Знайомство з людьми, причетними до влади, неминуче викликає питання: чому при такій кількості патріотично налаштованих людей, життя у нашій країні на 3-му десятку існування складається, м’яко кажучи, не надто добре? Що слід робити, як необхідно діяти? Хочеться вірити, що саме такі, чи схожі на них запитання ставлять і ті, від кого залежить чимало і в країні, і в краї. Свої відповіді на неоригінальні, але такі важливі для нас питання, пропонує голова Закарпатської обласної ради, кандидат у народні депутати по виборчому окрузі №73 Іван Балога.
- Іване Івановичу, родина, політика… Яка із цих сфер для вас головніша?
- Мені здається, що так ставити питання не надто коректно. Для батьків, які, слава Богу, живі та здорові, я – один із трьох люблячих синів, для своїх дружини та дітей я – батько… Думаю, що уже так доля склалася, що я у політиці. У молодості ніколи не хотів бути у ній, ніколи! Мріяв бути футболістом, навіть забирали в київське «Динамо» - у спортивну школу, практично білети на поїзд купили… Уже потім -торгово-економічний інститут, далі - робота в кооперації, в приватних структурах. На той час це було щось нове, незвичне – те, що робив мій старший брат Віктор. Тоді й почав цінувати кожну зароблену копійку!
- А взагалі школа бізнесу важлива для Вас?
- Безперечно! Я ж кажу: ціну заробленій копійці я знаю! Тому ціную людей, що мають розум, бажання і терпіння робити власний бізнес. І не розумію, як можна цього не визнавати на державному рівні. Зрозуміла річ, що крупний бізнес владі вигідний і зручний, але світ тримається на підприємливих людях, на бізнесі, розрахованому на 2, 3, 10, 20-ть працівників. Для нашого Закарпаття саме ці люди – основа стабільності. Тому не думати про них влада не має права. Якщо вона, звичайно, прагне добра для своїх людей. А нині який стан речей? Податковий кодекс призвів до того, що малий бізнес на Закарпатті масово закривається. Через бездарну податкову політику влади тисячі закарпатських родин залишаються без роботи. Вважає, що нам треба піти грузинським шляхом – максимально спростити систему надання дозволів, скоротити кількість податків!
- Але ж не бізнесом єдиним…
- Що, власне, потрібно людині? Пристойна робота, адекватна зарплата, захист і комфорт. Чи не це основний «набір» складових для того, щоб людина відчувала впевненість і спокій.
- Давайте почнемо з комфорту…
- Найширший зміст я вкладаю у це поняття! Але, в першу чергу, соціальну сферу. Я – людина із села. Там – мої батьки, там – основна кількість людей, які мене свого часу обирали і які мені вірять. Тому говорю про них. Хочемо визнавати чи ні, але нині соціальна сфера у містах набагато краща, аніж у селах. Я часто роблю порівняння із Європою. Так от: не так у них! У Європі водопостачання, водовідведення, робота садочка, сільської ради, пошти і решти закладів на найвищому рівні. Хоча там немає різниці, де ти знаходишся - у місті чи у селі. У місті просто концентрації тих чи інших підприємств більша. Відстаємо… Так, є села, які здатні цю прірву долати, а є такі, яким треба допомагати.
- Але ж як?
- А це вже треба вирішувати при формуванні бюджету. Всі ми розуміємо, що нині система формування і поділу бюджету викликає очевидні питання. Нинішні формули і розрахунки проблему не вирішують. А ще не допомагають ті випадки, коли на розвиток інфраструктури впливає, хто і з якого села походить. Моє – туди школу, моє – туди лікарню! Бюджет має формуватися від сільради – до Києва, а не навпаки, як це є сьогодні. Тобто місцеве самоврядування знає чим «дихає» село, воно й має визначати потреби бюджету, а не пан з центру.
- Цікаво, як з медициною? Нинішній її стан не задовольняє нікого – ні медиків, ні пацієнтів.
- Це все дуже пов’язано. За останні два роки маємо третього міністра охорони здоров’я. То як люди мають в селі думати? Перший міністр каже, що у нас занадто багато терапевтів чи хірургів, і їх треба скоротити. Другий приходить і каже, що у нас їх занадто мало, і треба збільшити кількість. Третій взагалі мовчить. Основна проблема це - тендерні процедури і за два роки нічого не чуємо позитивного. Весь час проблеми: то з вакцинами для діток, то скорочують ліжка в лікарнях, то реорганізовують сільській дільничні лікарні. Проте знаємо інше: затримка із основними важливими медикаментами для населення є? Є! Чому? Та повірте мені, що якби із самого верху хотіли, щоб затримки не було, то її би не було. Але напевно кожний, хто приходить до влади, шукає у всьому свій інтерес. Треба раз і назавжди врегулювати питання закупки медпрепаратів – це має бути прозорий, європейського зразка механізм. Треба врешті-решт вже визначитися з реформою галузі. Але нам потрібно не таку реформу, після якої зникають сільські ФАПИ чи лікарні.
- Але ж ці незрозумілі, як колись модно було говорити «тенденції» не лише у медицині?
- Та ясна річ! Я б міг назвати й інші галузі, але медицину назвав з кількох причин. Розумієте, немає такої людини, яка не переживає за здоров’я. Бо якщо в когось хтось із родини захворів, то необхідно оббивати пороги районної, обласної лікарні, а якщо тут нема допомоги, шукати різні спецклініки, у тому числі - й за кордоном. А це все впирається в гроші! Коли ж людина тих їх не має – це катастрофа і пояснення тут зайві!
- Але ж наче робляться кроки, щоб медицина була доступніша…
- От ви правильно сказали: наче. Що це за ситуація із ужгородською медициною та медициною Ужгородського району? Знову щось вигадуємо! Чудово діє єдиний механізм: Хуст-Хустський район, Берегово-Берегівський район, Мукачево – Мукачівський район, Виноградів – Виноградівський район і так далі. Ужгород – окремий механізм, Ужгородський район - лікарня в Чопі. Та я думаю тому чоловікові, хто це придумав, «зичить здоров’я» не одна людина! Ну, неправильно це! І сьогодні ще керівництво адміністрації району, адміністрації області і управління охорони здоров’я кажуть, що ми покращимо лікування в Ужгородському районі, якщо зробимо окремо міську поліклініку і районну поліклініку. Маячня! Лише коли лікарня для Ужгородського району буде спільно з Ужгородом, то жителі Ужгородського району будуть мати набагато більший комфорт і якісніше лікування. Ми пропонували таке вирішення. Нас не чують. Ні мер Ужгорода, ні губернатор. Бо знову -- або політичний підтекст, або якийсь інший. Очевидно, це їхній сьогодні такий стан душі, що вони не чують.
Закарпаття мають почути в Києві
- До речі, а що слід робити, аби «чули» на усіх рівнях?
- Найважливіший спосіб, який 20 років тому скасували пани Кучма і Мороз, – це виборність місцевої влади. Хто би, що би не казав, але будь-який голова адміністрації району буде танцювати під дудку голови ОДА. А будь-який губернатор буде співати київську пісню. Ніколи він закарпатської не заспіває, хто би, що би не казав!
Закарпаття - партнер із Оберфранкеном, Німеччина, Височиною, Чехія, і багатьма краями Угорщини. Загалом, з 11 європейськими регіонами. Система влади там єдина - виборність керівника області. Це те, до чого ми повинні повернутися! Губернатора в нас мають обирати, а не призначати.
- То чому ж не повертаємося?
- Через страх втратити владу! Страх втратити владу на рівні села, району чи області не дає можливості запозичити європейську модель. Тому я не втомлююся повторювати: там люди живуть краще тому, що вони обрали собі владу, і вони її таким чином тримають за горло. І коли ця влада, її представник заявляє про неприйнятне для громади рішення, громада йому нагадує: ти хто такий і звідки взявся! А у нас, коли дзвонять із адміністрації і «радять»: слухай, демократ, ти щось не те там вирішуєш – демократія закінчується! Тому для її відновлення слід зробити дві необхідні речі: виборність на місцевому рівні і децентралізація коштів. І все у нас в області (не треба нас величати «регіоном», скромно – в області) буде нормально!
- Питання децентралізації настільки актуальне?
- Сьогодні для вирішення найменшої, здавалося б проблеми необхідно сто разів «вклонитися» Києву. І він вирішує дуже, маю сказати, не поспішаючи, що нам необхідно у першу чергу! Спочатку три-чотири місяці подаємо документи на те, що хочемо, приміром, будувати. Потім два-три виклики на Київ. Кажуть: «Ну так… ,а чому ви це…». І треба захиститися, чому саме це. А тоді на останній квартал обіцяють з Києва гроші. Де логіка? До речі, на програму «Тиса», величезне значення якої не треба пояснювати закарпатцям, на сьогоднішній день на 2012 рік із бюджету України виділено 100 мільйонів. Подивіться, на які місяці бюджетний розпис: листопад і грудень. Це означає, що кошти, необхідні Закарпаттю на захист, просто не прийдуть! Про які партнерські стосунки із «центром» можна говорити? Це просто гра в одні ворота. Стосунки з «центром» треба міняти. Я тобі даю гроші, якщо ти голосуєш так, і так дивишся, і так ходиш, і так думаєш. Це шлях в нікуди!
- І знову одвічне питання: що робити?
- Думати! І робити! Хто чув про якісь питання у країнах Європейського Союзу із результатами підрахунку голосів? Як екзит-пол показав, так і зійшлося -- один в один. Які веб-камери? На ті гроші, що сьогодні підуть на веб-камери для спостереження на виборах, я думаю, що у двох Закарпатських областях всі дороги можна привести в ідеальний стан. Ну, якщо тільки не вкрасти на тих дорогах! Можна на весь західний регіон закупити труби і роздати у селах, аби собі люди провели водопроводи. Є чудові свердловини питної води, але вона тече старими, ще радянськими трубами, які категорично необхідно поміняти. Дайте людям, а вони вже своїми силами прокопають і вдома будуть мати чисту воду. А вода -- це життя!
Закриття шкіл та лікарень в селах – шлях в нікуди
- Хіба ж про воду, екологію, відходи сьогодні не говорять?
- Це бутафорія. Бутафорією називаю прийняті програми – питна вода в Україні та інші подібні. І в області прийнята така програма, але з року в рік вона перекладається, вносяться зміни, а реального наповнення - нуль. Дороги, вода, школи, садочки, медичні заклади. Більше нічого не треба вигадувати! І люди будуть задоволені, бо коли буде дорога до Міжгір’я ідеальною, то ми не будемо думати, відкриють там санаторій у Соймах, чи закриють. Люди вклали мільйони доларів у санаторій, а тепер з Нижніх Воріт туди добратися не можуть. Чому? Та бо нема дороги.
- Визначаючи необхідні для подолання проблеми, ви чомусь не називаєте корупцію…
- Корупція є в цілому світі. Просто у багатому суспільстві її менше помічають. Людина захищена, вільна, має забезпечену родину, все функціонує, і людина менше звертає увагу на ці речі. У біднішому суспільстві корупція разить очі. Бо є велика прірва між незабезпеченими людьми, незадоволеними, тими, які сферу послуг мають поганої якості, і тими, хто добробут «черпає відрами». А тут називайте, як хочете.
- А як називаєте цю проблему ви?
- Я вважаю, що це - нездатність нашого суспільства обрати собі владу таку, яка б ці проблеми могла виправити. Треба не шукати, хто кращий перед самими виборами. Треба просто у міжвиборчий період ремонтувати дороги, і не тільки до тих місць, де живуть «пани», не чистити сніг лише біля «панів», а прокладати і розчищати дороги до кладовища, до садочка, до школи, до церкви, до найвіддаленішого куточка. От тоді люди в тому найвіддаленішому селі, коли до них дорогу прокладуть, сніг прочистять, коли хліб привезуть, молоко, цукор, ніколи не будуть пред’являти претензії, що у них районна чи обласна влада корупціонери. Вулиці - освітлені, в магазин пішли - магазин працює, купити є за що, дитину в садочок повели, бо працює, автобус прийшов – пішли на роботу.
- Ну, зараз же й до церкви стали частіше ходити…
- Та справа ж не в «ходінні». Повірте, як нема духовності, то далі нема куди ходити. Я переконаний: на Закарпатті це знають, як ніде! Але й маємо її виростити патріотом рідного краю. Саме тому наша команда на законодавчому рівні пропонуватиме прийняти закон, який би заборонив закривати в селах школи, дитсадки, медичні установи, бібліотеки, будинки культури. Натомість треба закрити інші заклади - гральні автомати. На жаль, на їх існування влада закриває очі.
- А вам вдається, бодай своїх дітей упильнувати?
- Ох… У мене їх троє і, знаєте, дуже хочу, щоб були людьми. Я, звичайно, хотів би, щоб вони були кращі за нас із жінкою. Щоб досягли більшого. Але насамперед щоб вивчилися і були людьми. Поважали себе й інших. Користувалися повагою в житті і, беззаперечно, щоб були продуктивним зерном, яке проросте теплом, добром і користю для нашої України.
Сергій РУСНАК