Всі хворіють… А я хроНію… І ніяк не можу відхроніти… суперечливістю… Це ж треба було поєднатися непоєднуваному в мені, непоєднуваній… (Краса і розум.. ех, буду скромна). Крайній песимізм і непоправний оптимізм… Вони разом…Ну, любити і ненавидіти водночас – це вже класика.
Направо чи наліво, серце чи розум, спати не спати, бути не бути, кричати – мовчати, ридати – радіти, божеволіти – розуміти, ходити – літати, зацвітати – в’янути, світати – вечоріти, сяяти – померкнути, віддатися – залишитися, втомитися – бадьоритися, вражати – копіювати, сторч головою – виважити, метафоризувати – прямоназивати, поетизувати – прозувати, фарсувати, форсувати, маскувати, розкривати, розривати… ТРЕБА!!!
Немає логіки. Немає циклів, кругообігів, повторів. Ніщо не проходить безслідно – так, це правда, але і не повторюється теж… це тільки враження, це маревне думання «ага, та так уже було». Не було!
В житті треба спробувати все. У житті треба посперечатися про все, у житті треба любити все і всіх , у житті треба кохати ОДНОГО; у житті треба планувати, насмішити цим Бога, перепланувати і знову насмішити, а потім диву даватися, що «ой, як гарно вийшло». Життя любить, коли ним живуть.
І це говорю я, ходячий (вибачте за неправильну форму) оксиморон і катахреза.