Між горами і серед добра

Невелике село Нижній Бистрий, розташоване між Хустом і Міжгір’ям, заховалося серед мальовничих гір, закуталося у своє розмірене життя і, здається, могло чути лише відгомін війни через екрани телевізорів і з новин. Тут не чутно повітряних тривог, але страх і розпач війни уже добре знають чи не всі місцеві: село прихистило у себе українців, які рятувалися від російських ракет і ворожих снарядів, втікали від жахів і жорстокості, і саме їхні очі, їхні серця принесли сюди – у гірське маленьке село – відчуття й розуміння, що таке пережити обстріли, втратити дім, залишити життя. Попри біль і втому, попри бажання прокинутися до 24 лютого, тут переселенці знайшли тепло сердець і – дім. Хтось  тимчасовий, а хтось – уже більш-менш постійний. Гори дали сили відкрити нову сторінку: віддати дітей у школу, зіграти весілля, полюбити природу. Далі – почати відбудовувати життя.

Школа життя

Нижній Бистрий із населенням трохи більше тисячі розтягується вздовж річок Ріка і Широкий, чарує неймовірними гірськими пейзажами і теплотою місцевих мешканців – простих горян, які зажди дивляться на приїжджих із неприхованою цікавістю, але й із непереборним бажанням допомогти і чимось пригостити. Місцева гімназія, яка працює з дітьми із малозабезпечених, неповних сімей і  опікується сиротами, зараз взяла на себе ще одну добру справу – допомагає людям, які виїхали з-під обстрілів.

Зараз у Нижньому Бистрому проживає близько 70 переселенців, усі знайшли домівку у гуртожитку гімназії. Вузенькі коридори, невеличкі кімнатки (бо ж робилося усе для дітей), але – компактно і затишно, з усім необхідним. Як розповідає директорка Нижньобистрівської гімназії Любов Ковач, близько 10 діток, які приїхали із зони бойових дій, пішли сюди до школи, решта – навчається дистанційно зі своїми класами. Всі живуть, як одна велика родина. Місцеві допомагають приїжджим, приїжджі – стараються звикнути до місцевих звичаїв. Діти дружать між собою і стараються забути жахи, які довелося пережити, дорослі – знаходять у собі сили рухатись далі та проходять справжню нову школу життя. Кожна історія – з емоціями, з болем, але і з щирою вдячністю місцевим.

Тут гарно, але хочеться додому

70-річна Валентина з Лисичанська приїхала у Нижній Бистрий у першого квітня. Каже, що їхали дуже довго – близько чотирьох днів – і кожен етап подорожі згадує зі сльозами і подякам волонтерам, які на вокзалах і станціях не залишали, а допомагали і їжею, і порадами.

Жінка виїхала з донькою, внучкою і свахою. Про рідний Лисичанськ говорить дуже стривожено: все розбите, а там – було все життя. Будинок, в якому жила Валентина, наполовину розбомблений, сусідня квартира – розбита, відтак житло жінки – теж.

 «Хата напіврозбита. Квартира розбита рядом. Не знаю... Тут гарно все, але додому хочеться. Все тут добре, дівчата помагають, ні на що не жаліюсь, але просто… хочу додому. Все залишили, все… 70 років,  а оце бросить все життя там і приїхати… Тяжко», – каже Валентина і плаче.

Розповідає, що за півроку у Нижньому Бистрому вже дуже звикли до всього. Тут – гарна природа і тихо. У внучки – онлайн-навчання, бо третьокласниця не хотіла залишати своїх друзів і вчительку.

«Діти з класу – хто де. і по Україні розкидані, і в Німеччині, і в Польщі, і в Дніпропетровську, і у Вінниці. Вчителька – на Полтавщині. Вирішили залишити дитину на дистанційному, аби була у своєму класі», – каже Валентина.

Її донька – Олена –  влаштувалася на роботу в Хусті, на підприємство «Берег-Кабель», яке виробляє автомобільні джгути. «Рада, що є робота. Трохи важкувато, особливо на нічних змінах, але добре, що довозять. І нас тут кілька працівників – разом їздимо. Є в колективі й  ті, хто вже з Нижнього Бистрого переїхали у Хуст. Бо вже ясно, що повертатись нема куди, усе розбито, ніхто не буде нічого відновлювати»,  – розповідає Олена. У Лисичанську жінка працювала продавцем, тут – змушена звикати до іншої роботи. Каже, що радіє тутешній тишині. «Тривог не чути. І це – великий плюс. Тишина,трохи відходимо від усього морально. А там – місяць по підвалах. Через дорогу біля будинку було сховище, страшно навіть через дорогу перебігти – все свистіло, гриміло», – каже Олена.

Жінка загадує, як виїжджали, я добралися сюди і як зраділи, коли побачили, що у них буде окрема кімната. «Ми виїжджали через волонтерів, спочатку добралися до Львова, потім потрапили до Хуста.  Розуміли, що їдемо не на тиждень і можливості орендувати житло у нас не буде. Якби знали, що це все – на місяць, ми б собі зняли житло, пересиділи і поїхали б додому. Ціни нереальні. Зараз відносно  все добре, правда. Люди як можуть, так і допомагають. Волонтери приїжджають постійно. Ми коли приїхали сюди і побачили, що у нас буде окрема кімната, так взагалі – радості не було меж», – згадує Олена.  

Валентина каже, що не дивиться новин взагалі, а от донька Олена – постійно слідкує, що відбувається у Лисичанську і поблизу. «Я нічого з новин не дивлюсь і дивитися не хочу. Нема сил на це. Дочка постійно читає, слідкує, чию хату коли розбили…», – розпачливо додає жінка. Обоє розповідають, що майже усі родичі й знайомі виїхали з Лисичанська і зараз розпорошені по всій Україні та закордоном.

«Знайомі й родичі поїхали у Польщу, Словаччину. Хтось повернувся у Луганськ… Там ЛНР – вода, світло, газ є. А у нас нічого. Нема куди зараз вертатись», – каже Валентина.  

У Олени майже всі друзі й колеги виїхали з міста. Зараз – хто де. «Спілкуємося, зідзвонюємося час від часу.  Хтось під Києвом, хтось у Хмельницькій області, хтось у Вінниці. Родичі в Івано-Франківську. Зараз – по всій Україні роз’їхались, але всі хочуть повернутися у Лисичанськ. Усі рідні й близькі чекають, коли там буде Україна, щоб поїхати додому. А так – нащо туди їхати?», – додає Олена.

З порогу будинку бачили, як горіла Балаклія

Юна Іщенко виїхала з Лозівського району, що на Харківщині, 12 квітня. Вона – мама трьох дітей. Старшій доньці – 16, вона в одинадцятому класі, сину – 10, а наймолодшій донечці – два рочки. Жінка розповідає, що вирішили з родиною покидати дім, бо боялися атак на 9 травня: «Тоді всі говорили, що на 9 травня готувався теракт, ми боялися, ночами вже бахкало постійно, неможливо було спати, тому поїхали. Добиралися майже дві доби, діти дуже втомилися. Але на кожній станції поїзда були волонтери, не залишали без допомоги нікого. Давали і памперси, і дитяче харчування, і продукти. Дуже тоді допомогли», – розповідає Юна.  

Жінка згадує, що вдома вже залишатися було неможливо: «Страшно було. Наше село розташоване біля лінії фронту, через поля навпроти – Ізюм і Балаклія. Ми бачили, як горіла Балаклія з порогу свого будинку,  це дуже страшно, ці шапки диму і вогню…», – схвильовано каже жінка.

Син Юни, 10-річний Олексій, після жахів війни мав проблеми зі сном і тільки зараз все потрохи стає нормально. «Зараз уже спить, але раніше – боявся дуже і не міг заснути, сильно переживав. Тут ми вже півроку, і я, і діти звикли. Усі нас підтримують – волонтери, психологи, всі працівники –  ніколи нам ні в чому не відмовили. Ми їм дуже вдячні»,– каже Юна. Зараз у старших діток жінки – шкільне життя. Одинадцятикласниця і п’ятикласник ходять у місцеву школу: «Є шкільний автобус, тут возять діток, все в порядку. А маленька – зі мною», –  запевняє Юна.

Ми вже своє відплакали, давайте про весілля

59-річна Валентина із Кам’янки Ізюмського району вибралася 18 березня. «Пішком з дому бігли, в калошах», – каже. Пізніше до неї приєдналася донька із внуками і зять. Ще двоє синів Валентини зараз воюють. Жінка розповідає, що дуже переживає за них. Пропрацювала все життя на цегельному заводі, зараз – в’яже теплі речі. Нитки бере зі старих речей з гуманітарки – розпускає светри і створює нове – жилети, шкарпетки, накидки.

«Спочатку Мар’янці, Сонечці, Ріточці, Матвійкові. А потім – пішло-поїхало. Скільки штук – не можу сказати. Але багато. Зараз в’яжу носочки, бо попросили мене. Отут – 46-розмір. Такі великі, аж бісить мене», – сміється Валентина і показує коробку з нитками, каже, заготівлю провела і будуть нові вироби.

 Обоє синів Валентини – у війську: «Славік і Льошенька, дуже їх люблю. Льошенька поранений. Переживаю. Йому кажу, що все добре. А що я ще можу сказати?», – говорить жінка. «На роботу вже не піду, своє відробила. Добре, що мої ластів’ята мене трохи підтримують. Я так їх люблю, страшне!», – каже Валентина.

У кімнаті в жінки – майже готова піца. Розповідає, що старається для внуків, щоб їм було смачно, тепло і затишно. Донька жінки – теж Валентина – приїхала у Нижній Бистрий у квітні.  Із нею – троє діток, найменшому – скоро лише рік. Похрестили уже тут, в селі. А весілля з чоловіком зіграли у Хусті – невеличке, тільки для своїх, але з тортом, маленькою фотосесією і зі щастям.

«Краще би одружились до війни, або взагалі – без війни. Але як вже є. Малесеньке весілля було, поїхали у Хуст, розписались. Пофотографувались, посиділи – просто для своїх», – розповідає Валентина.  «Зараз тяжко, чоловік тільки вчора поїхав. Він теж служить, як і двоє моїх братів. От тільки пустили на тиждень, час пролетів, вже поїхав наш папа», – сумує жінка.  

До кімнати заходить тітка Ірина, показує фото та відео їхніх зруйнованих будинків у Кам’янці. «Он, сусіди наші зімали. Поїхали подивитися, що там і як. Така собі картина, печальна,  – каже Ірина.  – Давайте краще фотки зі свадьби покажу. Ми вже своє відплакали і більше не хочемо».

Аня Семенюк, спеціально для Zaholovok.com.ua

Більше світлин дивіться у розділі "Фоторепортаж"

Zaholovok.com.ua розпочав серію "Історій, які не мають терміну придатності". Це розповіді про людей, про взаємодопомогу, про розуміння тих, хто переїхав на Закарпаття з інших регіонів. Про події та маленькі дива, які ставалися і стаються на Закарпатті протягом війни. 

Читайте нашу попередню Історію про те, як рестораторка з Києва перебудувала школу в Березинці у дім для переселенців.