Мистецтво, яке допомагає "оживати"

Культура і війна: наскільки потрібне мистецтво й у якому вигляді саме у час війни. І чи є кому його продукувати, особливо, коли це невелике місто. Чимало людей виїхали, але чимало і приїхали. У закарпатському Хусті майже чотири роки тому культурне життя як і все решта завмерло, але відразу оговталося, і зовсім трохи змінилося. Театр, картинна галерея, волонтерські проекти – про це у нашому лонгріді.

 «Коли почалася війна, здавалося, що світ завмер. Я теж художник, і перші місяці був у розгубленості. Та минув місяць, другий, півроку – і я побачив: життя продовжується, рух є, – Орест Цюпко, директор Хустської міської картинної галереї зустрічає перед входом у картинну галерею, що у центрі Хуста. – Чи місто мале, чи велике –  художники були й залишилися. Ніхто нікуди не зник. Просто на кожного війна вплинула по-своєму: хтось досі під враженнями й не може оговтатися, а хтось уже віджив і повертається до роботи. Ми теж почали працювати як художники, відновили нормальний процес». 

Звісно, з виставками на початку було складно: і художники мало малювали, і логістика була невизначена: як везти роботи, як організовувати експозиції, каже Орест Цюпко. Попри це почалися пленери. «Мене особливо здивували такі регіони, як Буча чи Ірпінь. Здавалося б, мала б бути пригніченість, а навпаки відбувся новий імпульс. Може, хтось до війни й не працював у такій тематиці, як тепер». У Хуст є кілька переселенців-художників, дуже активні, приходять на всі події, беруть участь у виставках. Кажуть, що їм це цікаво і що мистецтво допомагає «оживати». Втратили будинки, майстерні, іноді й власні твори, але тут знаходять певний простір для відпочинку, знайомляться з місцевими митцями. У закарпатське містечко приїжджають виставки з різних регіонів, і це все зливається в нову творчу атмосферу, яку вони сприймають уже під іншим кутом.

Роботи відображають час, в який ми живемо. Але по-різному

Цього року у галереї встановили своєрідний рекорд: ще у вересні провели 12–14 виставок, хоча зазвичай це одна виставка на місяць. З’явилися й позапланові проєкти. Тематика теж змінилася. Але зміни у кожного свої. Комусь потрібно більше часу, щоб пропустити все через себе. Не всі хочуть говорити про війну лінійно – ракети, танки, руйнування. Є художники, які переживають це через рефлексії, композиційні образи, символи. Є й ті, хто зображає прямолінійніше. «І це нормально, ми різні, і кожна реакція має право на існування. Мирні теми – пейзажі, тиха лірика – теж залишаться. Коли закінчиться війна, повернуться і вони, але з досвідом прожитого. Уже зараз багато робіт: тематичні, композиційні, хочеш чи ні, але відображають час, у якому живемо», – каже директор картинної галереї.

Відвідувачів у галереї багато. Особливо приїжджих. Вони цікавляться музеєм, виставками, шукають, чим зайнятися, хочуть відпочити душею і тілом. Кажуть, що навіть невелика галерея для них  як подія, можливість поспілкуватися. «І дійсно, приходять дуже світлі, позитивні люди. Нещодавно були дві жінки з Краматорська – такі життєрадісні, що я спершу подумав, ніби вони з Чернівців. Розповіли, що подорожують із дітьми, знайомляться з різними місцями. І такі зустрічі теж додають сил, – коментує Орест Цюпко. – Перший рік був тяжким: не хотілося малювати, новини були важкі, у родині теж вистачало болючих історій. Було багато злості, а злість – це не те відчуття, з якого народжується справжня робота. Можеш видати емоційний сплеск, але пізніше розумієш, що зробив би це інакше. Тепер усе інакше – емоції осіли, лягли в основу. Тепер вони працюють на глибину».

Окрему нішу розвитку культури, збереження традицій, залучаючи представників різних регіонів зайняли громадські організації. Зокрема, при благодійному фонді «Лайф» наприкінці літа засновували клуб «Родина». Його мета – допомогти вимушено переміщеним людям інтегруватися в культуру, історію та повсякденне життя нашого краю. «Люди приїхали з різних частин України, хтось живе тут третій рік, хтось четвертий, хтось менше. Є жителі Луганська, Донецька, Костянтинівки, Запоріжжя, Миколаєва, Чернігова, Черкас, Сум, інших міст, містечок, сіл. І щоб вони відчули себе «вдома», у комфортних умовах, одного лише отримання гуманітарки вже явно недостатньо, – пояснює Тетяна Вовчок, керівниця благодійного фонду «Лайф». «У нас дуже багато талановитих людей: хтось малює, хтось виготовляє ляльки-мотанки, хтось вишиває або плете. Ми хочемо, щоб люди ділилися своїм, і щоб ми також могли глибше зануритися в їхні традиції: зрозуміти відмінності, знайти спільне та навчитися бачити в цій різноманітності силу. Кожна культура цінна», – додає Тетяна Вовчок.

Театр як терапія

На момент початку повномасштабного вторгнення Олеся Чепелюк, директорка-художня керівниця Закарпатського обласного театру драми та комедії працювала режисеркою-постановницею. Виконувача обов’язків директора-художнього керівника театру Анатолія Барну мобілізували, і театр фактично переключився на волонтерську діяльність. «Спочатку ніхто не розумів, що відбувається, але було очевидно одне: треба допомагати. Театр закрили, колектив плів маскувальні сітки, працював із гуманітарною допомогою, – пригадує Олеся Чепелюк, яка проводить невелику екскурсію за лаштунками театру. – Згодом люди почали приходити до театру з проханням показати щось, аби відволіктися. Це були переважно мами з дітьми. Ми зрозуміли, що в цей момент можемо бути корисними для ментального здоров’я людей. Театр знову відкрився, і ми почали показувати благодійні вистави, переважно дитячі.

Через війну частина працівників виїхала за кордон. Це стало відчутним, адже акторський склад і так невеликий – лише 15 людей. Та попри це театр показували все, що могли, навіть зимові вистави. Анатолій Барна, коли ще служив неподалік, інколи отримував дозвіл, щоб зіграти в театрі. «Коли його перевели на схід, стало зрозуміло, що комусь потрібно очолювати театр, підписувати документи. Мене призначили виконувачкою обов’язків директора-художньої керівниці, і довелося поєднувати адміністративну роботу з режисерською. Згодом колишній директор звільнився з армії та виїхав за кордон, - розповідає Олеся Чепелюк. – Пів року ми реалізовували волонтерський проєкт «Театр як терапія» для внутрішньо переміщених осіб. Працювала психологиня з Києва, проводячи заняття з дітьми трьох вікових категорій та їхніми батьками. Організовували фітнес для мам з дітьми, йогу, шахові заняття, арттерапію у художній майстерні. Я проводила курси української сценічної мови для тих, хто хотів перейти з російської на українську. Для багатьох це був перший досвід творення українських звуків і слів. Це був важливий і цікавий досвід, але з часом частина ВПО повернулася додому. Після завершення проєкту ми відкрили театральну студію вже для всіх охочих, зокрема місцевих дітей».

Згодом у театрі запросили до співпраці режисера – потрібно було нарощувати репертуар. На початку повномасштабної війни влаштовували патріотичні концерти, та відвідуваність виявилася низькою: люди пояснювали, що хочуть відволікатися, а не переживати ті самі емоції знову. Глядачі почали просити комедії. Режисер Володимир Завальнюк запропонував кілька вистав зі свого київського приватного театру «Перетворення». Долучилася акторка Ганна Яремчук. Репертуар розважального характеру певний час збирав публіку, але невдовзі глядачі почали просити українську класику.

"Перша скрипка" з Херсонщини, "Гуцулка Ксєня" з іншим фіналом та фанати з Рахівщини

«Ми відновили «Вечори на хуторі» за мотивами повісті «Ніч перед Різдвом», створивши версію з великою часткою української музики. Поставили «Украдене щастя» у сучасному прочитанні. Давно мріяла про «Гуцулку Ксеню» і два роки тому її здійснили: мюзикл з оркестром успішно гастролює та бере участь у фестивалях. У фінал я все ж втрутилася: попросила режисера змінити кінець так, щоб Гуцулка і американець українського походження лишалися в Україні. Під час масового виїзду людей за кордон зворотній фінал здавався недоречним, – каже Олеся Чепелюк і зауважує, що особливо помітно відгук глядачів на українську класику був торік. – Ми робимо її осучасненою, переосмислюємо мотиви. Звідси й ідея створити власний фестиваль – «Відгомін вічності». Торік участь взяли п’ять театральних колективів, стільки ж і цього року. Запрошуємо журі з різних галузей – режисерів, драматургів, акторів, театрознавців. Фестиваль передбачає також майстер-класи, дискусійні панелі, зустрічі та популяризацію плейбек-театру». 

За словами директорки театру, є домовленість про постановку «Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці» з одеським режисером. Режисерка Аліса Смерека готує «Тіні забутих предків». Режисер Володимир Завальнюк працює над музичною драмою «Портрет Доріана Грея». «Поєднуємо українську класику зі світовою, уникаючи надто затертих текстів. Враховуємо й шкільну програму – це важливо для нашого невеликого міста та комерційної частини роботи театру. Хочеться говорити про вибір, боротьбу добра і зла, цінності та орієнтири. Театр має не лише розважати, а й навчати», – пояснює Олеся Чепелюк.

Щодо глядачів, то театр крім місцевих та має сталу аудиторію з Рахівщини, яка у захваті від «Гуцулки Ксеню». Спершу глядачі приїжджали на двох автомобілях, тепер – на п’яти, а наступного разу планують замовити автобус. Тячівщина, Виноградівщина, частково Мукачівщина — це теж постійні відвідувачі. «Ужгород ми відвідуємо нечасто, лише раз на рік, тому глядачі, які не хочуть чекати, приїжджають самі,- каже Олеся Чепелюк. Опри досягнення у театрі залишається проблема з кадрами. Невисокі зарплати та потреба винаймати житло відлякують фахівців. Нещодавно виїхала «перша скрипка» з Херсонщини, щоб грати «Гуцулку Ксеню» чи великі концерти оркестру необхідно шукати нових музикантів.

«Багато переселенців стали нашими постійними глядачами. Вони звикли до темпу великих міст і часто підказують, що хотіли б бачити в репертуарі. Навіть голосування інколи проводимо. Так з’явилася «Мавка» — драма-химерія, яка зараз є однією з найулюбленіших вистав. Головна виконавиця ролі Мавки виїхала за кордон, і ми пів року не могли грати виставу. Нещодавно вона ненадовго повернулася, але ми намагаємося використовувати кожну можливість, – каже Олеся Чепелюк. – Живемо сьогоднішнім днем: коли є актори – працюємо максимально інтенсивно. Плануємо співпраці з режисерами, але все дуже нестабільно. Сподіваємося на власні сили й віримо, що попереду  нові хороші постановки та нові партнерства».

Ірина Бреза,

фото авторки

Читайте про Цукерки, театр і любов по-закарпатськи. Сценарій, який написала війна

Ця публікація була підготовлена ​​в рамках проекту «Посилення стійкості медіа в Україні», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обов'язково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.