Із реклами – у млинарство

На Закарпатті є місцина, багата неймовірними історіями, які щоразу доповнюють одна одну і показують, яким крутим може бути село, коли є люди, які люблять свій край і свою роботу. Це – Нижнє Селище неподалік Хуста. Здається, майже кожен сезон воно дарує нам прекрасні новини, які надихають і дають сили вірити у те, що врешті-решт все у нас буде добре. Бо саме тут унікальний слоу-фуд ресторан перетворили на їдальню для переселенців, і саме тут за допомогою благодійників небайдужі люди викупили комунальне приміщення, аби облаштувати у ньому шелтер для людей, які зараз вимушено покинули свої домівки.

Нинішня «селиська історія» – про млин, яким займається переселенець із Сєвєродонецька Артем Зуборєв. До цього чоловік ніколи не займався млинарством і працював у сфері реклами. Майже рік тому Артем допомагав облаштовувати прихисток для переселенців, а зараз – керує млином і виробляє перше на Закарпатті органічне борошно.

Артему Зуборєву довелося покинути рідний дім у Луганській області через війну: на Закарпаття чоловік з родиною приїхав навесні 2022 року. Тоді, у березні, у Нижнє Селище Артем потрапив майже випадково: родина просто їхала якнайдалі від війни.

«Коли почалися бої за моє рідне місто – Сєвєродонецьк, – мені довелося виїхати і вивезти рідних. Їхали власною машиною і особливо не вибирали, куди. На Закарпаття потрапили майже випадково. У нас не було ідеї потрапити саме сюди. Просто їхали подалі від обстрілів. Нікого тут не знав зовсім. Спочатку приїхали до Мукачева, потім почали шукати варіанти і якось так потрапили у Нижнє Селище», – розповідає Артем.

У Сєвєродонецьку Артем Зуборєв займався зовнішньою рекламою. На Закарпатті, після того, як потрапив до Нижнього Селища та познайомився із власниками місцевої сироварні та ферми, повністю змінив свою професійну діяльність –  став млинарем.

Сировари, місцеві підприємці Інна та Петро Пригари, а також фермер Орест Дель Соль, які вже не раз ставали авторами крутих ідей, які втілюються саме в Нижньому Селищі, запропонували Артему Зуборєву займатися млинарством.

«Ідея виробництва органічного борошна у нас виникла вже досить давно. Ми між собою в команді вже років п’ять це обговорювали. І тоді вмовили нашого друга Павла Тізеша із Виноградівського району, який виготовляє органічне зерно, придбати жорновий млин, який міг би робити якісне цільнозернове борошно. Пізніше знайшли можливість придбати такий млин у Франції.

Але, на жаль, у Павла не було кому займатися саме млинарством, переробляти це все зерно в борошно. І вже під час війни, коли ми прийняли у Селищі переселенців,  виникла ідея запропонувати комусь змінити вид діяльності і зайнятися млинарством», – розповідає Інна Пригара, представниця Закарпатської асоціації місцевого розвитку.  

Коли команда поспілкувалася з Артемом, стало зрозуміло, що  він готовий спробувати щось нове: Павла Тізеша попросили позичити млин, щоби спробувати запустити виробництво органічного борошна із його пшениці.

«Унікальність млина у тому, що у нас, на жаль, ніхто не виробляє саме органічне борошно. Цьому є багато різних причин. В основному, через втрату традиції виготовлення зерна. Раніше на Закарпатті вирощували поширено спельту, вона була основою харчування. Але через те, що українське зерно, яке вирощувалося у центрі України, на півдні було дешевше і його легше було на великих площах заготовляти, у нас виробництво завмерло на якийсь період. І завдяки Павлу Тізешу воно відродилося», – розповідає Інна Пригара.

У Виноградівському районі вирощують органічну пшеницю, не використовуючи використовуються жодні пестициди, гербіциди чи будь-що, що може бути в подальшому шкідливе для людини. «Це насправді така прадавня пшениця, яку так само вирощували наші бабусі-дідусі, поки не було шкідливої хімії», – каже Інна.  

Млин працює так, що дає можливість налаштувати дуже-дуже повільне обертання жорен, щоб не нагрівати пшеницю і зберегти усі корисні елементи, які були у зерні й передати його споживачу у вигляді борошна. Артем Зуборєв каже, що процес роботи із зерном – дуже цікавий. Для кожного виду злакових – свої особливості і треба добре їх знати, аби виготовити борошно найвищої якості.

«Зараз я млинар. Опанував обладнання  досить швидко. Це –  французький млин, він працює як і за давніх часів – з кам’яними жорнами. Просто колись ці жорна доводилося запускати за допомогою різної енергії – вітрової, парової чи вручну. Це сучасний млин, він електричний, але все також на кам’яних жорнах. За допомогою млина можна виробляти зерно різного типу. Це спельта, кукурудза, гречка, пшениця, майже всі види злакових культур. Його особливість у тому, що зерно не піддається жодному хімічному чи термічному впливу. Тому на виході ми отримуємо борошно, яке не втрачає своїх корисних властивостей самого зерна», – розповідає Артем Зуборєв. 

Ресурс цього млина, за словами самого млинаря, – близько 20 років. Маленьке виробництво має назву «Піклярня» – млин по-нижньоселиськи.  Тут Артем Зуборєв зараз проводить усі робочі будні та наразі сам забезпечує усі етапи виробництва органічного борошна.

«Мій робочий день залежить від продукції, яку я маю виробити. По приходу на роботу я перевіряю технічний стан обладнання, у залежності від виду борошна, яке буде молотися, вибираю просіювач, беру зерно, засипаю у бункер і починається робота самого обладнання», – розповідає Артем Зуборєв. 

Поки працює млин, Артем – фасує та запаковує готове борошно, слідкує за помолом, складає висівки та новий готовий продукт. «Одночасно багато речей роблю – і зважую, і пакую, і дивлюсь за млином, і прибираю, коли потрібно. Багато насправді паралельно встигається. Це вже такий окремий маленький світ», – каже Артем Зуборєв. 

Інна Пригара розповідає, що для багатьох переселенців, які зараз проживають у Нижньому Селищі, питання праці не стало великою проблемою: хто дійсно хотів знайти роботу – уже знайшов. Проте, зі зміною діяльності буває важче: не всі готові до змін і після травматичного досвіду людям буває непросто зрозуміти, чим іще вони б хотіли займатися, крім роботи «з колишнього життя».

«Це насправді складно – різко змінювати свою сферу діяльності. Особливо якщо людина багато років працювала на одній і тій же роботі.

Ми багато працюємо із переселенцями, доводиться спілкуватися часто саме про зайнятість, про роботу, про хобі – чи людині щось нове подобається, чи вона би хотіла наприклад, з банківської сфери перейти в щось інше –  у те, що їй теж подобається робити.

Часто через травматичний досвід люди не знають, що саме вони би хотіли робити. І це – найбільша проблема», – каже Інна Пригара.

Разом з тим у прихистку «Селиський шелтер»  команда спілкується із кожним жителем і намагається знайти те, що людям подобається, або те, чим вони готові займатися, поки знайдуть свої нові вподобання.  «Якщо на прикладі нашого шелтеру, то в принципі всі, хто хотіли знайти роботу, вони її знайшли. Хтось заснував щось своє  маленьке, хтось працює віддалено, хтось їздить на великий завод у Хуст – кожен знайшов щось, щоби забезпечувати себе і свою сім’ю», – зазначає Інна.

Артем Зуборєв знайшов для себе млинарство. Зараз «Піклярня» у Нижньому Селищі виготовляє органічне пшеничне, спельтове і кукурудзяне борошно.

Замовники є і в Мукачеві, і у Львові. Невдовзі, каже млинар, «Піклярня» налагодить співпрацю з пекарнями в Ужгороді та інших містах. Уроздріб борошно вже можна купити у першому магазині локальних продуктів «Селиський ракаш». 

Аня Семенюк, спеціально для Zaholovok.com.ua

Більше світлин дивіться у розділі «Фоторепортаж».

Відео про роботу «Піклярні» – у розділі «Мультимедіа».

Матеріал створено в рамках проєкту «Життя війни» за підтримки Лабораторії журналістики суспільного інтересу та Інституту гуманітарних наук (Institut für die Wissenschaften vom Menschen)