Коли збираєшся в гори, завжди чекаєш від них чогось нового, хоч і бувати доводилось там не раз. Завжди враження і відчуття інші. Кращі. Сильніші.
Гори не можуть не притягати до себе. Їхня велич просто розпалює пристрасть до відчуття свіжості вітру й споглядання земної піднебесної краси. Таємничість природи примушує забути про суєту буденного світу і повністю огорнутись в обійми дикої ніжності, торкнутися гірської вершини душею, відчути її силу й непокірність.
Там, на висоті, дивуєшся світу і розумієш унікальність життя. Гори по-філософськи показують тобі тебе, відкривають цінності й дарують серцю відчуття шаленого спокою.
У горах всі почуття відфільтровані чистотою карпатського вітру. Від того вони щиріші. І добріші. Тут радикально проводиш межі між «важливо» і «все одно». Впізнаєш себе і бачиш інших. Туман закриває тобі очі на те, чого хочеться уникнути. Промінчики сонця пробивають теплом густі хмари так, ніби надія проситься з таємної глибинки душі саме в твоє серце. Вітер примушує ховати обличчя від своєї жорстокості, мов нагадує, що складнощів не минути. Холод,пробираючи до кісток, примушує рухатися далі. А думки чогось не спішать на вершину, розлітаючись у різні сторони неприступної краси.
(…)
Душа у горах відпочиває. Може, відчуває оту їхню піднебесність. І тягнеться до неї.
Тут просто добре. Шалено спокійно. І зовсім по-іншому радісно.
Тут природно. І так незвично.
Тільки у горах – ніде більше – можна почути гучний звук найтихіших куточків свого серця. І тільки тут, на висоті, можна признатись собі у тому, чого низинна буденність ніколи не сприйме.
