«Маріупольська драма» у постановці Донецького академічного обласного театру з міста Маріуполь, який нині релокований до Ужгорода потрапила до другого туру Національної премії імені Т. Шевченка за 2026 рік. Постановка вистави, яка розповідає про трагедію, яку особисто пережили актори у зруйнованому російськими авіабомбами театрі, відбувалася в Ужгороді.
Виставу поставив режисер із Мукачева Євген Тищук за документальною драмою ужгородця Олександра Гавроша. Художнє оформлення здійснила заслужена художниця України, ужгородка Емма Зайцева. Серед п’яти номінантів на премію за цю виставу і дві маріупольські акторки, що розповідають про пережите – Віра Лебединська та Олена Біла.
«Маріупольська драма» отримала значний резонанс, була показана в різних куточках України та в багатьох європейських столицях. Мабуть, жодна інша українська вистава за час війни не мала таких закордонних гастролей. Недарма й опинилися серед п’яти номінантів на Шевченківську премію в галузі театрального мистецтва.
Театрознавиця Олеся Данилець високо оцінила спільну роботу закарпатців і донеччан: «Ця постановка стала одним із найсильніших театральних висловлювань про війну в сучасному українському театрі. Це – не просто сценічне дійство, а терапевтичний акт, політична заява, свідчення, що претендує на функцію трибуналу.
Режисерська концепція Тищука спирається на принципову мінімалізацію театральних ефектів: «У цю виставу я закладав мінімум режисерських витребеньок», – каже він. Жодних звичних засобів емоційної маніпуляції: «Ми принципово позабирали всі звуки: ні вибухів, ні сирени, ні диму, ні крові. Тільки реальні герої у просторі сценічного перетворення. Максимум – чотири авторські відео зі смартфонів самих учасників подій, їх особисті речі, номерок з гардеробу як артефакти». Така аскетичність – це не слабкість, а навпаки – сила. Вона дає простір для головного: людського голосу, який розповідає правду.
Сценічний простір у «Маріупольській драмі» – це не театр у звичному сенсі. Це простір болю, де актори стають самими собою, де мінімалізм сценографії, але є тиша, яка звучить голосніше за будь-які вибухи. Саме тиша стала вирішальним засобом виразності у виставі.
«Маріупольська драма» виникла на основі реальних історій, записаних драматургом Олександром Гаврошем, і заговорила мовою театру, зберігаючи документальну правду. Сьогодні «Маріупольська драма» не лише сценічний акт, а культурне свідчення, яке вже показали в Гаазі. І це не метафора. Це юридично зафіксована реальність: «Це зброя. Спочатку ми робили її як зброю. Потім зрозуміли, що це ще й ліки. Але спочатку зброя. Проти брехні».
У цій виставі немає «гри на публіку», немає естетичних ілюзій. Є правда. Є біль. Є театр, який уже не грає, а свідчить. І саме тому «Маріупольська драма» не просто частина українського театру під час війни. Вона його нерв. Його документ. Його відповідь світу», – зауважує театрознавиця.