Яна Мурзаєва перебралася до Закарпаття у липці 2014-го. Покидати рідний серцю Донецьк не бажала до останнього, але доля вирішила по-іншому. Сама жінка із Авдіївки, але працювала і жила в Донецьку. Спочатку переїхали вони, а потім вже і Яна. До останнього думала, що все закінчиться швидко, але нічого не завершувалося. Стало вже насправді страшно, тому жінка зібрала речі і поїхала.
Яна згадує події 2014-го: «Найбільший страх від того, що ти не знаєш, що буде. Коли починається якась бойова атака, ти чуєш як стріляють, чуєш дуже страшний звук, але не знаєш, коли це скінчиться, куди прилетить і коли почнеться знову. І, плюс, це ж відбувається не за графіком... Я жила-жила, терпіла-терпіла, а потім зрозуміла, що все - не можу. Я купила квиток до батьків, перед тим привезла їм дитину. То у мене вже і материнський інстинкт, і страх, - все разом грало. Я дуже боялася, щоб із вокзалом нічого не трапилося. Бо до цього його то мінували, то закривали, то відміняли потяги... Але у той день все пройшло дуже добре, а наступного дня вже були якісь сутички і люди не поїхали. Перед від'їздом мені потрібно було з'їздити у Авдіївку за документами, от це було страшно. Ми їхали через Спартак і потрапили під обстріл. А автобус такий старий був, дуже некомфортний. Його всього трясло, ми швидко вибігли. От це було страшно, несподівано. І ми лежали у кущах, над нами літали кулі. А ми лежали і молилися. А що робити було? Потім все закінчилося, ми сіли і поїхали далі.
Так Яна потрапила до закарпатського Мукачева. «Випадково. Батьки поїхали до санаторію відпочивати набагато раніше, іще не підозрюючи все те, що буде коїтися. Були вони спершу під Вінницею, пройшов час їх перебування, почалися військові дії і так вони потихеньку перебралися. Спершу у Трускавець, Моршин , Сваляву... Потім вони були у Мукачеві на екскурсії, їм дуже сподобалося і вони вирішили: спробуємо перечекати. Але це все затяглося, змінило все наше життя».
Спочатку жінка потрапила до волонтерів. Не думала, що затримається надовго і шукатиме роботу. Допомагали всі, хто дізнавався, що потрібно. Хто словом, хто справами, хто порадою, хто якимось знайомством. Хтось навіть речами. Був такий період, коли не було чого носити. Одяг же там залишився. Те ж саме і з роботою. «Мене спершу познайомили зі власницею салону у Мукачеві, вона теж візажист. Я і пішла до неї. Просто Мукачево мале і там багато візажистів. До того ж це досить специфічна професія, не так все легко. Але вона подивилася мої роботи, подивилася, де я вчилася. Як професіонал добре зрозуміла, про що йде мова і про який рівень. І каже: у мене є хороші знайомі у салоні в Ужгороді, я можу зателефонувати, дізнатися. Там сказали “так”, і я у той же день поїхала. Зустріли мене теж дуже добродушно. Власниця салону розплакалася і я разом з нею».
Згодом Яна перебралася в Ужгород, теж працювала за спеціальністю та відкрила свою справу. Коли влаштовувалась на роботу, вивчила ринок і побачила, що візажистів тут дуже багато. Тому розширила свою спеціальність, вивчилася на стиліста, одягала людей, працювала з моделями, навіть художником по костюмах в кіно. «Ніхто у 21 столітті не міг подумати, що буде війна, - каже Яна. – Я, як приїхала відвідати батьків, так тут і залишилася. Речі вже передавали. Я ніколи не шкодую ні про що і завжди буду рухати вперед».
Зараз Яна помандрувала ще далі—у сонячну Іспанію. Створила таку ж сонячну як вона сім’ю і народила другу дитину. Тамтешнім жінкам пощастило, адже Яна висококваліфікований фахівець. Незабаром ми почуємо про нові успіхи закарпатської донеччанки!
#ГолосЖінкиМаєСилу