Фіалки від мами

Інколи неймовірна сила ховається у тендітності. Як от у квітах – ніби такі ніжні, такі вразливі, а насправді – наповнені енергією, яка здатна пробитись крізь темну землю, дістатись до сонця і – розцвісти. Катерина Ключкович із Ужгорода вирощує близько 300 сортів фіалок, квіти любила завжди, але займатися фіалками стала після загибелі сина на війні. Власна справа стала і своєрідним порятунком: робота з квітами дає жінці сили жити далі. Підтримувати себе та інших – тих, хто теж переживає загибель близької людини на фронті. Суспільство не завжди готове розуміти та сприймати цей біль, і Катерина добре знає, наскільки це тяжко. «Чужий біль нікого не болить», – каже жінка і зізнається, що, окрім фіалок, має невеличку діляночку, де вирощує інші квіти – ті, які для сина.  

Любити квіти – любити життя

Катерина Ключкович доглядає фіалки у невеличкому приміщенні в Ужгороді. Тут є усі умови, необхідні для того, аби квіти почували себе якнайкраще. Багато кольорів, унікальних сортів, усі – зворушливо красиві. Жінка дбайливо складає горщики з фіалками, розповідає про кожну з любов’ю і захватом, каже, що дуже любить працювати з квітами і саме тут знаходить сили й енергію.

«У нас завжди було дуже-дуже багато квітів. У мене було близько 30 різних орхідей. Після загибелі сина вони теж загинули. Одна за іншою, усі пішли. Кажуть, так буває, коли втрачаєш близьку людину», – ділиться Катерина.  

Її син Андрій Палай, командир відділення 15-го окремого гірсько-піхотного батальйону 128-ї бригади, загинув на російсько-українській війні у лютому 2015 року біля села Рідкодуб на Луганщині. Після болючої втрати важко було знаходити сили буквально на все, однак саме квіти, природа, робота з красивими рослинами підтримувала Катерину.

Фіалками ужгородка зацікавилася, випадково побачивши якийсь із сортів цих квітів на осінньому ярмарку. «Я купила одну чи дві, а потім, коли бачила, як  вона зацвітає, яка це краса, захотілося мати ще», – згадує Катерина Ключкович.  

У 2020 році жінці запропонували піти на курси перекваліфікації проекту «Україна-Норвегія» для військових та членів сімей загиблих воїнів. «Я погодилася на навчання. На момент, коли я ходила на курси, у мене вже було близько 100 сортів фіалок. Коли закінчували курс, кожен мав написати свій проект. Сергій Кузнєв (майор ЗСУ, загинув на війні у листопаді 2023 року.- Ред.) казав мені тоді: "Катерина, у вас стільки фіалок! Пишіть проект про фіалки". Я написала, але не думала, що я отримаю підтримку», – розповідає Катерина.

Як результат – перша премія і втілення ідеї невеличкої власної справи. «Це було мотивацією: я мусіла рухатися вперед. Я одразу почала підготовку, замовляла квіти і з Одеси, і з Конотопа, і з Хуста, почала розширювати свою колекцію фіалок. Це швидко розповідається, але дуже повільно робиться. Бо для того, щоб виростити фіалку з листочка, потрібен рік. Зараз маю близько 300 сортів, є такі, що я ще не бачила, як вони квітнуть. Чекаю, що з цього вийде», – каже Катерина Ключкович.

Чужий біль нікого не болить

Вже у 2021 році Катерина Ключкович за підтримки керівників програми «Україна-Норвегія» вирішила заснувати громадську організацію «Скорботні серця Закарпаття», аби об’єднати тих, хто втратив рідних на війні.

«З іншими батьками, які втратили дітей на фронті, ми  вже були знайомі через зустрічі від благодійного фонду «Карітас», подружилися з родинами і з Мукачева, і з Виноградова, об’єдналися і почали щось робити. До повномасштабної війни ми їздили разом і на відпочинок у «Косино», де нас безкоштовно приймали, і в «Жайворонок» у Берегові, у чани в Перечин. Спілкувалися, трохи пробували відволікатися», – розповідає Катерина Ключкович.  

На питання, чи щось змінилося у ставленні суспільства до людей, які втратили близьких на війні, Катерина Іванівна каже, що готовності розуміти цей біль досі недостатньо.

«Люди, яких особисто це не торкнулося, де нема в сім’ї військового, або когось з близьких друзів, хто воює, не дуже розуміють, не дуже сприймають. Я завжди казала, що чужий біль нікого не болить. На жаль, це так і залишилося. Спостерігаю це і сьогодні», – каже жінка.

«Родини, де є військові, знають, як це переживати, як це болить, коли ти кожну хвилину дивишся на телефон і чекаєш повідомлення… Чекаєш і боїшся одночасно, бо не знаєш, яке це буде повідомлення. Ці сім’ї дуже добре розуміють, що це таке. Але ті, хто не має близьких на війні, для них це все досить далеке. Не скажу, що для всіх, але для більшості, на жаль, це дуже далеке. Нема розуміння, наскільки це критично, наскільки це боляче. Воно так і було, так і лишилося», – ділиться Катерина Ключкович, наводячи кілька дуже болючих прикладів, як слова можуть ранити.  

«На роботі у мене були ситуації, коли хтось казав «Нащо тобі гроші?», маючи на увазі виплати після загибелі сина. Я не знала, що в такому випадку відповісти. Одного разу в госпіталі, коли я потрапила до невропатолога, рана була ще дуже свіжою. Лікарка це зачепила і у мене зразу сльози забриніли. А вона мені каже: «Вам треба до психіатра, бо ви не справилися із ситуацією». А після загибелі сина пройшло буквально десь пів року. «Ви вже мали заспокоїтися і з цього вийти», – казала лікарка. І я просто вийшла в щоці», – розповідає Катерина Ключкович.

«Часто чую про те, що «час лікує». Час не лікує! Ми просто звикаємо справлятися з емоціями і не показувати їх. Тому що навколишнім людям все одно. Їх це не болить і не буде боліти. Це ніхто не можу зрозуміти і відчути», – додає вона.   

Катерина, добре знаючи, що відчувають люди, які переживають втрату, завжди старається підтримати рідних загиблих військових. Зараз таких людей стає все більше, а розуміння у суспільстві поки не надто зростає.

«Там, де свіжа рана, дуже важко знайти потрібні слова. Знаю по собі – я досить довго не хотіла нікого бачити і чути. Не кожна людина йде на контакт, коли отакий біль. До себе допускають, зазвичай, тільки самих близьких, які знали загиблого. Я намагаюся налагодити контакт, поговорити. Тому потихесеньку підключаємо інших. Але є люди, які не хочуть зовсім йти на контакт. І треба дати їм час», – каже Катерина Ключкович.  

«У якихось наших зустрічах, заходах я часто стараюся тему не чіпати, якщо людина захоче поговорити про втрату, вона сама почне. Я не психолог, я не дуже маю права людині щось радити. Кожен переживає біль по-своєму. Хтось закривається, хто йде з головою у роботу, хтось хоче спілкуватися, – для кожного по-різному. Можна підтримати, допомогти, але замість людини це неможливо пережити. Мусять справлятися і якось жити далі, бо по-іншому це просто не буде», –  пояснює Катерина.

Квіти для заспокоєння і… для сина

Катерина із сином Андрієм працювали разом на підприємстві «Гроклін-Карпати». Мама швачкою, а син – механіком. «Ми любили з ним просто поспілкуватися. Працювали у різні зміни і було таке, що ми починали говорити і це затягувалось. Завжди знаходили теми для розмови – і щоб цікаво, і посміятися. Він дуже був комунікабельний, дуже життєрадісний, життєлюб, нам завжди було про що поговорити», – з теплою усмішкою згадує Катерина.

«Пригадується ситуація, коли Андрюші вже не було… Поламалася машинка у колеги, ніяк не могли її полагодити. І вона каже: «Нема Андрія і нема кому машинку зробити. Він би точно докопався до проблеми, що з тою машинкою не так». З одного боку, це було дуже приємно, як відгук про мою дитину. А з іншого – боляче, бо мою дитину згадували у минулому часі», – каже жінка.  

Зараз на життєвому шляху Катерину супроводжують фіалки. Зізнається, що досі буває непросто. Але квіти і природа здатні дарувати сили триматися.

«Якщо чесно, після початку повномасштабної війни, мені було знову дуже важко, буквально їхав дах. Коли я переключаюся на квіти, вони займають час. Треба поміняти землю, полити, обробити, почистити, збільшити горщики... Коли починаю поливати – це вже три години мінімум. Якщо ще щось – то це чотири і більше. Коли сезон пересадки, розсаджування, то вже близько вісім годин – цілий день», – каже ужгородка.   

«Я дуже люблю з квітами працювати. У мене під будинком є маленький шматочок землі, там вирощую квіти, які приношу до сина. Там у мене троянди, нарциси, крокуси вже цвітуть, морозник цвіте. Будуть хризантеми. Починаючи з весни і до заморозків – я маю квіти, які зрізаю і несу сину. Коли відчуваю, що мені погано, то мені треба піти або тут попрацювати, або під будинком покопатися в землі, побути біля квітів. Це мене заспокоює. І дає енергію», – ділиться Катерина Ключкович.  

Ще жінка дуже любить природу, ліс, особливо осінній, коли є гриби. «Мене батько змалечку водив у ліс по гриби. Я по два рази в тиждень можу піти в ліс. Мені не треба гриби в такій кількості, я просто знайомим віддаю. Бо  отримую насолоду від того, що я погуляла по лісу і знайшла гриби, і ще щаслива буду, що вони комусь будуть смакувати. Ліс дуже заспокоює. Я приходжу втомлена фізично, але морально і духовно відпочивши. Це треба відчувати. Піти в ліс і відчути, що природа теж лікує», – каже Катерина.  

Її Андрій так само сильно любив природу, гори, ліс. Часто ходив у походи з наметом. Любив пригоди і тварин. Любив життя. Мама показує фото, де син – ще в садочку, потім в школі, з туристичним рюкзаком у горах, а потім – у військовій формі, приїхав у відпустку зі Станиці Луганської. Поряд мама, дівчина і їхній пес. Ніби кадр з якогось затишного фільму. І тут думається, що Андрій мав бути старшим за мене. Але старша – я.

…Катеринині фіалки туляться одна до одної, обіймаючи листочками життя. Питаю, які найулюбленіші: «Якщо чесно, то люблю усі. Коли вони зацвітають, отримуючи турботу, увагу, якої потребують, то кожна настільки гарна, що дуже важко вибрати якусь улюблену».

Аня Семенюк, спеціально для zaholovok.com.ua