Так мало годин залишається нам особисто.
Чомусь не виходить в нас жити ось тут і тепер.
Вбиваємо час, не вважаючи це навіть вбивством,
а серце тихесенько б’ється собі між ребер.
Так мало людей тих, що можна назвати своїми.
Та сотнями тих, що у душу б залізли чужу.
І часом здається: життя – як театр пантоміми.
Та легко забутись і раптом – зайти за межу.
Чомусь у повторах шукаємо ми неповторне.
Зі страхом себе загубити між сотень речей.
Буває, що й рідні готові вхопити за горло…
Буває, здається, що ми – тільки щойно з печер.
Так мало ідей, за які би хотілося вмерти.
Так мало годин залишається нам у добі.
Так мало в нас істин, та й ті, що зостались – затерті.
А «тут і тепер» в нас не вийде уже, далебі.
Мізерно живемо…Зміліли зовсім. Ми заблукали у нетрях власних душ. А нам так добре. А що ж поганого?
Посміхатися всім, а в душі насміхатися. Проживати день за днем банально, покоряючись інстинктам. Забути про душевне. Навіть не згадувати про високе. Допомогти, щоб потім зрадити. Бути хоробрим, щоб у час пік, втекти, підібгавши хвоста. Без упину грати, грати, грати, показувати, доказувати щось про ніщо. Жити майбутнім, сподіватися на краще, руйнуючи теперішнє. Посадити серце за ґрати, нехай воно, єдина відчайдуха, безперестанку б’ється. Ловити журавля, не маючи при цьому синиці. Боятися втратити себе, не підозрюючи, що вже втратили.
Життя - театр, а люди в нім актори… Так, але німий театр. Я краще покажу, ніж розкажу; я ліпше зроблю милий вид обличчя , аніж скажу всю правду; я буду загримованим ходити, аби тільки не здаватися слабким. Немає істин, залишилася одна - у витриманому і дорогому вині. Немає подвигів: для кого і для чого?
«Не треба думати мізерно, безсмертя є ще де-не-де»…Чи є ж іще воно???