Кілька місяців тому по дорозі на роботу я побачила мертву собаку. Коло неї вже стояла жінка, роздивлялася труп тварини, видно було що їй не все одно. Якийсь сум був у тої незнайомки в очах. Таке не підробиш і не зіграєш, це відчувається одразу. Ми розговорилися.
Виявилося, що вона з організації «Допоможи другу», яка власне і займається бездомними тваринами. «В Ужгороді знову почалося масове отруєння собак. Дивіться, в собаки піна біля рота. Люди, які бачили її з маршрутки, думали, що в тварини епілепсія і одразу набрали мене. Я прибігла швидко як тільки могла та вже нічого не змогла вдіяти. Там по дорозі має бути ще одна, принаймні, мені так казали», — бідкається мені моя нова знайома. Я мовчки молилася, просила Того, хто там, десь над нами, щоб ця неприємна знахідка була останньою. Та ні, чого найбільше боїшся, завжди збувається — правда така життєва, нічого з цим не вдієш. Ще кілька хвилин поспілкувавшись із Вірою (так, виявляється її було звати), ми прощаючись обмінялися номерами телефону про всяк випадок.
І не дарма, вже піднімаючись біля «Альпінарію», ледве пересуваючи ноги намагалася йти велика біла собака. Кілька метрів їй вдавалося якось подолати, після чого вона падала на землю в страшних конвульсіях. Одразу зметикувавши, я набрала Віру і вона пообіцяла, що прийде за кілька хвилин. Та ці хвилини, здається, тривали цілу вічність. Від безпорадності я розгубилася неймовірно, хоч і бачила до того мертвих тварин зі страшною піною з рота, які померли в страшних муках. Але вони були вже мертві, і їм нічого вже не допомогло б. А ця мучиться, зводиться на м'які ноги, які її майже не слухаються і намагається йти далі. Від болю в собаки настільки розум помутнів, що вона вийшла на дорогу просто під колеса машин. Водії, щоб її не збити, зупинялися, це спричинило справжній безлад на дорозі. Зрозуміло, що така ситуація не могла не привернути увагу оточуючих, дехто навіть, забувши про те, куди до того поспішав, залишився. І тут прибігла Віра. Повторю, це все відбувалося протягом кількох хвилин, але здавалося, що цьому немає кінця. Я не знаю, звідки у Віри взялося стільки сил, щоб стримувати налякану, божевільну від болю досить велику собаку. Нарешті вдалося відтягти якось тварину на тротуар. На моє щире здивування, нам з Вірою зупинилася допомогти не одна людина. Та на жаль, всі наші старання були марними, через деякий час змучена собака померла.
Після того випадку в мене було змішане відчуття: розчарування, та водночас повага до людей. Розчарування тими, хто бореться з популяцією бездомних тварин таким радикальним способом, і повага до тих, хто не лишився байдужим, а намагався чимось допомогти. І знаєте, останніх було більше. Світ не без добрих людей, як би банально не звучала ця фраза.
І насамкінець. У певній мірі я намагаюся зрозуміти тих людей, які, можливо, колись постраждали від бродячих собак. Когось налякали, чи навіть сильно покусали. Та чи варто втілювати свою помсту таким жорстоким способом? Невже в цивілізованому світі сьогодні не має вирішення цієї проблеми?