Ранкова кава із Олесею Трагнюк

Завжди приємно, коли дізнаєшся, що люди, якими пишаються інші міста, області, яких визнають і поважають десь за тисячі кілометрів – твої земляки. Для Закарпаття такою приємністю, без сумніву, є Олеся Трагнюк. Вона народилася у Мукачеві, об’їздила вже півсвіту та є одним із провідних фахівців юриспруденції у Харкові – працює доцентом кафедри міжнародного права Національного університету «Юридична Академія України ім. Я.Мудрого», є кандидатом юридичних наук, провадить міжнародну освітню роботу в співпраці з британським університетом, читає лекції за кордоном, поєднує викладацьку роботу з практикою.

Нинішня гостя «Ранкової кави» - одна з тих, у розмові з якими хочеться відірватися від клавіатури і дізнатися просто для себе її думки і погляди з приводу питань, які тебе цікавлять. З нею задоволенням є говорити про зовсім різне – і про особисте, і про освіту та її підводні камені, і про міждержавні стосунки та їх приховані мотиви. До слова, гостя спеціалізується саме на міжнародному праві і, як далеко від Закарпаття не оселила б її доля, залишається з юності справжньою кавоманкою.

Чому право?

Чесно? Первинною була мрія про міжнародні відносин, але не завжди так стається, як хочеться, можливостей вступити до Київського інституту міжнародних відносин не було, з різних причин. А право стало однією з альтернатив. За своїм складом я взагалі більше математик. Та коли стала призером обласної олімпіади з української мови, зрозуміла для себе: те, що пов’язане з мовою, спілкуванням повинно бути моїм фахом. З дитинства була дуже комунікабельною. А право, напевно, було продиктоване ще й бажанням пошуку справедливості. Вона – ідеал, а право – процес її досягнення.

Мрію про міжнародні відносини втілили у міжнародному праві?

Так, вже з першого курсу моєю метою було вивчення саме його. З цього і почалася моя доля юриста-міжнародника. Я брала участь в одній з перших українсько-канадських програм (сьогодні вже й мої учні є її учасниками). Ми проходили стажування у канадському парламенті, на виборчих округах депутатів, навчалися в університетах Канади (програма діє за кошт української діаспори). Взагалі, мені щастило на хороших вчителів - пам’ятаю всіх, від першого шкільного вчителя і до тієї людини, яка мене привела у міжнародне право - вже покійного проф. Володимира Семенова. Потім з’явилися люди, які просто зачарували мене юриспруденцією, бо, виявляється, право теж може причарувати.

Якими були перші враження від Канади у юної студентки?

Мені було 18 і у Канаді отримала передусім культурний шок, мені навіть викликали лікаря... При чому це не була перша поїздка за кордон, оскільки виросла на Закарпатті й у дитинстві бувала в Угорщині, Словаччині. Я займалася танцями, їздила з колективом за кордон та й батьки заохочували пізнання світу, поїздки.

Але Канада – велика країна з дуже гарною культурою, вона не просто вразила, а дуже вразила. Ми були там майже 5 місяців. Та, що цікаво, я завжди, перебуваючи у закордонних поїздках, хотіла додому – бо знала, що моє місце тут. За все життя отримувала немало пропозицій виїхати, але бути довго я там просто не можу.

Чому ні?

Люблю свою землю, знаю, що я потрібна там, де я народилася, як би пафосно це не звучало. Не знаю, чи можу принести користь суспільству у глобальному сенсі, але те, що я роблю для студентів таки чогось вартує, хоча б у моральному плані. І я б хотіла, щоб не лише я любила нашу батьківщину. А щоб молоді люди розуміли, що ми живемо в унікальній країні, з славною історією і великим майбутнім попри все, попри важку політичну ситуацію, про що я не дуже люблю говорити... Ми маємо свою культуру. Автентичну. Не як у США, наприклад, де потужне культурне середовище, але це справжній мікс культур. А у нас своя, прадавня, і її треба пронести крізь своє життя, подарувати майбутнім поколінням.

Крім того, тут моя сім’я, батьки, моя сестра. Це головні причини, чому я напевно звідси ніколи не поїду, принаймні надовго.

Що робить Вас щасливою?

Дуже прості речі. Коли моя мама здорова, донечка, рідні. У нас велика родина, ми один одного дуже любимо. Так, по-закарпатськи.

А є і маленькі моменти щастя. Я нещодавно думала про це: коли я щаслива, то мабуть у цей момент і не помічаю. А коли мить проходить, тоді я розумію, що це і було справжнє щастя. Як і більшість людей: щастя ми не помічаємо.

Чого більше у Сходу і Заходу України: спільного чи відмінностей?

Питання, на мій погляд, риторичне. Ми одна країна. Відмінностей, звичайно, дуже багато: і в побуті, і в культурі, тим більше, що я живу практично на кордоні з Росією. Україна безперечно підпадає під вплив тих країн, з якими межує. Різниці багато, але всюди живуть люди, які мають одну мету: всі хочуть щастя, любові, щоб у них були здорові діти. Тому, якщо говорити про цінності, то вони у всіх однакові. Питання постає в можливостях реалізовувати себе. Тут, на заході, одні, там - інші.

Вдома з дитиною ми розмовляємо виключно українською, навіть закарпатською, щоб не втратила зв'язок з батьківщиною. А у своєму середовищі вона розмовляє російською, бо так розмовляє більшість. Але це не проблема. Вважаю, що мовна проблема – виключно політична. Я дуже люблю Ліну Костенко, періодично цитую щось із «Записок самашедшого» (навіть здається, що там багато від мене, адже мова йде від особи мого віку). Так от, там є такі слова: мова – це інструмент спілкування, а у нас це чомусь феномен протистояння.

Яке слово із закарпатського діалекту залишилось Вашим улюбленим?

Йой… Файно! У мене все «файно», «красно». І дуже люблю, коли мені дочка каже:  «Паніко». Вдома ми закарпатським діалектом розмовляємо навіть більше, ніж українською. Вважаю, що донька не втратила зв’язок ні з батьківщиною, ні з нашою мовою. У мене в Харкові в оточенні багато закарпатців. Цікаво, що люди, які займають дуже високі посади, вдома розмовляють саме закарпатським діалектом. І навіть їхні діти, які народилися вже у Харкові. Це класно. Якщо люди зберігають це, то вважають, що це частина їхньої культури, а вони – частина цієї культури, закарпатської. Бо це все ж таки окрема культура!

Донька народилася в Харкові. Чим для неї сьогодні є Закарпаття?

Це батьківщина її мами і тата, місце, де живуть найрідніші їй люди – бабусі, дідусь, тітка з дядею, місце, куди вона хоче завжди, починаючи з 25 травня. Після останнього дзвоника або я везу її на Закарпаття, або хтось із родичів приїжджає за нею. Тут вона має багато друзів. Навіть якщо запропонувати на вибір Крим, то, мені здається, віддасть перевагу Закарпаттю. Вона знає і обряди, і колядує, робить все те, що робимо ми дома, у нашій сім’ї. Не думаю, що вона якось відділяє себе від своєї родини. Навпаки пишається нею і, знаєте, навіть відрізняється від дітей у класі – ментальністю, закарпатською.

Що головне Ви хотіли б передати своїй дочці, чому навчити?

Хочу, щоб вона була просто хорошою людиною. Чесною, справедливою. Щоб сприймала життя таким, як воно є, не мала ілюзій. Вміла протистояти складнощам. Могла просто жити і реалізовувати себе, на скільки це можливо. Якщо я її цього навчу, то буду щасливою. Щоб вона і своїх дітей цьому навчила – бути, а не здаватися. Щоб вона органічною була у будь-якій ситуації.

Що передбачає магістратура за програмами Хартфордширського університету Великої Британії, яку Ви куруєте у Харкові?

Це перша в Україні подібна «двостороння» магістерська програма з права (окрім існуючих програм з бізнес-адміністрування, наприклад), а першим бути дуже важко. На Заході не завжди нас сприймають як людей, які можуть бут рівними їм за кваліфікацією, здібностями. Коли ми починали, був певний скепсис. І з нашого боку теж: думали, це буде просто пілотний проект. Та за 2 роки видали вже близько 40 подвійних дипломів магістра права і магістра міжнародних відносин. Партнерський університет входить у десятку кращих інноваційних вузів Великої Британії, і я сподіваюся, що будемо продовжувати співпрацювати. Нічого, звичайно, не вийшло б, якби не було на те волі керівництва Академії, за що я дуже вдячна. Наша команда складається наразі з 12 молодих викладачів і це дійсно команда, бо ми робимо спільну справу.

Британія, США, Канада. Яка з цих потужних країн сподобалася Вам найбільше? Чи все-таки котрась маленька держава більше до вподоби?

Мені завжди подобається всюди, куди я приїжджаю. Навіть у ті країни, які не є «популярними». Адже це завжди інша культура, можливість пізнати щось нове, а я це люблю. Із тих, які Ви назвали, більше люблю Великобританію. Мені подобається ритм Лондона. Кожне місто має свою душу, і його душа мені дуже подобається. Хоча на перший погляд британці є людьми неемоційними, але це лише на перший погляд, бо у них дуже багата культура. Я люблю там все, навіть «нехорошу» британську погоду.

США вразили мене тим, що це країна для людей. Такою вона мені здалася. Старість я хотіла б прожити так, як живуть американці (котрі працювали упродовж свого життя).

А Канада для мене залишиться країною-казкою. Країною, у якій я вперше побачила, що життя може бути кардинально іншим.

Де Ви пили найсмачнішу каву?

Найсмачніша кава на Закарпатті.

Я всюди, куди приїжджаю, п’ю каву. Я кавоман, при чому з великим стажем. День починається у нас однаково – і у мами, і у сестри – навіть із ще заплющеними очима варимо каву. Найсмачніша була колись у магазині «воєнторг» на вул. Петефі у Мукачеві. Там був свій незабутній колорит. Жінки, які варили там каву, були дуже своєрідні, із високими зачісками…

Я ходила туди з термосом - купувала мамі, а потім вчительці. За нею треба було чергу вистояти, то мене  вчителька посилала до магазину, бо я добре вчилася і могла пропустити частину уроку.

І мені та кава так пахла! Що у третьому класі, коли несла термос, мусіла відкрити і налити собі трохи. Потім ми варили каву у кавоварці нашого, мукачівського, механічного заводу, вона була найкраща.

Якщо не юристом, то ким би Ви мали бажання працювати?

Я була б лікарем. Якщо не юриспруденція, то скоріш за все саме медицина. Ще одна можливість хоча б якось допомагати людям, і вже у цьому випадку - фізично. Не знаю, чи могла б бути, як зараз модно, психологом, напевно, ні. Але хірургом була б.

А ще – я би була байєром. Хотіла б купувати для людей одяг, працювати над їх стилем. Людей треба передусім внутрішньо міняти, але у будь-якому випадку зустрічаємо все ж за зовнішніми ознаками.

Загалом мені багато чого подобається, я б і квіти вирощувала, і готувала.

А який одяг улюблений у Вас?

Люблю джинси, білу майку. Кепка і хвостик (усміхається, - ред.).

На роботі останнім часом (може роки два) почала носити плаття, раніше ставилася до них скептично, а з віком, імовірно, захотілося більше жіночності. Чесно кажучи, однаково люблю як кросівки, так і високі підбори.

Якими є нинішні Ваші студенти?

Коли починають казати, що сьогодні не дуже хороша молодь, то я категорично проти. Вони класні, вони такі вільні, не такі як була я, наприклад… Я була піонеркою і мені було навіть важко сприймати світ таким, як він є, суперечити тодішнім істинам. А вони мають великі можливості, ні на кого не оглядаються, мають свою думку, з ними цікаво працювати, я навіть забуваю, що час лекції вийшов і далі з ними розмовляю. Я впевнена: у нас є майбутнє. Сучасні студенти хочуть змінити життя і вірять у те, що все буде добре. Звичайно, система буде їх ламати, але треба завжди вірити, що справедливість таки існує. На щастя, люди не бояться боротися. І моя сестра навіть своїм прикладом нещодавно довела, що справедливості можна домогтися.

Як різняться студенти в Україні і за кордоном?

Дуже складне питання. Тому що, на жаль, більшість із студентів в Україні націлені на отримання просто диплому. Професійні навички вони, як правило, набувають вже тоді, коли починають працювати. У більшості країн за кордоном навчання платне - на 80 %. І якщо платять гроші, то за них просто «вигризають» з викладача знання. Насправді, це лише в кіно показують вечірки і суцільні розваги, а насправді там днями і ночами сидять за лептопами і вчаться. Наші згадують студентські роки «вау!», а за кордоном, особливо, наприклад, німці, як «жах!», маючи на увазі навантаження. У них нема стільки радості від студентського життя, скільки мають наші студенти. Вони дуже-дуже багато працюють, щоб отримати свої дипломи. У нас же болонська система як спроба на радянський досить непоганий ґрунт покласти західні цивілізаційні принципи дає не ті результати, які очікувалися. Бо ці принципи не зовсім правильно приживаються.

Ви співпрацюєте з міжнародними програмами, які сфери Вас цікавлять найбільше?

Ще з студентських часів багато співпрацюю з правозахисними організаціями. І не тому, що це було модно, це була можливість спілкуватися і отримувати допомогу від різних організацій на правозахисні проекти. Останній, в якому працювала - проект американської Асоціації адвокатів ABA ROLI, був спрямований проти ксенофобії і расизму. Йдеться про роботу з уразливими групами. Якщо хочеш бути хорошим викладачем, зобов’язаний мати хоча б мінімальну практику. Крім того, подібні проекти – це міжнародні інструменти в дії.

Що Ви хотіли б змінити?

Багато чого. Але треба вибирати сферу, у якій хотіла б змінити щось на ділі. Хотіла б міняти державну політику, хочеться, щоб прийшли до влади молоді, ініціативні. Щоб люди повірили, що від них може щось залежати, бо наразі всі повністю зневірені.

Я б хотіла змінитися і сама. Бути терпимішою. І щоб у добі було хоча б 25 годин!

Правнику легше аргументувати свою позицію в особистих розмовах чи не використовуєте у них професійні навички?

Як правило, ні. Хоча, коли виникає потреба, не можу без цього обійтися. Тим більше, що багато років працювала як практик, адвокатом.

Яку із своїх головний мрій Ви здійснили?

Я народила дитину. Напевно, це і була найбільша мрія. І друге – я досить багато вже чого бачила. Колись дуже хотіла побачити картини Тернера. І коли зайшла у музей, то просто плакала – від враження. І взагалі, я страшенно люблю мистецтво, більше мене нічого так сильно не може вразити. Плакала і на концерті Скорпіонс та на концерті хору ім. Верьовки. Це знову ж таки були мрії, не дуже масштабні, але я можу заплакати від таких вражень...

Не можу сказати, що у мене є дуже глобальні плани або мрії, але я завжди хотіла бути професіоналом. А у цьому ще можна рости і рости, розвиватися і розвиватися.

Що Ви хотіли б вивчити?

Китайську мову. Просто знаю, що за Китаєм майбутнє, хочеться цього чи ні. Принаймні в економічній сфері на найближчі 20 років.

Що допомогло Вам стати тим, ким Ви є зараз?

Мені все дається великою працею. Нічого в житті я не отримала просто так. Дехто «вміє» у потрібний час опинитися у потрібному місці. У мене ж любі досягнення приходять після великої роботи, можу не спати ночами і лише зусиллями отримувати результат.  

Який день із свого життя Ви хотіли б повторити?

А таких днів дуже-дуже багато. Я настільки часто буваю щасливою, що не можу обрати якийсь тільки один, щоб повторити його. Я вмію радіти найменшій дрібниці, сонечку, рідним. Це справді приносить щастя.

Ви навчилися цьому чи таким є характер?

Скажу так: напевно, певна доля генетики. У нас родинне – при всіх негараздах намагаємося шукати позитив, це від мами, від тата, сестри, від всіх тих, з ким я виросла. Я вірю в Бога і думаю, що кожному заготовлена його доля, і ми повинні сприймати усе гідно, радіти тому, що дається.

Що б Ви сказали Богові при зустрічі?

Я знаю, що Ви питаєте про це, адже і у Харкові читаю рубрику «Ранкова кава». Та не знаю, чи гідна зустрічі з Богом на сьогоднішні, це раз. По-друге, я просто вдячна за те, що я є. І є саме в цей момент, а не в якийсь інший.

Зустріч з ким справила на Вас особливе враження?

Дуже-дуже важко відповісти на це питання. Я не знаю, з ким саме. Адже усі люди, з якими я спілкуюся, залишають слід у моїй душі.

З ким Ви хотіли б випити кави із відомих сучасників?

Поки жива Маргарет Тетчер, хотіла б з нею поспілкуватися. Хотіла б зустрітися із Митрополитом Володимиром і Любомиром Гузаром, поговорити з ними. Я їх бачила, але особисто не спілкувалася. На мене ці люди дійсно справили велике враження.

А з тих, хто жив на Землі раніше?

Починаючи від Чингісхана з усіма представниками різних епох, які залишили слід в історії: з Людовіками 15-им, 16-им, з Леніном, Сталіним. З усіма. Я б хотіла спитати, як можна було робити стільки біди і сподіватися на спасіння своєї душі. Не знаю, чи вистачило б у мене духу поставити це питання, але мала б таке бажання.

Я б хотіла побачити Коко Шанель. Мені взагалі цікаві жінки,  які залишили слід в історії: і Беназір Бхутто, і Мата Харі, й інші.

Якому слід бути чоловікові, щоб сподобатися Вам?

Сильним, надійним і – цікавим співрозмовником. А вразити можна хоч чим: вчинками, банальною квіточкою - маргариткою чи ромашкою. Просто чоловік має бути чоловіком.

Які риси цінуєте у жінках?

Якщо у чоловіках це мужність, сила, то у жінках - жіночність і вміння принаймні здаватися слабкою. Сучасна жінка настільки є емансипованою… Мені подобається незалежність, але все має свої межі.

Ганнуся Тарканій, спеціально для Zaholovok.com.ua

Фото: Володимир Твердохліб

P.S.

Ми любимо вранці пити каву. Часто п’ємо її у компанії з цікавими людьми. Чуємо при цьому цікаві думки, які інколи розважають, часом – змушують замислитись, а віднедавна все більше викликають бажання записати їх і поділитися з читачами нашого сайту. Тому започаткували рубрику «Ранкова кава». Щотижня читайте нові розмови. Усього з кількох запитань (частина – із знаменитої анкети Марселя Пруста), тільки щоб вдало розпочати інформаційний день за горнятком кави у гарному товаристві. Чекаємо Ваших пропозицій щодо осіб, яких Ви хотіли б "почути" за "ранковою кавою".

Ваш Zaholovok.com.ua

Партнер рубрики «Ранкова кава» - ужгородське кафе «Какао»