У Міжнародний день захисту дітей Zaholovok.com.ua вирішив з’ясувати, яким було дитинство відомих сьогодні на Закарпатті дорослих. Ми почули цікаві історії, щирі емоції, а також побачили усіх дітьми. Показуємо і вам!

Старі фотографії на стіл розклади
Дитячі історії смішні розкажи

Скрябін

Віктор Погорєлов, мер Ужгорода

Одним з яскравих спогадів дитинства залишився той день, коли катався на човні з татом Ужем в межах центральної частини міста.  Дуже яскраві емоції і враження були, тим паче, що тато дав повеслувати. Я був зовсім маленьким – близько п’яти років.

І, до речі, в мене досі є мрія аби Уж (принаймні в межах міста) був глибший і як колись ним ходили човни і можна було в такий спосіб відпочивати.

Золтан Ленд’єл, мер Мукачева

Взимку біля замку Паланок ми разом з братом, молодшим на півтора року від мене,  каталися на санчатах. Замкова гора була нашим першим досвідом спортивних навантажень, оскільки постійно треба було ходити вверх-вниз.

Також, майже щодня грали у хокей. На вул. Тімірязєва, де ми жили, було два невеликих озера. Тепер їх вже нема – засипали. Коли там замерзала вода, ми одягали ковзани і грали. Ключки вирізали самі із гілок загнутої форми.

А влітку ходили купатися на річку. Наш район на той час був трохи віддалений від міста. Ми вели такий собі сільський образ життя: натуральне господарство, городи. Я дуже любив осінь, коли збирався урожай. Любив вибивати насіння соняха із шапок – робили олію. Пам’ятаю також, як лущили кукурудзу з бабусею та дідусем.

Є деякі фотографії, я зараз вже дорослим згадую, де все літо, практично всі канікули, ходили босоніж в таких собі чорненьких штанцях.

Олександр Ледида, голова Закарпатської ОДА

Найяскравіший спогад… Я пам’ятаю перший клас, коли мене відправили в школу. А тоді писали чорнилом. Ручки, чорнильниця... Був випадок, коли я прийшов додому, а вдома нікого не було. Я тримав в одній руці чорнильницю, а іншою намагався ключем відкрити двері в квартиру. І поки крутив-крутив – вимастив усі двері чорнилом. Тоді я спробував це стерти руками… і цими долонями намалював таку собі картину.
Тож коли мама прийшла, то зразу побачила, що дитина повернулася зі школи.

Володимир Приходько, заступник голови Закарпатської ОДА

"Дитинство - це щастя!"

"Його продовження - це сімейне щастя"

Моє дитинство було щасливим, хорошим, теплим та радісним. Все було добре: і школа, і садок.Батьки молоді, брат, друзі. Пам'ятаю першу вчительку - Лідію Іванівну, у садку пригадую басейн. А ще у дворі дитсадка була чудова виставка - ми поливали сніг водою і створювали льодові скульптури. Я був відповідальний за фігуру лева.

Тетяна Лешко, керівник редакції інформації каналу Тиса-1 (Закарпатська облдержтелерадіокомпанія)

Взагалі з дитинства най-найприємніші враження! Безтурботне життя, ніяких проблем. Звичайно, бігаєш по якихось дахах та підвалах. Залізаєш на найвищі дерева, б’єш коліна. Взагалі ніяких проблем. Зараз розумієш, що це було класне життя! В мене було типове радянське дитинство – дворове. Мій двір – мій світ. Грали ми і у піжмурки, і в класики, і на резинці скакали.

Я добре пам’ятаю і садок, і перший клас. Всі спогади дитинства – тільки хороші. Навіть ті побиті коліна сьогодні згадуються тільки з позитивом. Так, трошки вдарилася та нічого страшного. Тоді людина не зациклювалася очевидно на чомусь поганому і в цьому суть дитинства.

Михайло Рошко, письменник, в.о. декана факультету романо-германської філології УжНУ

Ігор було багато цікавих та найбільш полюбляли грати в «Дюдю». Це дідівська та прадідівська давня міжгірська гра. Полягала вона в тому, що малювалося коло. В колі на камінчик ставилася малесенька паличка. І один чоловік «дюдярив», тобто він відповідав за цей кавальчик. Всі інші ставали в 3-4-х метрах від кола. І дерев’яними палицями (більшими, майже з лікоть) мали збити «дюдю» чим подалі, але не закидаючи далеко своєї палиці. Тому що програвав той, хто останнім добігав за палицею і вертався на своє місце. Якщо «дюдя» його обганяв, – вони мінялися ролями.

В дитинстві було купа захоплень: грали і в футбол, і в хокей. У війну гралися всі, лазили по деревах. А ще бавилися ножами. Потрібно було у різний спосіб кидати їх в землю на рахунок. Взимку багато каталися на лижах. Жив я прямо під горою. Потім вже спускалися з гори Углища, що над Міжгір’ям.

Лариса Липкань, журналіст, ведуча програми «Клатч» на «21 каналі»

Моє дитинство було класично щасливим. Як, мабуть, і кожному дорослому, сьогодні здається, що сонце тоді було яскравішим, фарби більш насиченими, люди радіснішими, а морозиво смачнішим. До речі, про морозиво. Оскільки часто хворіла ангінами, батьки дуже рідко дозволяли мені це задоволення. Тож я мріяла якнайшвидше вирости, оселитися десь поряд із солодким кіоском і кілограмами ласувати ескімо. І ось, здавалося б, їж скільки завгодно, а чомусь вже так не хочеться…

Пам’ятаю себе десь із трьохрічного віку. Ми жили тоді в Ужгороді по вулиці Свердлова. У квартиру крізь відчинену шибку заглядала гілка сакури, і це дерево здавалося мені зачарованим якоюсь феєю.

Пригадую прогулянки нинішньою набережною Незалежності. Брат навчався в Ужгородській школі №1, ми йшли його зустрічати після уроків. Кожного разу просила маму взяти на руки, бо хотілося погладити кам’яну кулю на паркані біля одного з тамтешніх будинків. Цей паркан досі зберігся. Нещодавно фотографувала там магнолію, провела рукою по кулі… Вона така ж шорстка і ідеально кругла, як у моєму дитинстві. Від цього дотику нахлинули спогади.

Ще згадалося відчуття абсолютного щастя, коли після настирних вмовлянь батьки купили мені величезного ведмедя. Дитячий магазин тоді був у Пасажі. Отримавши омріяну іграшку, я не випускала її з рук до самого дому. А люди на Театральній казали: “Ти диви, ведмідь іде!”

Сьогодні дитинство насправді здається якоюсь казковою країною, в якій все залишилося, як було. От тільки квитки, щоб туди навідатися, ніде не продаються. Є спогади, після яких в душі залишається відчуття тепла. І це найдорожчі спогади.

Наталія Ворона, Президент громадської організації «Красуні Закарпаття»

Самые мои прекрасные воспоминания о детстве связаны с детским садиком и общением с братом. Он на 12 лет меня старше и очень просил у родителей братика или сестричку. Потом долгое время просил купить ему хотя бы собачку. Но долго так и не добивался желаемого. Как- то наши родители увидели, что Володя собирает по 10 копеек в бутылку из- под шампанского. На собачку!.. Для родителей это был явный толчок к действию. В большом желании и любви родилась Я!! Братик особенно этому рад. Он помогал ухаживать, воспитывал меня, оберегал. И до сих пор чутко, с любовью относится ко мне. Так как я с раннего возраста проявляла свои и творческие, и лидерские качества, он, конечно, натерпелся..)

Федір Шандор, завідувач кафедри туризму УжНУ

Туризмом я цікавлюся не просто так! До цього захоплення у дитинстві спонукав мене дідусь.  Оскільки  батьки-лікарі завжди працювали, були на чергуваннях, мною займався саме він. Дідусь працював у державних структурах і часто їздив у відрядження — у всі регіони області. Відповідно брав мене із собою. З 5 до 15 років я відвідав усі районні центри та всі сільські ради Закарпаття! От таким і виріс.