Я, Альона і Берлін

У Берлін! На 3 місяці! Що може бути кращим , - раділа я сама за себе, волочачи валізу як міх з каменюками по львівській бруківці. Автобус у столицю Німеччини із столиці Галичини відходив десь за 3 години. Це був єдиний рейс, який я знайшла серед офіційних перевізників-транспортних компаній. 2002 рік: вибір рейсів – невеликий. А у пункт призначення Берлін – взагалі дефіцит, заробітчани більше їздять у Гамбург чи Мюнхен, ще кудись. А на кому заробиш, як не на них.

Фірма гучною назвою «Крафтрайзен» обіцяла доставити мене саме туди, куди мені треба. Інших достойних варіантів не було і ось я у Львові. Інформація, з якою мене зустріли на порозі фірми, мала насторожити: автобус зламався, але погуляйте, прийдіть через деякий час, ви обов’язково поїдете, інший автобус буде десь в обід. Шикарно. Але що робити. Мені виписали квиток. Але ж тут вказано, що автобус прямує у Білефелд, а не Берлін! Ви точно доберетесь до Берлінa, це по дорозі,-  запевнили мене, але без зайвої переконливості.

То їду вже, що робити. Через два дні починається навчання, відступати нікуди. Гугл-меп у поміч, сказав би хтось тепер. Ви що смієтеся? Мобільний телефон на той час не всім доступний ( в автобусі, до речі, водії пропонували телефонувати з мобільного фірми. За шалені гроші), інтернет теж, що вже казати про різні онлайн-сервіси. Одним словом, я занурилася у якісь свої думки, що там було по дорозі вже не пам’ятаю. Напевно, що нічого важливого. Для власного спокою я перепитала водія, чи точно він зупиняється у Берліні. Той щось промимрив, киваючи, мовляв, які можуть бути сумніви. От там ще одна жінка їде , теж до Берліна, скооперуєтесь з нею, веселіше буде. Якби я знала, кого він має на увазі…

Через кільканадцять годин водій гукнув мене - незабаром ваша зупинка. За вікном пропливали німецькі краєвиди, написів подібних на Берлін чи його передмістя щось не видно взагалі. Ми зупинилися на якісь заправці. Де столиця, питаю? Та тут сядете не метро і доїдете. Нічого, що заправка на трасі! Але водій модного автобуса «Крафтрайзен» вже закривав за мною двері. Поруч стояла та сама «жінка» - дівчина років 20-ти. Як потім з’ясувалося, їй взагалі пощастило, що на заправці вийшла і я.

Альона. Так звали дівчину родом десь з центральної України, вона їхала до сестри, що жила у Німеччині. За кордоном –вперше!!! Здається, навіть у Києві не була. По-німецьки – жодного слова, іншими іноземними мовами теж не володіє. Альону мали зустріти на вокзалі родичі. Мало того, що вона світу не бачила, нічого не розуміє, у кишені 4 ! євро і ще її висадили на заправці ( де взагалі пасажирів заборонено висаджувати), і де вона знайде свою сестру.

О..ніти , подумала я, оце путєшествіє по-українськи. Сталося б таке з якимось німцем….

І я пішла до касирки заправки. Питати про метро, яке довезе до Берліна :)  Так, сказала вона, за кілька кілометрів є село, звідти можна добратися на приміському потязі до Берліна. До самої столиці десь кілометрів 20. Що ще ходить, запитала я підраховуючи у голові, скільки вийде мені німецьке таксі. У кишені мала сотню з хвостиком євро, розраховувала на стипендію, яку мали видати по приїзді.

У Альони крім 4 євро був, на щастя, номер телефону родички та адреса. Я набрала номер, але автовідповідач повідомив, що нікого немає. Зрозуміло, сестра десь намотує кіломерти у пошуках Альони, але знайти її відповідно не може. Я залишила повідомлення з номером заправки. Передбачливо, бо за цією інформацією дівчину таки потім знайшли.

Доведеться викликати таксі. Альона на вмовляння завезти її за адресою сестри не піддавалась.  Дівчина вирішила чекати до останнього. Ніякі аргументи не діяли, я взяла усі контакти і поїхала.

Таксист сприйняв мене за прибалтійку, ми мило поспілкувалися. Я йому розказала гарну українську історію і з вітерцем добралася до Берліну. 55 євро (більше, ніж пів квитка з України) коштували ці хвилини радості, якими я завдячувала комерсантам –транспортникам доби ранньої незалежності

Увечері я нарешті додзвонилася родичам Альони. Вона таки їх дочекалася, за кілька годин її підібрали і успішно довезли до першої в її житті столиці. Сподіваюсь, за 11 років у неї сталися кардинальні позитивні зміни у житті. А я після повернення в Україну зайшла у львівський офіс. «Нічим помогти не можемо, нічого не знаємо, взагалі вперше вас бачимо. Квитки, які квитки?»  За годину від’їжджав поїзд в Ужгород і я не стала псувати собі нерви. Може і дарма, але сподіваюсь за 11 років і у них сталися зміни. Кардинальні і позитивні.