Справжній чоловік повинен куховарити

А ще вміти ділитися, надихатися емоціями і думати не тільки про власні амбіції. Так вважає голова Федерації водних видів спорту Закарпатської області, підприємець Роберт Левицький. 8 квітня відомий ужгородець святкує День народження. Хоча стверджує, що це -  дата не точна. Більше про невипадковості, досягнення, мрії та родину Роберт Левицький розповів в інтерв’ю.

-         Чому така двозначність з датами?

-          У радянський час на Закарпатті жили за місцевим та московським часом. Коли я народився о 23.50 за московським було вже 8 квітня, а за «нашим» ще 7-ме.  Записали мене вже 8-им, хоча в останні роки я починаю святкувати 7-го. Пробував тікати від cвяткування дня народження, але не виходить, До мене завжди приїжджають друзі з Харкова, Києва, Львова, а також з Канади, Америки, Ізраїлю. Як правило організовуємо «зліт» на природі з шашликами, бограчем. Друзі у мене музикальні, обов’язково є гітара, буває саксофон, інші музичні інструменти. От такий подарунок для душі найкращий.  Час звісно шліфує оточення, але багато приятелів у мене залишилося ще з дитячого садка, згодом вчилися  у сільській школі, розбіглися після закінчення, та «кістяк», який був у дитячому садочку до цього часу і залишився.

-         В астрологію вірите? Адже Ваш знак Овен наділяє людину енергією, активністю, прагненням йти до своєї мети. Прізвище теж зобов’язує:)

-          Я б до астрології не прив’язувався. Перше, що визначає шлях людини, це родина, яка тебе виховала, правильно розставлені батьками пріоритети, по-друге, суспільство, по-третє гени, які ми спадкували від своїх пращурів. Всі задатки, які людина реалізовує, - від батьків. Я виріс у селі, у нас було чимале господарство, ми всім цим жили: поле, виноградники, корови, свині, коні. І батько казав у дитинстві: або будеш чоловіком, або будеш у колгоспі робити.

-         Налякав Вас тим колгоспом? Тепер батьки задоволені?

-          У мене дуже хороший контакт з батьками, як із своїми, так і з батьками дружини. Фактично вони, а також дружина – мої найближчі друзі. Мені навіть важко уявити щось з теми конфлікту «батьки – діти».  У нас це неможливо.

 Я дуже завдячую долі, що у мене така дружина. До речі, якщо говорити про один з моїх проектів – ресторан «Фан-Фан», а реалізатором цієї ідеї стала дружина. Не маючи жодного дня досвіду комерції. Вона мене підтримала, повела цю справу і нею займається.

-         «Фан-Фан» ефектний ресторан, вдало вписався у центр міста, вже має свої традиції, хорошу репутацію. Чи легко ця справа Вам дається?

-          Про своїх дітей погано ніколи не говорять. Є звісно і проблемні питання, як оперативні, так і стратегічні. Якщо говоримо про ресторанний бізнес, його досить важко запустити, зробити вдалим проект. Наступний етап - ще складніший - це підтримувати високий рівень, атмосферу. Якщо чесно, з моїх проектів це один з найважчих. Тут потрібно настільки тонко вникати у деталі!

Я вважаю, що наші працівники - це один із найкращих професійних колективів у нас в Закарпатті. Наш шеф-кухар на цьому тижні виїхав в Київ, де буде консультувати мережу ресторанів.

До речі, якби перенести такий ресторан у Київ чи той же Львів, у плані бізнесовому вигода б зростала у геометричній прогресії. Ужгород – місто,  яке я люблю, але для такого бізнесу Ужгород не підходить.

-         Відкрити такий ресторан в більших містах не плануєте?

-          Працюємо над цим. Ми плануємо робити мережу ресторанів, є бажаючі у Києві є у Львові.

-         Самі готуєте? Перевагу надаєте домашній кухні чи ресторанному сервісу?

-          На жаль, не готую. Це те питання, яке мені треба вирішити. Чоловік, якщо він справжній чоловік, повинен куховарити, -  моє стійке переконання. Ми зараз плануємо запустити школу кухарів «Фан-Фану». І я там теж стану учнем.

Як і в кожного чоловіка  улюблені мої страви - це є мамині.  Хочемо цього чи ні, всі умовні рефлекси були сформовані у дитинстві. Мама більш тяжіє до угорсько-закарпатської кухні. А дружина - до європейської середземноморської. Тому завжди маю вибір:  їсти голубки і фанки чи спробувати щось із середземноморської кухні.

-         Від гастрономії до громади. Минулого року Ви запустили кілька важливих суспільних проектів. Чому займаєтеся громадською активною діяльністю?

-          По-перше, якщо тобі Бог щось дає, то потрібно вміти віддавати. Більшість українських і закарпатських меценатів роблять все для себе. А якщо навпаки - наше суспільство не є настільки зрілим, щоб реально оцінити те, що роблять деякі люди для цього суспільства. Взяти, наприклад,  Павла Чучку чи Федю Шандора. Це є люди, які випереджують в якісь мірі свій час.

У Європі, зокрема в Швейцарії,  люди 4-5-6 годин у тиждень відпрацьовують безкоштовно на соціальних засадах. Віддають суспільству те, що воно вклало у них. У нас такої свідомості поки немає.

Щодо суспільних проектів. Школа фехтування, яку ми відкрили минулого року на базі НВК «Гармонія» (займається 80 дітей) визнана найкращою в Україні серед усіх шкіл з профілем фехтування. Для мене це бальзам на душу. Нам вдалося забрати дітей з вулиці,  відірвати від комп’ютерів, дати можливість дітям розвиватися в іншому напрямку. Це навіть не школа фехтування, а нова модель для нашого міста, для Закарпаття. Ми фактично зранку забираємо дітей по місту, привозимо у школу. Тут у них ранкове тренування, сніданок, уроки, обід, виконання домашнього завдання, після вечірнього тренування автобус забирає дітей і розвозить по домівках.  І батьки впевнені за своїх школярів, які перебувають під пильним оком у педагогів та тренерів. Маємо непогані результати: по кадетах виступили на чемпіонаті України, взяли призові місця на чемпіонаті у Хорватії. У такому руслі мали б працювати всі інші види спорту, баскетбол, футбол, гандбол тощо.

Також ми створили на базі ДЮСШ№1 в Ужгороді відділення з плавання, де  безкоштовно займається  470 дітей. Треба відзначити міську владу, бо ми до цього йшли років 7-8. При попередниках не могли цього зробити. Міська влада взяла всі видатки на себе, а ми власне були організаторами.

Крім того, з вересня 2011 року мені вдалося створити умови для тренувань ветеранів з водних видів спорту. Ми відродили Клуб ветеранів водних видів спорту, куди входять близько 75 осіб. Про молодь дбаємо, але потрібно думати й про тих, ким не опікується держава. Колишнім спортсменам важливо підтримувати форму як фізичну так і психологічну.  До речі, відправляємо на Чемпіонат світу в Італії з  водного поло і плавання 21 нашого ветерана, розраховуємо на хороші результати.

-         Чи плануєте щось корисного для громади вже цього року?

-          Незабаром запустимо школу водного поло, яка не діє в місті вже більш, ніж 17 років. Збираємо тренерів. Вдалося вмовити трьох людей, щоб вони повернулися. Це Геннадій Мордвінцев, єдиний професіонал тренер який залишився і має бажання працювати та двоє майбутніх тренерів люди – професійні ватерполісти  

Тут співпрацю ведемо вже з обласною владою, яка готова підтримати. Планується школа на базі «Буревісника». Дітей (150-200) набиратимемо з 3-го класу. До кінця місяця стрічка має бути перерізана.

-         Чи є така справа, якою ви б хотіли зайнятися, але не вистачає часу, знань?

-          Я себе пробував 2 тижні на державній службі, але це не є моє. Оскільки я з 17 років підприємець, комерсант, видно з тим мені і жити. Зрозуміло, здобуті знання, хороша практика, але цієї освіти у нас підприємців тих часів недостатньо. Мрію знайти час, щоб повчитися заочно у  всесвітньовідому вузі чи освітньому закладі. Проте поки  хронічно не вистачає часу. Якщо говорити про мрії, хочу, щоб настали ті часи, коли підприємці зможуть 100% реалізувати себе у бізнесі. А не погрузнути у вирішенні поточних проблем, які спричинює держава.

-         До речі, чи були такі часи на Вашій пам’яті, коли підприємцям було не так складно.

-          Бізнесу легко тоді, коли йому не заважають. Має бути регуляторна політика, але в якихось рамках, не має заходити вглиб підприємства і диктувати підприємцеві, куди  рухатися. Для бізнеса непогані часи були 2006-2008 роки. Ми тоді (великі і малі підприємці) дістали великий поштовх. Що сьогодні? За 2011 рік в Україні приріст підприємців «мінус» 340 тисяч. В Україні частка малого та середнього бізнесу на рівні 6-7 %. Якщо візьмемо розвинуті країни – середня цифра -  50%, є країни,  де 80 %. Це свідчить про те, в яких умовах працюють підприємці.

-         Ви і політика. Який це для вас був досвід?

-          10 років був депутатом. На сьогодні я настільки від цього відпочиваю, з’явилося багато часу, який перейшов в інші напрямки. Поза політикою почуваю себе настільки комфортно, як почував себе у політиці.

-         Часу, мабуть, додалося сім’ї?

-          Маю двох доньок: Марійку та Софійку. З дівчатами (як і з моїм днем народження) пов’язана цікава історія. Моя дружина - акушер-гінеколог з сім’ї відомих акушер- гінекологів. Коли вона була вагітною, ми були впевнені до 8- го місяця, що у на буде хлопчик. До того ж ми так воювали з дружиною, як треба назвати хлопчика. А коли дізналися, що буде дівчинка, буквально за 1 хв дійшли до консенсусу. Для нас було трошки шоком: коли себе налаштовує, що у тебе хлопець, а тут -  дівчинка, донька. Я настільки радий, що у  мене двоє дівчат! Приходжу додому, вони біжать, цілують. Заходжу у хату, молодша бере від мене портфель, старша - пальто, як в жіночому раю. Коли у мене запитують, чи не хотів би я щоб третій був хлопець, я кажу, щоб хлопець буде 4-ий, третьою - донька. Дружина ставиться до таких планів позитивно, діти це радість у сім’ї. Я взагалі не уявляю, як можна жити поза дітьми поза сім'єю.

У наших дітей насичений графік. Школа, заняття з математики, англійська, ліпка, малювання, плавання, зараз хочемо підключити ще й музику. Я вже не раз казав, що відчуваю себе водієм у родині, думали  й про водія. Але не хочу втратити ті емоції, які отримую від спілкування з дітьми.

-         Батько вам казав, що треба стати людиною. Чи кажете щось подібне власним донькам?

-         Думаю, що у першу чергу у такому віці важливу роль відіграють вчинки батьків. Дитині багато потрібно приділяти уваги. Адже діти, як та губка вбирають поведінку, слова, фрази. Правильний спосіб життя має бути у тебе, треба залишатися самим собою, я вважаю.

-         Вам це вдається?

-          Не завжди. У принципі про це мрію.

 Розмовляла Ірина Бреза