Довга дорога до школи

6.30 ранку, село Синевирська Поляна, темно, хоч голки збирай, відсвічують хіба вивіски на туристичних садибах. А тиша така, як у беззвучному світі, якщо знати, як він виглядає. Звідси 4 км до присілку Перенизь (або ж Береги, якщо на Гуглкарті). Туди потрібно встигнути до 7 ранку, саме в цей час з кількох десятків будинків присілка до сільської школи вирушать місцеві дітлахи. Щоранку вони спускаються через полонину і ліс, йдуть ґрунтовою дорогою, аж доки під співи півнів та іншої місцевої живності не доходять до Синевирсько-Полянського ліцею. Цього разу я теж піду до школи з ними.

На полонину підвозить на позашляховику власник фермерського вівчарського господарства Іван Яцько. Хоча 800 метрів таки доводиться підійматися пішки, авто може забуксувати у багнюці, тому лишаємо його під смерекою. Ще кілька хвилин йдемо у темряві, Іван розповідає про вовків, які активізувалися за роки війни. Тут діє заборона на відстріл, територія належить до Синевирського національного парку, не кожен може отримати потрібні документи. Тому ці тварини розкошують: тагають найкращих овець, пильно слідкують за потенційними «харчами». Прислухаюся, чи щось не гавкне, а раптом – вовк. 

Ліс закінчується і перед очима постає неймовірна краса: небо світлішає і підкреслює довколишні краєвиди. Просторі пагорби в оточенні гір вкрив нічний приморозок. Посеред цієї краси як у казці світиться ґанок невеликого будиночка, на якому видніється висока чоловіча постать. І таки щось гавкає. Але це песики, які з господарем зустрічають світанкових гостей. Будиночок не спить: відкриває свої двері, огортає теплом з морозу і знайомить родиною Калиничів. Федір, Василина та 4 їхніх дітей. Троє з них якраз збирають до школи, старший 16-річний зліг з гарячкою. 

Тут живуть за своїм часом та звичаями

5 хв до 7-ої ранку, хоча на годиннику на стіні ще нема 6-ої. Тут живуть за своїм місцевим часом. Родина вже поснідала, діти – Марійка, Іванка та Василь – майже готові до виходу, Всі причесані, Іванка із заплетеними косами, акуратно одягнені, з таким начищеним взуттям, наче зібралися на променад по Липовій алеї в Ужгороді, а не на похід розбитою лісовою дорогою з багном. 

– Нас теж мама виладжувала (готувала) до школи. Чистими мали йти і чистими вийти, –сміється Федір, чоловік з добрими очима та відритим обличчям. – І наші сокотяться, обходять. Десь і ми їм самі кажемо: "Не йдіть по дорозі, ходіть десь через хащу, аби чисто було». 

Федір Калинич працює вівчарем, виріс у цій самій хатині. «Нас було семеро, ми всі ходили через ліс. І наші четверо ходять. Як старший ішов, дале друге йшло, дале третє, потім четверте, і сяк вони всі разом. Старший їх навчив ходити. Другі за ними дивляться. І йдуть собі всі разом. Так, спершу ми їх мало водили, далися навчити і помалу йдуть. Як я ходив, наша вся сім'я ходила, так і вони ходять, помаленьку».

Федір каже, що місце проживання попри «логістичні незручності» й так би не міняв. Звикли, господарство своє, худоба. 

 – Мусимо тут бути, як би то не було. І діти звикли так, буває скаржаться, що тяжко, але звикли. 

– А якщо зима, сніг, як ходити?

– Коли зима та беру коня, впрягаю, роблю їм дорогу, прочищаю. Везу їх на коньові, коли велика зима. 

– А інші як ходять, хто у присілку живе? 

– По одній дитині ходять через хащу. Доводять їх кожного до центральної дороги, де дорога зроблена. Зараз діти зізвонюються, телефони мають, і так ідуть собі разом. Раніше телефонів не було.

Тим часом дружина Федора Василина пригощає кавою. Скляні горнятка з маленькими вушками, скатертина з візерунками, в тон до фіранок. З іншого боку піч, яка віддає теплом. Ідеальна чистота та порядок. І ніякого хаосу у ранкових приготуваннях.

– Рано встаєте? – питаю Василину

– У шість, – Василина неговірка. 

– І все встигаєте, неймовірно!

Ще трохи балакаємо з Федором, насолоджуючись ранковою кавою серед гір, перших півнів, та світанку. Стартуємо о 7.20. Робимо родинне фото, Федір встигає ще трохи показати господарство. У нього навіть голуби різних порід! Випускає періодично політати, каже, всі повертаються.

Смереки, 30 хв вниз і година назад

По пагорбах розкидані хати сусідів, тільки от йти до них не так близько. Чимало родин багатодітні, близько 30 дітей щодня ходять у школу як Калиничі. Хтось, буває, як має можливість, лишає дітей у родичів в селі переночувати, шкодують.

 Марічка, Іванка та Василь швидко йдуть дорогою від хати, примерзла земля цього разу – додатковий бонус. Ще трохи набираємо висоту, а потім пірнаємо у ліс. Тут вже тепліше і відповідно болотяніше. Зате своя краса: смереки, м’який килим з моху та хвої, якщо заглибитися у хащі. Я біжу за дітьми, притримуючи фотоапарат і намагаючись хоч якось їх наздогнати, щоб поговорити. І одним оком зафіксувати ці кольори, а в пам’яті залишити хоч трохи відчуття якоїсь несподіваної пригоди

Діти більш прагматичні і мають чітку ціль – до школи. Стандартний маршрут не для замилування. І треба прийти з чистим взуттям. Місцеві жителі періодично намагаються звернути увагу на стан дороги й те, що тут не просто лісівники ходять та дикі звірі, але і люди високо в горах живуть. Марічка, до речі, навіть писала листа-звернення до нардепа Миколи Тищенка за часів його вояжів з перевірками лісового господарства. Дорогу трохи підсипали щебнем, почали щось було робити і все затихло.

Шкільний автобус у селі їздить, але по центральній дорозі, збирає дітей також з інших присілків. По ґрунтовій дорозі та ще й перепадами висот – це нереально. У морози з гори можна з’їжджати як на лижах. Тому продуктами місцеві запасаються влітку. Беруть міхами муки, цукор, комбікорми для своєї худоби. Скочити у село «на каву»? Може ще на рослинному молоці? Занадто тривала вийде подорож, а емоцій і на місці вистачає.

Тим часом наздоганяю Марійку, вона восьмикласниця, сьогодні головна у цьому поході. Чи ти пам'ятаєш, коли ти перший раз почала ходити до школи оцією дорогою?,- запитую.

– Так. З братом.

– Не було страшно? Та з ним не і на край світу не страшно. 

– Довго йшла? 

– Час.

– А тепер за скільки ходите?

–  40 мінут, 30. Коли як. Наверх –  час, бо наверх не тяжко. У дощ мама не пускає, а як сніг, то хочеться побувати на такому. 

– Не запізнюєтеся? 

– Буває раз-два на тиждень, на 5 мінут, то зато не б'ють. У нас рідко хто опаздує.

Дівчинка розповідає, що додаткові заняття поза школою не відвідує, молодший Вася ходив на футбол. Але донизу не переселилася б, бо «у себе тихо, нічого не шумить». Але є і мінуси: коли однокласники збираються до когось робити домашнє завдання, доводиться сидіти вдома. Добре, що є телефони. 

Вася побіг далеко вперед, балакати не дуже хоче. Проте враженнями все-таки ділиться: 

– Любиш ходити до школи, що так далеко ходиш?

– Нє

– Довго йти?

– 4 км

– Складно тобі?

– Ага.

На тому наш small talk завершуємо. Ми виходимо до потічка з містком. Починається село. Краєвиди тим часом змінюються, світлішає. Відкривається небо неймовірного забарвлення: світло -сіро- рожеве з серпанком. Дорога рівнішає, багнюка зникає. Картинку доповнюють рештки квітучих кущів вкритих інієм біля парканів. Рівно 8.00. У дорозі ми вже 40 хв. З дворів через один виходять діти, поспішають до школи. Марійка з Іванкою затримують біля одного будиночку. Чекають подружку. 

Кількість учнів стабільна, ніхто не виїжджає

Зате я зустрічаю Марію Красняник, заступницю голови Синевирської громади, питаю про дітей, дороги, школу. 

– До громади входять чотири населені пункти та 12 присілків. Ви бачите, село розкидане по горах. Люди живуть у таких прекрасних місцях, але жити насправді важко, особливо взимку, коли випадає великий сніг. У нас у школі зараз є 347 діточок. Це включаючи й початкову школу в селі Свобода, звідки ми довозимо дітей шкільним автобусом. І забираємо їх із початку села. Високо у гори транспорт неможливо доставити, діти йдуть пішки, – пояснює жінка і каже, що наступного року планують зробити своїми силами поточні ремонти тих доріг, які знаходяться на балансі сільської ради. Дорога, якою ходять Калиничі і яка називається Канчівський Перенизь, теж на балансі сільради

– Звичайно, асфальту там не поставиш, але десь підсипати. Минулого року підсипали. На капітальні ремонти коштів треба. Хтось би може нам поміг з державного бюджету, обласного, – додає Марія Красняник. 

У Синевирсько-Полянському ліцеї гамірно, залишається ще хв 7 до початку уроків. Будівлі 45 років, побудована з невеликим укриттям. Про це розповідає Марія Тюк, директорка Синевирсько-Полянського ліцею. Каже, кількість учнів стабільна, ніхто не виїжджає. «Було 344 дітей і ще троє переселенців приїхали. З Дніпра. Їхні родичі тут у нас у селі, цей рік будуть у нас навчатися, далі буде видно».

Троє Калиничів порозбігалися по класах. Знаходжу мовчазну усміхнену Іванку, вона вже за партою. З акуратними дбайливо заплетеними мамою косами. Ніби щойно вийшла з дому і перейшла вулицю. За кілька годин Іванка з сестрою і братом знову вирушить знайомою дорогою, але вже до затишного казкового будиночка високо в горах з неймовірними краєвидами.