В Ужгородському прес-клубі відбулося представлення книжки закарпатського режисера-документаліста В’ячеслава Бігуна «Остання зйомка серця. Медійники і кінематографісти на щиті». У книжці зібрані відомості про полеглих журналістів на російсько-українській війні з 2014 року, в тому числі і про закарпатців. Тут вміщено 245 іменний статей.
Зустріч проходила з нагоди Дня пам’яті полеглих українських журналістів, який відзначається 16 вересня, у рамках проєкту «Українське військо – символ звитяги», який здійснює група цивільно-військового співробітництва Закарпатського ОТЦК та СП
Олександр Гаврош, офіцер цивільно-військового співробітництва Ужгородського РТЦК та СП, журналіст та письменник, відділення якого займається родинами полеглих героїв, безвісти зниклих, полонених і поранених проводив цю дяьність ще до того, як був призваний до лав ЗСУ. Підсумок трирічної роботи над проєктом, який Олександр Гаврош вів на волонтерських засадах, стала книжка «Герої Закарпаття»
“І зараз ми продовжуємо цю роботу, приділяючи велику увагу меморіалізації та вшануванню пам'яті наших героїв, – розповів Олександр Гаврош. – Сьогодні хочемо представити працю нашого земляка В'ячеслава Бігуна. Він родом із Тячева, за фахом юрист, кандидат юридичних наук. Уже в зрілому віці почав займатися кінематографією, став режисером та оператором, створює власні фільми. Відзначений різними нагородами. Після початку війни він почав писати книжки про полеглих. Це серія «Місія Свобода України». Перша книжка була присвячена його землякам – «Тячівці на щиті і у серці». Це волонтерська діяльність, бажання зробити щось для нашої спільної боротьби та перемоги”.
«Останній знімок серця: медійники і кінографісти на щиті» – четверта книжка серії, присвячена людям, які були пов'язані з медіа та кінематографією і загинули під час війни.
Вячеслав Бігун, режисер і дослідник з Тячева прокоментував свою роботу через відеозвернення. “Камінь не розповість, як людина сміялася, як вона думала, як вона творила. Не передасть, як вона востаннє вдихнула зв'язок. Камінь – це крапка. А пам'ять – це двокрапка. Нині постають нові форми пам'яті – не кам'яні, а живі. Це фільми, книги, кадри, голоси. Одну з них ви бачите перед собою.
У серії «Місія Свобода України» – четверте видання «Останній знімок серця». 285 історій, 285 портретів. Медійники, кінографісти, ті, хто загинули з 2014 року зі зброєю чи камерою, під обстрілом, виконуючи редакційне або бойове завдання.Це не просто мартиролог, не список і не статистика. Це пантеон, але не з бронзи, а з облич, кадрів, цитат дитинства, мрій і позивних. Хто вони? Не просто загиблі журналісти, а люди зі своїми історіями”.
Книжка, видана на Закарпатті, вийшла завдяки місцевому меценату з Руського Поля, пану Яцині. У книжці є QR-код, за яким можна перейти до її електронного варіанту та прочитати про всі ці втрати, яких Україна зазнала у сфері культури та інформації. Окремим абзацом виділені полеглі воїни із Закарпаття: Микола Алексик, Павло Білецький, Олександр Литкін, Роман Жук, Дмитро Кудрявцев, Сергій Копенець і Руслан Перенцій.Кожна стаття у книжці ілюстрована.
Зокрема, Микола Алексик, 29 років, продюсер і військовослужбовець, народився у Великих Ком'ятах. Загинув у Серебрянському лісі на Луганщині. Народився в долині річки Боржава, виховувався мамою і дідом. Микола був творчою особистістю, займався бальними танцями, закінчив майстерню імпровізації, українську кіношколу, планував стати кінопродюсером і вже мав перший професійний досвід. Згодом приєднався до лав полку МГУ «Азов».
“Сьогодні ми особливо хочемо поговорити про Павла Білецького. Практично всі присутні його знали. Павло Білецький — журналіст, фотограф, військовослужбовець, народився 1 березня 1985 року в селі Рокосово Хустського району. Значну частину життя прожив в Ужгороді, де навчався у духовній семінарії та працював у журналістиці й фотографії, - розповів Олександр Гаврош.- Павло був професійним фотографом і журналістом, заснував та очолював інформаційну агенцію «Закарпатський інформаційно-діловий оглядач» ZIDO”.
Павло також очолював в Ужгороді фотошколу імені Марущенко, створював численні фотовиставки та фотопроєкти. Його роботи публікувалися в місцевих і всеукраїнських ЗМІ. Був членом правління Закарпатської організації Національної спілки журналістів України. Він був відомий активною громадянською позицією та професійною принциповістю. Як журналіст порушував теми корупційних схем в Ужгородській міській та Закарпатській обласній радах, писав про діяльність золотокопалень в області.
У лютому 2022 року Павло добровільно став на захист України. Служив сержантом у 21-му батальйоні спецпризначення. Разом із побратимами пройшов найгарячіші точки фронту: Кліщіївку, Веселе, Красногорівку, Торецьк.
12 вересня 2025 року Павло передчасно помер у віці 40 років. Причиною смерті стало онкологічне захворювання, ймовірно, пов'язане з виснаженням організму під час служби. 19 вересня його поховали на Пагорбі Слави в Ужгороді.
У заході взяла участь родина Павла Білецького. Його донька Євгенія підготувала невелике відео та звернулась до присутніх: “Для когось із присутніх мій батько був колегою, побратимом, другом, журналістом, військовим. Разом із молодшою сестрою ми хочемо трохи розповісти про нього з нашого, сімейного боку. Тому що ми чекали його вдома не як військового, а як тата, як людину Наше спокійне життя змінилося ще до повномасштабного вторгнення – за три місяці до нього нам підпалили два автомобілі у Виноградові. Павло документував подію та назвав це «ціною правди». У березні 2022 року він склав військову присягу, поїхав на навчання, а згодом служив і документував війну вже з фронту. У його особистому архіві залишилися фотографії з побратимами, кадри з Донецької області, наслідки обстрілів та його життя на війні. Вдома ми завжди його чекали й дуже раділи кожному приїзду. Я не хотіла показувати останні фотографії, коли він уже хворів, бо ми хочемо пам'ятати його сильним – таким він для нас завжди був, є і залишається”.
Колеги – Лариса Липкань, Сергій Гудак, Юрій Бідзіля, Євгеній Соломін, Наталія Петерварі, Наталія Толочко, Михайло Пожега, Василь Ільницький, а також журналіст Павло Білецький – згадували Павла Білецького як надзвичайно творчу, професійну й харизматичну людину, з якою було цікаво і працювати, і спілкуватися поза роботою. Один із колег розповів, що ще під час спільної роботи над газетою Павло вирізнявся легкістю, творчим підходом і здатністю швидко виконувати завдання. Згодом він став професійним журналістом, який не боявся гострих тем, відкрито говорив про несправедливість і часто порушував суспільно важливі питання.
Учасники зустрічі наголошували, що пам’ять про Павла та інших загиблих журналістів важливо не лише зберігати, а й системно меморіалізувати. Звучали пропозиції відзначити працю авторів, які документують історії загиблих, а також зберігати такі видання у бібліотеках, щоб вони не губилися серед постійного потоку інформації.
Водночас Ужгородський прес-клуб нагадав і про журналістів, які сьогодні служать у ЗСУ. Тільки закарпатських журналістів та журналісток у війську не менше 25-и. Десятки журналістів залишили свої редакції та взяли до рук зброю. Саме тому, наголошували учасники зустрічі, важливо документувати історії як загиблих, так і тих, хто продовжує працювати й служити сьогодні.
День пам'яті українських журналістів, які загинули під час виконання професійних обов'язків, відзначається щороку 16 вересня, коли зник і був жорстоко вбитий засновник «Української правди» Георгія Гонгадзе у 2000 році. Цього дня медійна спільнота та суспільство згадують усіх працівників медіа, які віддали своє життя за правду, зокрема і загиблих під час повномасштабної російської агресії проти України.
