Якщо хтось думає, що в ТЦК служать ті, хто не був на передовій, варто просто спитати про їхні історії. Сьогодні, 13 березня, Служба зв’язків з громадськістю Закарпатського ОТЦК та СП розповіла про Сергія з позивним «Гога».
«Зевсів і Скіфів у нас було багато, а я один такий – Гога» – жартує воїн.
Чому Гога? Любив колись фільм «Москва слєзам нє вєріт»…
В цивільному житті був залізничником. Але прийшла велика війна.
«Сестра моя проживала на Київщині, і коли я побачив що вони зробили… перепрошую – мені важко говорити. Сестра з сином не встигли виїхати. Дуже їм важко було в окупації. Не зміг я бути вдома, хотів виправити, змінити все. Пішов в ТЦК. Коли мене спитали, чи хочу я служити. Я відповів, що у мене просто вибору немає».
Потрапив Сергій в 65-ту окрему механізовану бригаду. Вивчився на командира бойової машини.
Спочатку служили під білоруським кордоном. Далі – Запорозький напрямок поблизу Гуляйполя.
«Вразили руйнування, які несе цей «руський мир». Були села, де живих людей практично не лишилося. Загибла худоба, безліч мух, безпритульні собаки і коти. Багато руйнувань. Мирні села, люди собі жили. І тут пришлі вони…»
Там Сергій «Гога» отримав перше поранення. «Був мінометний обстріл, я забіг в укриття і бачу хлопець лежить з пораненою ногою. Я його до укриття підтягнув. І відчуваю щось тече по спині. Хлопці роздягнули мене, а там осколкове поранення».
«Влітку 2023 перемістилися на інший напрямок. А потім порвав зв’язки колінного суглобу. Думав, що це звичайне розтягнення. Десь місяць так ходив, а коли вже зрозумів, що щось не так – звернувся до медиків. Обстеження виявило ще й знос колінних суглобів. Серйозний знос. Зараз служу в Мукачівському РТЦК та СП».
«Що мене вражає подекуди тут в рідному тихому Мукачеві так це відношення людей до військових. Воно якось змінилося порівняно з тим, яке воно було в 2022 році. Одні чомусь бояться військових, інші не розуміють. Зі мною служили хлопці й багатодітні, й 58-річні, й ті у яких були інші законні підстави не піти в армію, але вони встали на захист України. А тут інколи здається, що частина людей хоче залишатися в своєму комфортному середовищі, ніби в мушлі, а про те що відбувається Там не хочуть думати. І це дуже болить. Хлопці в тих важких умовах, в болоті, під ворожим вогнем боронять країну і нас тут. Їм потрібна заміна. Їм потрібно відпочити. А тут не всі це розуміють. І це мене вражає і болить».
«Всім страшно. Але ж треба розуміти тих хлопців, які на передовій – їм теж страшно, але вони воюють. А вони теж були цивільними людьми».
Перед переходом з однієї позиції на іншу завжди питав хлопців: «Хто зі мною? Будемо разом займати позиції». Брав із собою тільки тих, хто хотів. Одні пішли – інші побачили і наступного разу теж пішли. Одного разу хлопець з іншого підрозділу питає, а в разі нападу куди відступати будемо? Відповідаю: «Відступати не будемо! Ми окопані добре. А відступ - це гарантована смерть. Будемо битися». Наголошував хлопцям, що зі страхом постійно потрібно боротися. І коли до нас на позицію зайшла ворожа штурмова група, ніхто з нас не відступив. Ми були готові. Був окопний бій. Ми їх вибили. У нас тільки одне поранення. А ворог змушений був відступити. А ми втримали позиції!»