та розмальованих дощечок за вирієм подій зі своєї ятки спостерігає Валентина Рошко. Вона вчителька із Синевирської Поляни. І має хобі.

«Люблю малювати з дитинства. Скільки себе пам'ятаю, у мене завжди фарби вдома були. Все фарби. І нема такого дня, щоб я пензлика у руки не взяла. Професійно ніхто мене не вчив, але я малюю. У мене тато гарно малював теж», – ділиться пані Валентина.

Тепер вона переносить свої малюнки на зрізи дерев, тарілки банки та скляні пляшки.

«Більшість моїх робіт на дерев'яних зрізах – це краєвиди нашого села. Я влітку, восени, зимою знімаю фотографії, а потім те все зображую на своїх сувенірах», – пояснює Валентина Рошко.

На один такий виріб вона витрачає близько пʼяти-шести днів. Деревʼяні дощечки іноді купує, а частину заготовляє. Чоловік допомагає їй різати дрова. 

Майстриня каже, багато з її малюнків купують земляки, зокрема ті, що знаходяться за кордоном – у Чехії, Угорщині.

Через свій живопис пані Валентина сподівається зберегти памʼять про село. «Як ще залишити памʼять про свою місцину, свої полонини, гори, ріки? Особливо про старі хати? От, наприклад, цю хату, – пані Валентина показує на одну зі своїх дощечок, – розібрали. Її вже немає в селі у музеї її не буде. А тут хата збереглась, хоча на її місці тепер стоїть новий будинок», – розказує Валентина Рошко.

Вʼязання

Поруч із нею свої вʼязані вироби рівними рядочками виклала Тетяна Ковач. Тут і шапочки, і шкарпетки, і навіть постіль ручної роботи. Вона каже, вʼязання допомагає їй жити.

Пані Тетяна потрапила у Синевирську Поляну із Харківщини. Коли почалося повномасштабне вторгнення, вона уже 28 років мешкала на Салтівці у Харкові разом з чоловіком. Понад сім місяців вони пробули у російській окупації, поки їм не вдалося виїхати.

«Я не можу тут звикнути. Високогір'я – це другий для мене світ. Інший уклад життя тут. У мене на сході свій двір великий був, загороджений. А тут є хата, і всі хати поруч. Все близько. В одному дворі і сусіди, і родичі. Немає в мене тепер свого города, квітника. Аж до сліз сумую за своїми трояндами і півоніями», – ділиться Тетяна Ковач. 

Каже, поки працює зі шпицями, то відволікається від усього. «В'яжу ще з дитинства. Дуже мені хотілося цього навчитися, так, що у 10 років вже вміла п'ятку в'язати. Це я точно пам'ятаю. І шию також з дитинства», – розповідає вона.

Навчила пані Тетяну вʼязати дружина її дядька. Спочатку робила це для себе, згодом для знайомих, а тепер – для усіх охочих. 

Окрім вʼязаних речей жінка шиє постільну білизну. «Як мала була, то зіпсувала багато тканини, все намагалася щось шити, хоча машинки у мене не було. А зараз змогла її собі дозволити. Замовляю тканини і шию на замовлення», – додає Тетяна Ковач.

Бісероплетіння

У розшитому бісером платті біля прилавку з намистами відвідувачів зустрічає і Оксана Галатиба із Синевира. Колись давно вона вишивала картини ниткою, згодом – бісером. Цього ремесла вчилася і від мами, але з плетінням свого життя тісно не повʼязувала.

«В один момент я залишилася без роботи, стрес. Думаю, треба себе чимось зайняти, бо звикла працювати. Мене ніхто плести намиста з бісеру не вчив, дивилася усе в інтернеті. І так мені припало до душі, що почала займатися професійно, – згадує пані Оксана.

Серед її виробів – гердани, силянки, або як називають у їхній громаді – сплітки. Плете намиста майстриня, зокрема, і із закарпатськими мотивами.

«Я їх сама плету. Сідаю вдома поміж хатніми справами, коли у мене яке натхнення. Візерунки шукаю в інтернеті. Що припало до душі, те і буду сьогодні плести. Маленьку силянку можу зробити за один день, а більші – до двох-трьох тижнів можу плести», – ділиться Оксана Галатиба.

Навіть плаття, яке вбрала на День місцевих традицій майстриня вишила бісером самостійно. Цілу зиму його гаптувала:

 «Я люблю бісер. От мені він йде. Гратися з комбінаціями кольорів, збирати і маленькі, і великі намиста. Але як то вони так ідеально підходять, це треба просто відчувати».

Цінувати унікальність та відроджувати ремесла

Влаштувати такий День традицій у Синевирській Поляні спонукала громадська організація «Форза» після знайомства з громадою. За словами менеджерки організації Наталії Волошин, у Синевирській громаді виявилося небагато туристичних об'єктів, повʼязаних зі справжніми місцевими традиціями.

«Якщо у нас є що показати і ми можемо це продемонструвати, то це треба робити. Тому що наші традиції, на жаль, занепадають. Переважно їх носіями є старші люди. Звичайно, знаходяться молоді ентузіасти, які вивчають традиційні ремесла, але ті  люди, які могли б їх навчити – відходять, не передавши свої знання», – зазначає Наталія Волошин.

«Навіть місцевим цікаво дивитися, як і що робиться. Вони самі не знають. Особливо малі діти. Якщо в них цього у сім'ї ніхто цього не вчить, то звідки вони будуть знати, як ткати. Навіть варіння сиру – це для багатьох вже є незвичним», – додає вона.

За словами Наталії Волошин, люди рано чи пізно починають фруструвати від того, що не знають, хто вони, що роблять, що вміють чи що створюють. «А саме наші традиції повертають нас до життя», – вважає вона.

Валерія Рубаняк, спеціально для zaholovok.com.ua

Фото авторки