Це було пекло. Як у тиловому Мукачеві пережили перші місяці війни
Мукачево з початком війни, як і інші міста у відносно спокійному Закарпатті, почали приймати переселенців, збирати та роздавати гуманітарку, максимально допомагати людям, які прибували на вокзал часто у хатніх капцях та з однією торбинкою. Було дуже важко, кажуть у Мукачеві, але завдяки кільком рішенням, система налагодилася швидко і допомогла місту теж «вижити».
25 лютого на базі Центру громадськості та національних спільнот у Мукачеві створили пункт видачі гуманітарної допомоги. Невеличкий штат центру та волонтери організовували роботу на ходу. Для налагодження всіх процесів мали не більше як добу. «Треба було продумати логістику, як будемо розміщувати людей, інше. Волонтерами стала наша молодь: музиканти, митці. Вже згодом почали підтягуватися волонтери з-поміж тих, хто приїхав. У день працювало від 100 до 120 волонтерів. Практично розвантажували 2-3- фури та видавали 4-5 тонн продовольства щодня, - згадує Олександр Галай, директор Центру громадськості та національних спільнот. -- Всі кабінети були зайняті під склади, а на другому поверсі у нас працювала команда з 50-ти осіб, які займалися плетінням сіток. За день наплітали 2-3. Зранку до вечора також місцеві несли допомогу, з одного боку ми приймали, з іншого -- видавали».
Лютий. У черзі до гуманітарного центру 1000 людей щодня, волонтери та співробітники працюють до 10-ої вечора без вихідних. Паралельно у місцевому ЦНАПі працює команда, яка займається поселенням людей. «До нас люди йшли просто з вокзалу, у кросівках, шльопанцях. На початку ми не знали, як їх документально оформити, інтуїтивно відчули. У ЦНАПі почали видавати довідки, через якийсь час ми навчилися ставити штампик. Через два тижні з’явилась у нашій роботі система», - пригадує Олександр Галай.
Так у Центрі працювали 2 місяці. Потім представники з ООН запропонували оформлювати на місці грошову допомогу. «Гуманітарка, продовольство і грошова допомога. Це було пекло, - каже директор. -- Того тижня здавалося, що день – за сто. Волонтерам роздали планшети, вчилися оформляти на ходу. Понад 10 тис. допомог оформили. Щодня о 8.05 я збирав волонтерів, вилазив на сцену між памперсами і казав: вам будуть хамити, ви зустрінетеся з агресією. Ви стерпіть, вони не мають нічого до вас. Люди настільки заведені. У 90% це спрацьовувало, але бувало зарвалися, бо різна публіка приходила».
У лютому-березні до Центру приходило по 1000-2000 людей, зараз таких масштабів вже немає, у день реєструється два-три десятки людей. Функції допомоги з гуманітаркою та розселенням перебрали благодійні фонди та громадські волонтерські організації.
У віллу в Парижі ніхто не хотів
У Мукачеві були чітко розподілені обов’язки з перших днів, пояснює систему роботи з переселенцями Наталія Зотова, начальниця управління соціального захисту населення Мукачівської міськради. «Це нам допомогло бути мобільними і не перевантажити одну структуру. Ми мали змогу виконувати один напрямок і не відволікатися. На управління соцзахисту лягли два напрямки. Ми розуміли, що Мукачево не потягне той потік переселенців, який до нас прямував. Ми не зможемо їх достойно розмістити, забезпечити, тому буквально з перших днів ми почали налагоджувати зв’язки з нашими містами-побратимами. Чи можуть прийняти у себе переселенців. Вже 27 лютого була відправлена група закордон. Потім дізналися що є волонтери з досвідом у туристичній галузі, які також займаються розселенням закордоном. Ми об’єднали зусилля. За кілька перших тижнів відправили майже 2500 осіб у різні точки Європи. У перші дні пропозиція перевищувала попит у кілька разів. Ми не могли набрати, люди не хотіли їхати. Всі думали, що день-два-три -- і я повернуся додому. Коли почали надходити повідомлення про зруйновані міста, вбивства мирних жителів, тоді вже охочих стало набагато більше. Хоча були такі моменти, коли у Парижі людина віддавала віллу і ніхто не хотів їхати. У Пальму де Майорку не знайшли жодної людини. Не хотіли люди їхати».
Усім, хто виїжджав, видавали друковані буклети з чіткими інструкціями, що робити і що і де шукати закордоном. Запровадили щоденні безкоштовні рейси від ЦНАПу до прикордонних переходів.
Далі соціальні працівники взялися за гуртожитки, де селили прибулих. Вивчили потреби й забезпечили місця поселення необхідною для життя технікою: пральними машинками, індукційними плитами, електрочайниками, холодильниками, а також посудом та постільною білизною.
Ще одним завданням управління соцзахисту було відправленні дітей-сиріт закордон. «Їхали будинки сімейного типу, сиротинці, інтернати, прийомні сім’ї. Ми тих діточок майже 2 тисяч відправили. Зустрічали, годували та відправляли, давали на дорогу харчі. Співпрацювали з Карітасом та фондом НІКА, - розповідає Наталія Зотова та каже, що саме робота з дітьми була найщемливішою. «Коли доросла людина тікає від війни - це одне. А коли дітки, а ще й сироти, це тяжко було. Вони зазвичай вночі приїздили, всі працівники соцзахисту виходили. Тоді здавалося, якщо ти не в окопах, то бодай все одно щось робиш. Почуття провини й безпорадності було у всіх, хто у мирних містах, хто не під обстрілами. І коли на виснаження починали працювали, здавалося, що так легше для душі».
Наприкінці березня вийшла постанова про соціальні виплати переселенцям. В управлінні, за словами Наталії Зотової, взагалі перейшли на цілодобовий формат роботи. «За перші дні після прийняття постанови, ми прийняли 10 тис. заяв. Їх треба було опрацювати, видати довідки, а до бази даних мали доступ тільки 3 особи. Ми попросили надати доступ усім 30-тьом. І прийняли рішення цілодобової роботи, відмовившись приймати пакет документів через державну програму «Соцгромада», яка дозволяла одразу під час звернення давати довідку. Ми просто набрали паперу від людей, щоб вони не чекали у чергах, адже бази часто зависали і могли працювати за цілий день всього кілька годин. Тому ми зробили проблему опрацювання цих заяв проблемою наших працівників. Отримані заяви ми вимірювали метрами, сьогодні, наприклад, 4 метри, завтра - 5. Навіть вирахували приблизно скільки у метрі заяв. 250 папірців -- це 50 см", - згадує жінка. -- Програми працювали тільки уночі. Тому рішення працювати уночі було виправдане. Два місяці ми попрацювали у такому режимі. Тепер ми у нічні зміни не виходимо. Ми видали 18 тис. довідок ВПО. Оскільки з травня переселенці з певних територій втратили право на виплати, то кількість скоротилася».
А на куртці його кров
Перша хвиля переселенців у Мукачеві: приїхали люди з достатком. Це були машини бізнес-класу, еліта, які зайняли туристичні бази, готелі. Їм від влади нічого не треба було. Далі середній клас пішов, зі своїм транспортом, винаймали житло. У березні прибували люди у тому, в чому встигли вискочити з квартир та будинків.
"Перед очима мама, яка прийшла з дитинкою 6 місяців. З вокзалу прибігла, дитя в ковдру замотане. Кажу, дай дитину потримаю, поки все отримаєте. Взяв ту дитину, а воно мокре, розгорнув, а на ній нічого нема взагалі. Але немовля навіть не пікнуло. Люди виходили з-під бомбардувань. Ми спілкували з Бучі, Гостомеля, волонтери плакали", - Олександр Галай досі не стримує хвилювання, коли згадує перші місяці війни.
Наталія Зотова записала не одну історію, яку почула, перебуваючи серед переселенців. Особливо серце їй болить за дітей: «Мені дуже шкода, що Україна буде мати покоління дітей війни. Це травмовані душі. Це ми розуміємо що відбувається, діти сприймають по-своєму. Заходжу у ЦНАП, будівля з великими вікнами. А там дитина: «Мамо, пішли звідси, дивись скільки тут скла, давай вийдемо звідси». Якби ти не знала, чому дитина має таку реакцію. А під час тривог, коли маленькі з поїзда з Дніпра сходили. Половина з них попадало, присіли під час сирени. А ти стоїш і…
Ще один випадок. Я спустилася на консультацію у ЦНАП, сидить жінка у курточці, тоді вже досить припікало. По ній піт тече. Я кажу: «Вам душно, може знімете?» А вона від мене відсахнулася, куртку на себе. А потім до мене: «Дивіться!». З радість, я не можу передати це. Думала, вона мені покаже щось таке гарне. А вона каже: «Бачите!» Куртка світла, на ній щось руде, очевидно кров. «Це його кров, я не зніму куртку, бо він ще зі мною». Щоб психологи не радили, щоб ми собі не читали, як з цими людьми поводитися як реагувати на стресову ситуацію, розумієш, що ти не готова до такого. Стоїш і мовчиш, а вона говорить і говорить. Треба було виговоритися. Прийшла за документами, а розказала всю свою історію: коли вона з чоловіком познайомилася і де, коли одружилися скільки дітей онуків і як його вбили. Я слухала стояла. Тяжко».
Люди втрачають ресурс, але відсоток внутрішньої допомоги стабільний
Олександр Шершун, радник Мукачівського міського голови, займається комунікаціями з волонтерськими організаціями у місті. «З початком війни не всі волонтери мали якусь інституалізацію (зареєстровані фонди, громадські організації), але люди хотіли щось робити,-- каже він. -- Ми почали співпрацю з ініціативами, домовилися про внутрішню акредитацію волонтерів, вона була публічною. З перших днів почала діяти така волонтерська ініціатива як «Кельт». Вони як і ЦНАП першими приймали хвилю переселенців. Якщо люди не доходили до ЦНАПу, доходили до них. Досить непогано справлялися хлопці і дівчата з «Кельту», навіть коли пішло вигорання волонтерів, продовжували розселяти людей».
Олександр розповідає, що попри усілякі історії з житлом на Закарпатті, завищення цін тощо, ініціатива «Кельт» розселяла переселенців здебільшого на квартирах, де їх приймали безкоштовно: «У більшості мукачівців є такі історії, і таких сімей доволі багато. У моїх батьків до цього часу живуть переселенці».
Інший напрямок, яким займався Олександр, це створення координаційного центру з прийому зовнішніх заявок. У співпраці з волонтерськими організаціями та юристами, у центрі перевіряли справжність запитів про гуманітарну допомогу, близько 30% відхиляли через підозру на зловживання.
«У роботі також нам дуже допомогла облікова складська програма, яку з 10 березня надав «П’ятий фронт», з другою версією допомогли мукачівські пластуни. Ми мали облік і у цифровій формі бачили, що і куди йшло. У Центрі оформили 13 тис. накладних по сім’ях у центрі громадськості, 3 великих ящики паперових накладних мали по гуманітарних складах. До середини квітня старалися допомагати усім. На Краматорськ відправили вагон, до речі, це був віджатий у росії новенький або після капремонту вагон. Пішло понад 10 габаритних вантажівок і 300 автобусів. На саму звітність витрачали по 2 -3 дні, ще мають підшиватися фото та відеозвіти. Коли начитаєшся про істерію стосовно гумдопомоги, сам на неї піддаєшся. Ми просили контакти тих людей, хто роздавав, а в них - внутрішні звіти та фото. Організації, з якими ми працювали з березня, нас не розчаровували».
Зараз, коли ситуація умовно стабілізувалася, організації працюють більш адресно, пояснює Олександр. І основна ціль команди, яка працювала з гуманітаркою, - допомогти іншим волонтерам з систематизацією роботи та звітністю. «Останні процеси щодо роботи волонтерів всіх налякали. Відповідні компетентні органи мають не тиснути, а підказувати. Наприклад, тільки по нашому складу, 783 одиниць номенклатури. Тут важко працювати навіть людям, які мають складський досвід. На склад має все приходити посортовано обліковано, з відповідними бірками. Приходить ящик з Британії, написано консерви, відкриваємо, а там все вперемішку. Зате листівочка з ангелом. Ми до середини квітня назбирали ящик ангелів, потім не знали що робити. Вирішили теж класти у пакунки, які відправляємо».
Олександр зауважує, що відчутно, люди потрохи втрачають ресурс на допомогу, здебільшого це стосується міжнародних вантажів. Проте відсоток внутрішньої допомоги є стабільним. І це додає оптимізму.
Ірина Бреза
фото: Аня Семенюк
Zaholovok.com.ua розпочав серію "Історій, які не мають терміну придатності". Це розповіді про людей, про взаємодопомогу, про розуміння тих, хто переїхав на Закарпаття з інших регіонів. Про події та маленькі дива, які ставалися і стаються на Закарпатті протягом війни.
Читайте нашу попередню Історію про те, Як локальна кулінарія та мистецтво допомагає забути жахи війни