40 днів у підвалі, поїзд на Ужгород та інші історії порятунку

У садках та школах Перечинської територіальної громади ще з початку повномасштабної війни оселилися переселенці. Тих, хто рятувався від вибухів, руйнувань, окупації на території громади понад 4000 тисячі. Частина людей повертається, здебільшого на Київщину, решта чекає закінчення війни і навіть планує залишитися у Перечині назавжди.

Тетяна -- з Ворзеля, з чоловіком з інвалідністю третій місяць живе у шкільному кабінеті хімії. Тут, як і в інших приміщеннях школи, облаштували затишні «номери». З відкритих вікон чути спів пташок та життя містечка, всередині школи -  свій побут, спілкування, сподівання та хвилювання.

- У кінці місяці плануємо повертатися. Зараз небезпечно, в ліс ходити не можна. У дворі нашому недавно знайшли гранату. З будинком все нормально, слава Богу. Розгромили більше новобудови, приватні будинки, багаті будинки. Розбомбили й мародерили. У дитячий будинок перша ракета потрапила. А потім під кінець – бомбу кинули на ясла,- розповідає Тетяна.

Коли вони вже відходили, дуже швидко, через забори переплигували. Чого – не знаю. Спішили, напевно. 9 березня дали зелений коридор. З чоловіком приїхали. Тоді не стріляли, тихо було. І ми поїхали. Нічого не було. Вода, газ, світло, зв’язок… Воду брали з покрівлі дому, сніг розтанув – і в бочку. Колодязь у сусідів теж недалеко. Так, маленькими перебіжками, поки можна було, бігали. Зараз вже є світло, газ, вода, зв’язок – усе є, кажуть знайомі.

- Як вам тут, у кабінеті хімії?

- Прекрасно. Вже два місяці живемо так. Вдома працювала садівником у санаторії. На роботі залишилась, але чи буде він далі працювати... Тут шукали роботу, як приїхали, нічого не знайшли. Зверталися в Центр зайнятості, сказали там про «Лавандову гору»… Отримали дві тисячі допомоги.

- Як потрапили у Перечин?

- Ой, приїхали на залізничний вокзал у Києві. Потім тільки із четвертої спроби сіли на поїзд до Львова. Там – жах якийсь був. Ці всі палатки, брудно, холодно… Словом, Львів не дуже прийняв. Спочатку думали на Польщу, нас потім вже попередили, що нема місць. У тунелі холодному постояли, в зали не пускають, хоч вони були напівпусті. Холодно було дуже.  І тут об’являють поїзд на Ужгород, ну ми й сіли, приїхали. Звернулися на гарячу лінію, сказали, що в Ужгороді уже місць нема, але є Перечин і Мукачево. Ми Мукачево проїжджали, то вирішили далі. Тому Перечин. І не жалію. Не залишимось, ні. Додому, додому!

На вході до наступного кабінету нас зустрічає білий песик. А також Алла з Ірпеня, Ольга -- з Бучі, які приїхали у Перечин 11 березня. До 24 лютого, розповідають, жили мирним життям, ходили на роботу. Ольга працювала у фітнес-клубі і якраз була в пошуках нової роботи, але не встигла. Алла працювала у військовому шпиталі, молодшою медсестрою.

Алла:

- Просиділи під бомбардуваннями. 12 днів в Ірпені, а вони (Ольга та Кирило) з Бучі, то 14. Потім вже мер міста Меркушин сказав, що можна всім чоловікам і жінкам, хто може, тікати. І ми тоді почали евакуюватися. До Романівки, а там - через річку. Потім були кулеметні черги, три рази по нас стріляли, но, слава Богу, не вбили. А перед цим 8 людей загинуло. Якраз перед днем, коли ми відправлялися. А так - сюди добралися.

- Чи пам'ятаєте ви 24 число?

-Канєшно. Я сиділа до трьох годин ночі, дивилася в телефоні, чи буде війна, а потом заснула і вранці мені з роботи телефонують і кажуть: "Що ви ще там спите? Уже війна почалась". І у нас уже там в Гостомелі аеропорт і ми почали вже чути ці вибухи. Коли вже десант спустився, коли ці всі вибухи. А ми жили в Ірпені. Якраз в епіцентрі, біля моста, що підривали.

А вони  - у Бучі, при самій дорозі, де чеченці і орки були. Це було дуже, канєшно... І літаки літали, і військовий шпиталь хотіли спочатку взривать, а потім, видно, переплутали новий комплекс - там у нас такі будинки нові, построєні в такому стилі як під старовину, то вони, може, подумали, що то шпиталь, і по ньому лупанули, помилилися. І то все почалося тоді. Вибухи, бомбардування... Дуже було страшно.

Ольга вибралася з Бучі, коли оголосили «зелений коридор»:

-- 9-го березня повинні були прийти автобуси, щоби евакуювати людей, а за ними дозволили колоною їхати своїми автівками. Але тоді окупанти не пропустили автобуси, і на свій страх і ризик ті машини поїхали самі. До київського вокзалу добиралися, мабуть, сім годин. Через блокпости російські проходили. Ну і, слава Богу, все добре. Здається, всі добралися.

Далі був евакуаційний потяг до Ужгорода, пригадує Алла:

- У мене тут сестра в Ужгороді жила. І ми так їхали не до неї, а тільки аби сюди приїхати, аби їй не заважать, щоб десь розселитися. Нас на вокзалі зразу таке місце надали, то ми тут.  Тут іще і чоловік мій, і Ольги батьки. Чоловік влаштувався тимчасово у лікарню працювати. Треба ж якось виживати. Він не придатний до військової служби, бо він після хвороби, ще тут його прооперували, в Ужгороді. Отакі справи. Дякуємо місцевим, що нас прихистили. Дуже добре до нас ставляться, все є. І їжа, і вода, і попрати.

- Будинки у вас цілі залишились?

- Наш будинок, на диво, вцілів. Але вікна всі розбиті й балкон відвалився на другому поверсі. Навпроти у нас гаражі, то там все спалено, і будинки ті, і школа перед нами. Хочемо вже додому вертатися. Але нема ні води, ні газу в наших будинках. Оце тільки зараз підключили електрику і вже потрохи воду пробивають. Газ іще труби лагодять.

Людмила 40 днів з мамою (83 роки) провела у підвалі школи у Попасній. Через три дні, як вдалося евакуюватися, мама померла, не витримала випробовування підвалом. А Людмила опинилася у Перечині.

За нами (Попасною) – Первомайське, це вже ЛНР, а між нами хвилин 20 їзди автобусом. Наше місто -- прифронтове, там траса проходить ростовська. Якось з 2014 до 2022 жили: стріляли з того боку і в дома попадали. У нас жарко було у будь-який час. Ми на окраїні були й там наші хлопці (українські військові) і техніка. Почали стріляти ще наприкінці січня, - згадує Людмила. -  Потім затихли. 31 січня сильно почали стріляти. Біля нашого будинку стоїть школа, ми у 2014 році там у підвалі були. Тепер теж туди всі бігли. У нашому домі вода, він у нас «Титанік» називається, 30 років простояв і ще буде стояти. Але дав тріщину. То ми у підвал школи пішли ще 1 лютого. Холод, три тижні ні світла не було, ні води. У школі вода була, балонами носили. Потім люди до нас почали з усього міста приходити. І з парковки, і заводу продтоварів біжать і розказують: трупи лежать і у дворі, і на асфальті, страшно. Лікарня горить, всі будинки горять, це жах, що було. І люди убиті прямо на дорозі. Нікому убирати.

Киянка Людмила з мамою Ганною Хорень та племінником Тімуром у Перечині понад два місяці.  Жінки через слово дякують місцевим, а старша все повторює, що до кінця життя пам’ятатиме доброту перечинців та готовність допомогти. Кажуть, такого не чекали.

- Чому у Перечині? Не гадали навіть, приїхали військові, нас привезли на київський вокзал. Прибуває поїзд на Ужгород, летимо з мамою. Ніхто нас не бере, але тут поліція каже: ми проведемо вас під дулами автоматів, щоб вас пустили.

Приїхали в Ужгород, нагодували нас і запропонували зареєструватися. Сказали у Перечин відправлять, так ми сюди й приїхали.  З маршрутки кинули речі, зареєструвалися, нас знову погодували. Це нормально. Ось ми тут два місяці. Ходили на Хресний шлях, у церкву, по місті. Яка у вас магнолія гарна цвіте, це взагалі, а сакура! Ми дитину нафотографували всюди, де можна.

Ганна:

З якою душею нас прийняли, дали все що було необхідним! Я, може, старшого покоління, що так сприймаю, все одно буду вдячна цим людям, скільки буду жити. Що нас у такий тяжкий час не лишили без нічого. Дуже боляче все це. Мені 70 років я буду це все пам’ятати поки буду жити. Добрим тихим словом.

Богдану Плавайко, завідувачку філія Перечинської школи початкового ліцею мешканці притулку називають феєю. Жінка тут з ранку до вечора. «Ми людей з 10 березня почали приймати. Загальна кількість тут понад 300 осіб, найбільше було 140, зараз - 110. Як справлялися? Поступово, було важко, морально важко. Бо треба було кожну історію вислухати й прожити десь. Добре, що ми вдома, можемо комусь допомогти. Як бачиш маму, яка мусить бігти від війни та спати на підлозі… У мене двоє діток.

Найбільше допомагає міська влада: харчами ми забезпечені.  Волонтери багато чим допомагали. Праску принесли, чайники.

Ми робили анкетування буквально днями зі 110 людей 10 написало, що планують залишиться на постійне проживання у Перечинській ТГ. Інші -- до закінчення війни. Осіб 20 планують протягом місяця повернутися додому, бронюють білети. Київські збираються вже, більше з Харкова лишилося і східні області.