І живим, і мертвим

Осінній дощовий день, старий міський цвинтар на Капушанській в Ужгороді.  Неподалік входу кілька людей у дощовиках зібралося у коло, розстеляють поліетиленовий мішок і починають скидати туди свої рюкзаки, хтось підносить бензопилу, інший витягає щось подібне на ніж-мачете. Невисока на зріст дівчина оголошує, що йде за банкою зі шприцами. Перекинувшись ще кількома словами зібрання розходиться у різні боки.

Є щось, що їх об’єднує. І це не обряди чи сімейні зустрічі біля могил. Ці люди – звичайні ужгородки та ужгородці, які спонтанно об’єдналися в ініціативу догляду за історичним кладовищем 19 століття, яке зберігає пам'ять міста упродовж кількох поколінь різних історичних періодів. 

«Вже ніхто не пам'ятає, чого і  як ми зібралися, але Євгенія (Мучичка) нас якось всіх імпульснула і ми в один момент сказали: "Так пішли прибирати!», –  пригадує історію волонтерів Наталія Волошин. – А потім були громадські обговорення Генплану міста. Знову виникло питання:  що буде з цим цвинтарем. Вирішили: треба йти прибирати його, бо буде біда».

Так з квітня цього року щосуботи ужгородці волонтерять на кладовищі у дві зміни: перша – кому зручно зранку, друга –ті, хто має час після обіду. У гарну погоду приходять і серед тижня, хто як може знайти вільний час. Тут склалася вже своя тусовка, в яку приймають всіх охочих.  

4 га цвинтаря як зразок різних видів господарювання: є сліди комунальних служб -- викошена трава та чагарники та результати старань волонтерів: зібране сміття у великих мішках чекає вивезення, зрізані дикорослі поскладані на купи. Але процес безперервний. За кілька днів тут знову можна знайти сміття, предмети життєдіяльності алкоголіків та наркоманів, черевики Гуччі, пляшки, шмат спіднього і ще інші буденні речі. Певний час хтось викидав торби із взуттям. Поскандалили –  перестав.

«Знаходили посвідчення індусів старі, видно хтось потягнув у них на базарі сумки.  Знаходили інші документи, наприклад, угорські документи, -- Наталія бере садовий секатор та прямує у суцільні зарослі, вводячи по дорозі у курс справи. – Документи індусів були прострочені, а дядька, який мав мадярське громадянство, - ні. Але, по-моєму, він уже нові виробив. Хоча в нього свіжі були документи. Там пенсійне посвідчення, розумієш? Ну, тобто такі серйозні документи». 

«Гречка», голуба ожина та бурундуки 

Волонтерка пірнає у сплетіння кущів і пояснює, як вибирають, що різати, і що – ні. «Ми знаємо, що різати, але. Наприклад, оце: ми її назвали голуба ожина, легко витягується. З дерев, я особисто просто знімаю нижні гілки до певної висоти, щоб формувалася крона і не захаращувалося все. Тут минулого тижня була здоровенна гора гілок, яку прибрали комунальники. Оцю рослинність ми намагалися завжди вимивати, але це досить фізично складно, бо надриваються всі м'язи, які можна. Тепер ходжу на масажі спини», - розповідає Наталія. – До цієї ожини приєднується ще всяка всячина». 

Наприклад, рослина, як назвали прибиральники цвинтаря, - гречка - високі бадилини з «парасольками», які ростуть непролазною щіткою. «До речі, якось на семінарі по бджільництву  бджолярі сказали, що це спасіння для комах,  бо воно цвіте дуже пізно. Це медонос. І на цьому нектарі бджоли зимують, перезимовують, прикинь. Тому їх влаштовує ця гречка», - Наталія не щадить «гречку» і кидає зрізаними снопами на купу. На цвинтарів сформувалася своя екосистема, тут навіть можна крім щурів зустріти бурундуків

Хтось неподалік вмикає електропилу, так робота йде швидше, але вимагає теж певних зусиль. Це Еліна Роман, викладачка Ужгородської школи мистецтв, у вільний час іі робота саме тут. Поруч вимахує історик Віктор Власюк. Приходить сюди вже кілька разів, каже, має комплексний інтерес: як дослідник, і за тим, що потребує догляду, треба таки доглянути. 

Ексклюзивні експонати  на цвинтарі

Поміж ліанами плюща, які міцно впилися у кору багатолітнього дерева дівчата розчищають кам’яних хрест. Дерево виросло просто з могили! «Тадлер. Мілад. Так? Є таке ім'я? Прожив. Так, тут має бути кількість років. Прожив скільки-то років, я поки що її не бачу. І помер в 14-му році, 20 квітня. На початку минулого століття», –  Ліна Дегтярьова, дослідниця архітектури, співзасновниця проєкту «Ужгород модернізм» придивляється до напису та обережно відчищає його від листя. І проводить міні екскурсію по знахідках культурно-історичної спадщини кладовища.

«Я там дуже красивий надгробок знайшла", -- каже Ліна і веде нас помилуватися. Поміж стежками підходимо до схованої за деревом могили, тут найцікавіше. 

«Це ми побачили єдине поховання на цьому цвинтарі, де, на жаль, повністю десь знищений сам надгробок. Ми не знаємо, кому він належав наразі. Може десь хтось тут і знайдеться. Але ми вже точно знаємо, хто автор цього проекту. І як бачимо, багато вандалів намагалися виламати це з метою здачі на металобрухт. На щастя, не вдалось, тому що це дуже міцна робота. Це ковка, зварювання тоді ще не було. Вкрали ланцюги, які тут безперечно були, але залишилися на щастя отаке гарне литво. І стовпці, тобто ми бачимо, як це в ідеалі виглядало, коли збереглася, наприклад, і табличка. Ну, я підозрюю, що табличку саме ось цю відновлювали в 1965-му році, коли ми бачимо останнє до поховання»,- пояснює Ліна, демонструючи все на цвинтарному експонаті. 

Ми продовжуємо поміж вириванням бур’янів досліджувати цікаві з мистецької точки зору надгробки. Ліна показує ексклюзивний експонат: « На цій штуці є Луїджі де Валентін. Це автор із Кошице, італійського походження, який багато робив саме таких робіт оздоблювально-декоративних, зокрема зі штучного каменю в Кошице  і співпрацював із нашим локальним архітектором, який для тодішньої Підкарпатської Русі спроектував і збудував 19 мінімум будівель. Це такий наш місцевий скарб. Ми взагалі не бачили, поки що таких могил, де був викарбуваний саме авторський підпис дизайнера, якщо це можна так сказати в сучасному розумінні. Можливо існує і сам проект, як це все виглядало, але це абсолютно непересічна річ і нема сумнівів, що вона виготовлювалась в єдиному в єдиному екземплярі.

По цвинтарю можна визначати стан і рівень суспільства

Перше, що страждає від розкрадачів цвинтарів – це хвіртки, тобто на хвіртці могло бути і клеймо виконавця металевих робіт. А ту була лавиця, бачите? Для неї замінювалися ці дерев’яні елементи, які ставилися на металеву ковану основу. Ну і тут ще один витвір мистецтва - поховання родини Молнар. Взагалі урок в цьому кладовищі і чим воно цінне не тільки як збереження пам'яті, а з точки зору історії, мистецтва. У першу чергу – це як музей під відкритим небом репрезентації мультикультурності і мультиетнічності нашого регіону, і, зокрема, Ужгорода», – каже дослідниця.

Вона згадує подруг з Чехії, якій нещодавно гостювали в Ужгороді, привозили медевак для наших бійців і були просто в захваті, тому що навіть в Чехії, країні з колосально збереженою спадщиною, такої репрезентації немає: «У них не було таких змін влади, і хоча це були теж поселення мультикультурні, з різними історичними нашаруваннями, але, напевно, не зовсім було заведено, щоб на міському цвинтарі були поховані люди різних конфесій, різних національностей. люди були поховані».

Тому це дуже важливо, каже дослідниця, що на ужгородському кладовищі можна знайти: «І угорські прізвища (їх найбільше), мадяризовані слов'янські прізвища, бо після 1907 року і законів Аппоні більшість людей, які мали хотіли робити кар'єру, були змушені змінити прізвища, імена. Це теж репрезентує нашу історію. Є і євреї, швидше за все, це просто не ортодокси, які, наприклад, ходили до католицьких костелів. Є русинські прізвища, є чехи, словаки, причому чеське поховання локалізоване. І є німецькі, австрійські прізвища. 

За словами Ліни датування цвинтаря на кадастрових мапах – 1863 року. І для Ужгорода, де мало що збереглося, наприклад, з епохи бароко чи навіть в архітектурі, не кажучи вже про цвинтарі - це виняткова ситуація. «Насправді, не можна порівнювати, наприклад, цей цвинтар з Личаківський, як і Ужгород не можна порівнювати зі Львовом чи Кошице. Але цвинтар на Капушанській навіть через ставлення людей, через вандалізм, через байдужість міської ради, влади кількох скликань, це теж репрезентує нашу історію, як не дивно», –  додає Ліна і вдивляється на черговий напис на відколотому кам’яному хресті. – Дуже багато народів, більшість європейських вважають, що по цвинтарю можна визначати взагалі стан суспільства і рівень суспільства. У нас це очевидний рівень суспільства теж красномовний».

Довкола ініціативи сформувався пул постійних волонтерів, дехто приєднується на тимчасові роботи, як має вільний час, хтось підтримує витратними матеріалами, хтось дякує. Здебільшого ініціатива «Цвинтар на Капушанській» сама шукає реманент та гроші на необхідне. Наприклад, 1 листопада запалили на цвинтарі близько 50 лампадок. Переважно на тих могилах, чиї близькі вже з різних причин не можуть їх доглядати. До того проводили благодійний ярдсейл. На сторінці у ФБ Цвинтар на Капушанській волонтери анонсують заходи, запрошують приєднатися, звітують та розповідають про цікаві знахідки.

Приєднуйтеся, якщо навіть не знайдете досі невідомі знаки історичного минулого, то точно увійдете в історію нашого міста. 

Ірина Бреза,

фото авторки та із сторінки ініціативи у ФБ