Як я танцював на ядрі

Воно летіло розмитою чорною плямою, розсікаючи повітря. Його шлях, що почався з гучного порохового вибуху, простував через наповнений димом і страхом простір.

Ядро було таким важким і жорстким. Воно безладно крутилося всіма боками, а я покірно танцював на його гладкій поверхні. Швидко перебираючи ногами і підкоряючись хаотичному обертанню, я опинявся то на одній, то на іншій стороні ядра. Все навколо було розмитим і змазаним. Всі фарби яскраві, але риси нерозбірливі. Навряд чи можна було б розібратися що саме відбувається навколо при такій-то шаленій швидкості... Але зупинитися і подумати не видавалося можливим, та й, кажучи чесно, таких думок на той момент в моїй голові не було. Доводилося прискорювати темп або ж навпаки, перебирати ногами повільніше, щоб вітер не ставав занадто сильним супротивником і не здував мене з мого ядра.

Я бачив, що моє ядро летить, як і всі інші, у ворожий форт. Усі, пущені з кораблів, летіли дружно... Майже. Деякі, схибивши, падали у воду. Пірнали з усього маху в неспокійне море, безповоротно йдучи на темне дно. Ми сміялися над ними, пролітаючи зверху. Мовляв, от які невдахи! Навіть потрапити не змогли! Так, було приємно бачити, що твоє ядро летить прямо в ціль, а суперники падають у воду, так і не долетівши. Приємно догоджає тобі це почуття:  потрапити в ціль на відміну від деяких.

Шалена радість брала за шию і мучила душу в нападах сміху. Гордість за себе наповнювала груди, вона немов прапор розвивалася над бездумними головами .

А я все танцював на ядрі, відбивав чечітку і чекав чогось. Напевне… Ну так, звичайно ж . Я чекав кульмінації свого шляху. Завершення. Попадання в ціль. Але, схоже, що не всі мої суперники замислювалися хоч на мить про майбутній кінець. Більшість з них щиро насолоджувалися цими божевільними танцями. Вони цілком та повністю були занурені у відбивання чечітки і, схоже, не чекали фіналу.

Та ось це сталося. Моє ядро з гуркотом пробило старі стіни форту і, увірвавшись всередину, рознесло вщент ворожу гармату. Все навколо заповнилося криками людей через вдалий гарматний розрахунок. Вогонь і дим стали вірними послідовниками цієї справи. Мене не стало разом з ядром і цими людьми. Я став пилюкою, розчинившись у вибуху мого ядра, яке було для мене всім. Але перед смертю я встиг про дещо подумати.

Дивно. Адже ворог був переможений, але я так і не зрозумів, навіщо летів на тому ядрі. Ворог? Я сказав ворог? Але хто ці люди? Чи вони вороги особисто мені, або ж тим, хто запустив моїм ядром в них? Думаю друге. Думаю, я взагалі був тут ні при чому. Я тільки зараз зрозумів, що танцював я, підкоряючись шаленому руху ядра і дорогою, протоптаною кимось. З невідомим мені замислом.

І тільки зараз я зрозумів, що танцювати треба було так, щоб змінити траєкторію польоту мого ядра до інших цілей. Варто було танцювати в зворотному напрямку і впасти з ним у море. У глибоке синє море, як ті, над якими я сміявся. Як ті, які не добилися нав'язаної кимось мети, але зробили те, що дійсно мали.

Вони не стали вбивати заради примарної мети. Вбивати чужих ворогів. А я сміявся над ними. Тому що всі сміялися. Тому що всі летіли в одне місце. Нехай навіть і не знаючи навіщо. Але всі гордо вважали, що діють правильно.

Ті, що впали в море, знали, що вони роблять. А я? Ну, а я можу бути удостоєний  принизливого сміху «пірата», що пустив мене. Я потрапив точно в ціль. І мною вже не вистрілити знову. Не змінити і не поправити мого польоту. Тепер я шкодую тільки про те, що ядро крутило мною, а не навпаки.