Кожен із нас хоч раз у житті обходив машину, що стоїть на тротуарі, і тягнув візочок чи валізу по проїжджій частині. Хтось не обтяжує себе і викидає сміття під ноги перехожим, бо дистанція у кілька метрів до смітника видається аж такою нездоланною… Для когось зрубати дерево, бо від нього падає небажана тінь у вікно, не те саме, як для іншого потреба зберегти зелені насадження… Це буденні приклади, але глобально вони про доступність і безбар’єрність: одні вирішують свої питання, створюючи бар’єри для інших.
Описані ситуації знайомі всім. Зазвичай ми подумки лаємось і йдемо далі, бо робити зауваження незнайомцю чи незнайомці ніяково, та й навіщо провокувати конфлікт. Ужгородка Антоніна Іванова натомість зупиняється і починає діалог, часто важкий і неприємний, але зумовлений зрозумілою метою – зробити місто, середовище життя тисяч людей більш комфортним, більш безпечним, більш доступним. І якщо хоча б одна така розмова чи відповідний допис у Фейсбук дає результат, це вже привід вважати свою громадянську позицію не такою вже й безнадійною.
Тоня не входить до жодної громадської організації. Просто живе в Ужгороді й не хоче звикати до того, що її дратує. З нею ми поговорили про те, чому за браком інших способів впливу доводиться соромити порушників у соцмережах і про те, в який спосіб людина може змінити на краще місто, яке любить.
- На своїй сторінці у Фейсбуці ти публікуєш багато постів, що присвячені зазвичай порушенням правил паркування або ж про викинуте сміття повз смітник. Чому ці речі привертають твою увагу?
- Бо мені дуже хочеться жити в адекватному суспільстві, бачити своє місто гарним, відчувати його комфортним, а ще бачити, що людям, які живуть у ньому, також не байдуже.
Я часто їжджу до своїх друзів у Словаччину, хоча словаків не можна назвати аж такими правильними. У кожному суспільстві є частина людей, які хотіли би десь тихо щось зробити не так. Але там дуже гарно працює система контролю. Люди знають, куди поскаржитися, вони бояться високих штрафів і на зауваження зазвичай реагують. У нас, на жаль, в місті це не працює. Коли ти робиш зауваження, в твою сторону летять дуже нехороші слова.
- Тоню, розкажи, з чого все почалося. Яким був перший прецедент, коли ти звернула увагу на порушення, написала про це і почалася хвиля реакції?
- Я вже не пам'ятаю, бо таких прецедентів було декілька, і кожного разу по-різному суспільство реагує. Чому я використовую соцмережі? Бо у мене немає більше ніяких інших важелів. Постійно звертатися до поліції або до муніципальної поліції це дуже енергозатратно. Я розумію, що у них багато викликів і мало працівників. Тому соцмережі більше використовую з ціллю от такого шеймінгу. Аби присоромити цю людину хоча б у себе на сторінці. Можливо, коли людина побачить фото своєї машини і почитає всі ті коментарі, хоч це змусить її у подібній ситуації змінити свою звичну модель поведінки, і більше не паркуватися там, де не можна.
Дуже часто мені закидають те, що «ви просто не розумієте! нема парковок у місті». Я це все чудово розумію. Але тоді, дорогі водії, збираймося, гуртуймося і йдемо щось із цим робити у міськраду. Давайте тоді говорити, діяти, якщо вам дійсно не вистачає цих паркувальних місць. Зелена зона, дитячий майданчик, тротуар – це хвилинне вирішення питання, але ж не глобальне вирішення.
- А відколи це почалося? Коли перше обурення переросло у текст, у пост і стало реакцією?
- Давненько, думаю, як тільки я доєдналася до якихось соцмереж. Я бачила, що так роблять інші і вирішила собі спробувати. І вдячна, тому що там підключаються не мої друзі, а сторонні люди. Я завжди читаю, що мені пишуть користувачі у коментарях. Мені дуже важливо, щоб люди зрозуміли мій посил – я не просто якась баба-яга, яка хоче когось покарати. Насправді, все дуже просто – я хочу жити у вихованому суспільстві. Коли ти робиш зауваження людині, а вона натомість не поливає тебе грязюкою, а каже: «Так, сорі, натупив. Але зараз я зміню цю ситуацію». Можливо, ці зміни стануть новою звичкою – класною звичкою не робити гірше іншим.
Я би, наприклад, робила саме так. У мене теж є водійське посвідчення і машина, але я користуюся велосипедом або громадським транспортом. Тому що бачу: у моєму місті вже аж стільки машин, а для мене вона не є першочерговою потребою. Це така позиція небайдужої людини.
Мені здається, це риса характеру. Моя мама каже, що я дуже схожа на бабусю. Добре пам'ятаю бабусю Нелю, вона теж така була войовнича. Я народилася у Львові і часто приїжджала туди. Ми з бабусею їздили тролейбусом чи трамваєм, і вона завжди чемно зверталася до людей: «Прошу пана, але ви тут повели себе негарно». І я пам'ятаю ці тексти. І мені мама це нагадала: «От ти така ж, як бабуся, небайдужа. Вічно проходиш і завжди комусь робиш зауваження, щось завжди підмічаєш». Я вірю, що людей це дратує, тому що я сама не люблю, коли мені роблять зауваження.
- Про що ти робиш зауваження людям? Що має статися, щоб ти зробила зауваження людині на вулиці?
- Наприклад, коли ми стоїмо на пішохідному переході, і один хтось зривається і йде на червоний. І я кричу: «Зачекайте, якщо вам не цінне ваше життя, подумайте про водія». Ось у такий момент можу зробити зауваження. Тобто людина порушує правила дорожнього руху. Тобі ще трошечки, буквально 30 секундочок постояти залишилось. Невже ці 30 секунд не вартують твого здоров'я? Не вартують благополуччя водія? Він же ж не винен, що ти зараз надумав перебігати дорогу. А у нас правила побудовані так, що якщо ДТП сталося на пішохідному переході, то завжди винен водій.
- На які ще ситуації так реагуєш?
- Паркування. Тут я обов'язково зроблю зауваження. Або якщо десь обрізають дерева, намагаюся вже бути там. А особливо, якщо це десь у мене на вулиці, коли я чую, що працює бензопила, то я швиденько вдягаюся і йду туди з інспекцією. Далі я слідкую за цією локацією – чи мої побажання, прохання взяли до уваги чи ні. Колись я одним і тим самим маршрутом ходила на роботу, я на телебаченні працювала, і всіх «пиляла» за парковку. Йдемо ми з подругою, і вона каже: «Ну, дивись, твоє «пиляння» дало результат – всі гарно припарковані». Але як тільки я перестала ходити тією дорогою, перестала постійно тригерити тих людей, які там паркуються, то з часом ситуація знову повернулася до такої, як була.
- Часом це вимагає справжньої відваги – сказати людині, що «ви не праві». Звідки сміливість?
- Не знаю. Але було пару таких випадків, що я навіть злякалася, бо до мене агресивно поставилися, хапали за руку тощо. Мужчина, який запаркувався на пішохідному переході, я йому зробила зауваження, вийшов з машини і почав на мене наїжджати: «А ти хто така?» Я завжди на це кажу: «А ви хто такий?». Мені не подобається те, що у нас в країні так заведено, що коли людина має гроші, має певний статус, вона чомусь вважає, що вона може робити так, як їй заманеться попри існуючі правила.
- Можна назвати тебе громадською активісткою? І чи думала ти цю активність спрямувати в якусь громадську організацію?
- Я доєднуюся до різних ініціативних груп, зокрема, до дівчат, які борються за те, щоб у нас гарно обрізали дерева в місті. А у ситуаціях з безпритульними тваринам я дію сама. Колись пробувала заходити в колаборації з іншими людьми, але зрозуміла, що мені самотужки легше. Зазвичай, коли я викладаю пост, то завжди знаходяться люди, які вже слідкують за цією твариною – якась бабуся чи жіночка підгодовує тварин. Інколи я можу зайти у співпрацю з ними і пояснити, що котам мало, щоб їх годували, їх потрібно обробити від паразитів. Жіночка так класно пішла мені на зустріч: ми разом склалися грошима, я купила медикаменти, обробила тварин, слідкувала за ними. Все, що могла для них зробити, я зробила.
Одного разу мої друзі подарували мені картину, де я борюся з вітряком. Вони дуже часто кажуть мені, що займаюсь дурницею, бо борюся з тим, що ніколи не побороти. Так завжди було, є і буде. Коти будуть народжуватися на вулицях, а водії будуть паркуватися на зелених зонах. Питають: і тобі не шкода витрачати на це час? Ні, мені не шкода. Хай я буду, як та одна малесенька піщинка, яка нічого суттєво не змінить, але я знаю, що з часом ситуація зміниться, і я хочу бути до цього причетною.
- Де закінчується твоя зона відповідальності і починається зона відповідальності цілих систем, як от патрульна поліція чи комунальне підприємство? Як ти для себе це визначаєш?
- Я звертаюся до певних органів з конкретними запитами, подаю запит у міську раду, щоб дізнатися, на підставі чого була зроблена, приміром, обрізка дерев, можна навіть акти попросити. А далі залишається тільки чекати і постійно підштрикувати їх. Вони мають знати, що громадськість слідкує за цим. Мені інколи здається, що вони думають: громадськості все одно. І те, що завжди у міськраду приходять одні і ті самі люди, дає їм підстави так думати. Але насправді активних людей більше. Я не знаю, чому вони не приходять, бо у соцмережах вони ведуть себе досить активно.
- То чому не йдуть?
- Тому що не вірять, що можна щось змінити. А я вірю. Я вірю, що одна людина три, п'ять, пів людини, можуть щось змінити. Можливо, не тепер, можливо треба, щоби трошечки пройшов час, можливо треба, щоб дорослішими стали наші діти, щоб вони вже мали право голосу.
- Розкажи про історію свого успіху, коли завдяки твоїй увазі ситуація змінилась?
- Це більше якісь точкові випадки. Я постійно робила зауваження водіям, які біля колишнього магазину «Електрон» через пішохідний перехід заїжджають. Мене найбільше обурює, коли я викликаю патруль, а він каже: «Ну, так він вам залишив 2 метра». Я кажу: «Добре, а як він сюди потрапив? Він же ж сюди потрапив через пішохідний перехід. Ви ж розумієте, це грубе порушення правил!». Я капала, капала, капала і ненадовго це припинилося.
У мене біля дому теж була така ситуація: до магазину любили через тротуар під'їжджати постійно різні постачальники, привозили продукти. Я говорила із самим магазином, адже ззаду в них є двері, я питала, чого вони не заїжджають до вас ззаду, чому розвантаження відбувається спереду? Я довбала-довбала, і пізніше з'явилися дві бетонні плити. Це чесно не я! Я не знаю, хто їх туди поставив, але моєї радості від того не було менше. Ці дві бетонні плити загородили в'їзд туди, і транспорт більше туди не заїжджав. Але жіночка з овочевого зі мною більше не розмовляла.
- Ти згадала про репутаційність як про один з важелів впливу громадськості. А що ще може вплинути на поведінку людей?
- Мені здається, що у тому і проблема – ми ще не знайшли ту точку, через яку на них можна впливати. Хейтом, викриванням їхніх справ – не допомагає.
- Що б могло змінити ситуацію, на твій погляд?
- Включеність людей. Коли це не одні й ті ж самі люди приходять, а велика спільнота. У нас у місті зараз багато мешкає людей, багато приїхало. Якщо ви маєте якісь успішні кейси, знаєте, як можна краще побудувати цю роботу і хочете теж жити у класному місті, то будьте ініціативними.
- На твою думку, що працює найкраще: штрафи, як у випадку з паркуванням? Контроль громадськості і відповідних органів, ще щось?
- Я дивлюсь, як зараз безуспішно намагаються боротися з джипінгом. Чому воно не працює? Тому що немає контролю. Я не вірю, що у тому селі немає дільничного, який не бачить, що відбувається. Але тут знову ж таки діє кругова порука. Він це не прикриває, бо його кум Василь має то ті джипи, які вивозять людей, куму треба заробити.
Часто розповідають такі історії про Німеччину, де сусід на сусіда може поскаржитися. І ми засуджуємо цю штуку. Але воно ж діє, правда? Бо ти знаєш, що тебе може здати будь-хто, навіть твоя прибиральниця. Коли ти не в ту урну викинув сміття, приміром не пластик до пластику, то одразу приїхала патрульна і виписала тобі штраф. Це про те, що я хочу жити в класному суспільстві.
У нас штрафи великі, але їх не накладають, або ж ти можеш «порішать» і його не платити. А я би хотіла, щоб була відповідальність за вчинки, які суперечать закону, а часто ще й здоровому глузду.
- У нас фактично вся розмова обертається довкола культури поведінки як окремої людини, а точніше тебе, так і всієї громади, конкретніше – Ужгорода. Як її змінити?
- По-перше, змінювати себе. Я далеко не ідеальна, і в мене теж є такі речі, можливо, на які би інша людина подивилась і сказала: «Фу, як вона собі дозволяє це робити? А ще в соцмережах виставляє». Але варто зупинися на хвилинку, трішки виключи егоїзм і бажання тільки догодити собі і все «порішати» у своєму житті, і задуматися, а як це буде для інших людей. Цього нашому суспільству дуже не вистачає. Ми всі зациклені на собі. Як би собі зробити класно, а після мене хоч потоп. Коли оця думка в голові у людей поміняється…
- Як родина ставиться до твоєї позиції?
- Вони мене часто відмовляють, кажуть мені, що я лізу туди, куди не треба. Мої батьки взагалі були проти, бо «то наші сусіди, не треба псувати стосунки, ну чим це тобі поможе. Ну, донечко, та то так не гарно, та ти йому просто тихенько на вушко скажи». Я кажу: «Мам, це не поможе». Треба, щоб людина реально відчула, що вона щось зробила недобре.
- Тоню, а хто підтримує тебе?
- Чоловік. Він такий бунтар, як і я. Він такий: «Ти бачила ту машину? Давай, викликаємо поліцію». Я йому тоді кажу: «Слухай, я не маю зараз так бажання ні з ким спілкуватися». Він: «Ну добре, тоді викличу я». І я тоді включаюсь: «Чекай, чекай, чекай, ти ж будеш так зразу кричати, а то ж треба спершу по-гарному». Ну, от таке у нас сімейне хобі.
- Як ставиться ваша дитина до цього хобі?
- Вона зараз підлітка, не дуже лайкає цю штуку. Каже: «Мама, якщо ми зараз будемо йти, і ти будеш всім підряд робити тут зауваження, то я краще перейду на іншу сторону». Я їй дозволяю: «Сонечко, звичайно, якщо тобі соромно зі мною, ти не хочеш цих поглядів, цих людей, поліції, цього нервового дяпіка з машини – ти можеш перейти дорогу і йти додому. Зустрінемося вдома».
Можливо, я вже дістала її цими безкінечними собаками, тваринами, пошуками десь уночі у кущах якогось кота, але вона моя помічниця. Вона вже доросла, і я можу на її допомогу розраховувати. Поки ходить зі мною, не відмовляє.
- А що би ти могла сказати хорошого про місто Ужгород? За що ти його любиш і своє життя присвячуєш тому, щоб це місто стало ще кращим?
- Наші люди дуже гарно вміють самоорганізовуватися. ОСББ – це дуже класно показали. Інколи мені прям образливо – ідеш однією вулицею, а в одному дворі майданчик зробили, підсипали дорогу, залатали дірки, зробили бордюр. Тобто можуть, правда? І поруч бачиш інший майданчик: розруха, в якихось колесах, кущами поросло все. І ти себе питаєш: «Чому одні змогли самоорганізуватися, а інші – ні?»
Можливо, це через шалений ритм життя. Кожен день щось відбувається, не вистачає просто отої можливості сісти і подумати: «А що б я міг зробити у своєму дворі? А що б я міг зробити для своєї громади?». Тому що ти постійно зациклений на тому, що треба бігти, працювати, заробляти гроші. Нестабільна ситуація в країні, ти не знаєш, що очікувати завтра.
Та попри всі забудови наше місто зберігає ще свою таку історичність, автентику. Багато людей різних, громадських і мистецьких діячів не виїхали з міста, з країни, вони залишилися тут. І вони працюють, діють тут.
Не варто забувати, як багато молодих людей пішли захищати нас на фронт, це теж не остання річ насправді. Тобто національна свідомість вона є. Просто є фактори, які, напевно, трішечки притуплюють оці відчуття у гонитві кожного дня за досягненням якихось невеличких цілей.
-- Чи є у тебе бачення міста Ужгорода у майбутньому?
- Хотіла, аби він був культурною столицею. У нас є самобутність, класна культура, заміксована з сусідніми країнами. У цьому ми дуже нетипові, дуже не схожі на інших. І я б хотіла, щоб ми на цьому робили акцент. Я б дуже хотіла, щоб центральну частину міста закрили для проїзду транспорту, як це зробили у багатьох культурних містах. Хотіла, щоб ми берегли самобутність і знали собі ціну.
Матеріал підготовлено у рамках проєкту «Подолання бар'єрів для забезпечення стійкості: зміцнення соціальної згуртованості, миру та захисту дітей і молоді у спільнотах внутрішньо переміщених осіб та приймаючих громадах в Україні», який реалізує Благодійна організація «Благодійний фонд «Комітет медичної допомоги в Закарпатті» за підтримки «terre des hommes Deutschland e.V.» та фінансування Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку Німеччини.