Завдяки «Школі ужгородця» кільканадцять підлітків днями отримали колосально цікавий досвід – вони спроектували та презентували власні міські вулиці, а також фантазували на тему можливого майбутнього одного з найкрасивіших будинків Ужгорода. Усе це з огляду на основну наскрізну тему – тему спадку, отриманого нами від попередніх поколінь. Що він означає для нас, як ми можемо з ним поводитися, якою має бути його сучасна роль і майбутнє призначення – про все це юні мешканці міста говорили із надзвичайно цікавими лекторами – командою Дитячої архітектурної школи (ДАШ) із Харкова.
«Почнемо із дещо сумної теми – спадку», – так розпочав перше заняття (загалом заняття з харків’янами тривали 2 дні) співзасновник ГО «Критичне Мислення», ініціатор та керівник ДАШБогдан Волинський. Учасники заняття дискутували про саме поняття спадку як подарунку від тих, хто відійшов у вічність. «Місто ми також отримали у спадок від попередніх поколінь. Хтось радіє тому, що йому залишилися у спадок доглянуті будинки, а хтось сумує, бо отримав розвалені будівлі», – каже Богдан.
Він показав дітям фото занедбаних будівель, а також сучасні приклади відновлених приміщень за старими кресленнями. Так, звичайно, вчиняють, люди, які люблять свою спадщину. Водночас на Школі розглядали й цілком креативні напрями сучасної долі старої архітектури. «Ми не носимо такий же одяг, як носили раніше наші попередники. Те саме й з будівлями, – каже Богдан Волинський. – Водночас до кожного окремого будинку потрібен окремий уважний підхід».
Архітектурна прогулянка
Першого дня учасники Школи, окрім лекційних занять, побували й на «архітектурній прогулянці». Маршрут привів їх до одного з найкрасивіших будинків міста на вулиці Берчені. «Ми обирали приклади, покладаючись на те, що знали про Ужгород, – каже викладач. – Окрема тема архітектурної школи – це робота з культурною спадщиною. Побувавши в Ужгороді, стає очевидно, що ця тема дуже важлива. Бо вам дісталося у спадок багато цінного. Важливо навчитися з цим працювати».
«Тема спадку завжди дуже непроста. І для дорослих архітекторів, і для дітей. Ми були раді, коли очільниця ужгородського мистецького центру «Кубло» Тетяна Смріга заговорила про неї, і спробували вигадати окреме заняття щодо цього. Ми розповіли учасникам про спадок, про те, як до нього ставляться у різних країнах. Потім провели екскурсію і дали змогу дітям уявити, яке майбутнє вони б хотіли дати конкретному будинку. Адже його можна знести, можна реставрувати, прибудувати щось, змінити функцію, зберегти у будівлі те, що було раніше. Звичайно, на побіжному 3-годинному воркшопі не можна заглибитися у цю тему так, як вона того потребує, але знайомство відбулося», – розповідає Богдан.
Вулиця як простір
Друге заняття було присвячено саме темі вулиці. «Ми вирішили, що це важливо, оскільки сам проект називається «Школа ужгородця». А міського жителя, відрізняє від інших те, що він знає, як вулицею користуватися і якою вона має бути загалом. Вулиця – це найважливіший публічний простір. Для того, щоб він працював, вулиця має бути спроектована правильно. Ми дивилися з дітьми різні міські вулиці, а потім дали їм можливість спроектувати власні, дізнавшись попередньо про те, якими є їхні елементи, складові. Вулиця – це не тільки дорога, і взагалі не обов’язково дорога. Це простір, де зустрічаються і комунікують люди. Це і тема транспорту, і велодоріжки тощо», 0 каже викладач.
Попри насичену дводенну програму гість із Харкова зауважує: «Ми тільки торкнулися усіх цих питань. Щоб говорити про ці речі серйозно, треба, щоб курс продовжувався. Навіть у хорошій архітектурній школі в кращих університетах світу 5-річна програма не покриває всіх тем архітектури й містобудування, їх треба вивчати і вивчати».
«Кімната для нутелли», або Гора піску посеред класу
До слова, у Харкові є річна програма Дитячої архітектурної школи. Половина року присвячена власне темі архітектури – будинки, простори, атмосфери, матеріали. А інші півроку – темі міста. Заняття відбуваються щотижня. Проводять їх і досвідчені архітектори, і студенти. Саме це забезпечує ефективну систему передачі знань. Школа також дає змогу студентам працювати з досвідченими фахівцями, взаємодіяти з ними. Для старших це цікаво, бо дає можливість осмислити певні речі, над якими ти перестаєш задумовуватися, як над звичайними. Тож всі виграють – і діти, і викладачі.
ДАШ була заснована ініціативною групою однодумців. Ще в університеті ці активні хлопці й дівчата вирішили, що їм потрібно більше знань, тому проводили разом час, ініціювали різні проекти. «Ми проводили лекції один для одного, дивилися кіно, ділилися професійною літературою. Створювали із себе таку професійну спільноту», – ділиться Богдан Волинський.
А з часом вирішили створити громадську організацію та вести свою діяльність цілеспрямованіше. Один із напрямків – це саме освіта, воркшопи зі студентами, публічні лекції для громадськості про місто, архітектуру; потім з’явилася ідея працювати з дітьми. Богдан Волинський розповів: «Я з цією ідеєю проходив рік, а то й два, писав програму, вивчав світовий досвід. Виявилося, що дитячі школи архітектури є майже у всіх країнах. Найбільше враження справили японська і фінська. Японська – своїм підходом і ставленням до дітей, сприйняттям простору. А фінська – саме організацією процесу. Вони починали також із рівня громадських організацій, а зараз налагодили співпрацю із школами, а також, наприклад, влаштовують «архітектурні дні народження», через які проходить неймовірна кількість дітей».
Харківський досвід заворожує. Спочатку діти, кажуть організатори, були не зосереджені, хотіли гратися чи гуляти. А в кінці не могли розпрощатися. І для кожного був дуже важливим його проект. «Ми вивчаємо різні матеріали, явища. Була, наприклад, вправа, коли ми вивчали вітер, іншим разом – рельєф. Тоді просто насипали посеред кімнати гору із землі, піску і потім по ній ходили, щоби відчути. Згодом перейшли до проектування. Політ фантазії вражав. У когось у будинку була кімната для «нутелли», у когось гараж на три машини. Тоді ми почали говорити про практичні речі, про те, як ти переходиш із поверху на поверх, як ти будеш прибирати тощо. Спочатку діти віджартовувалися, а потім потрохи взялися переробляти свої проекти. Ті, що здавалися фінальними, виявилися ще зовсім «сирими». В кінці вийшли справді хороші, осмислені проекти. А присутні студенти навіть деколи казали: «Що я роблю весь цей час в універі? Чому мене не вчили так, як тут?»
«Потрібна невелика команда»
«Зараз у нас з’являється можливість ділитися цією ідеєю. Ми вже були в Івано-Франківську, у Києві, маємо запрошення у Запоріжжя. У Києві плануємо у майбутньому постійну програму. В Ужгороді також надіємося запустити постійну програму. Все насправді тримається на кількох людях, потрібна невелика команда. а далі – пов’язати цей проект з дорослими архітекторами, університетом, студентами. Тими, кому завжди цікавий розвиток», – розповідає Богдан.
«Цьому хаосу ми можемо протиставити освіту»
Заняття відбулися у рамках міжнародного проекту з актуалізації культурної спадщини «Ми місто», що діє за підтримки Європейської асоціації місцевої демократії ALDA. Керівник проекту Тетяна Смріга прокоментувала: «У нас великий і складний проект, але я впевнена, що найважливіша його частина – саме заняття з дітьми. Ситуація з культурною спадщиною в Ужгороді критична, останнім часом погані новини мало не щодня. Окрім запитів, протестів, нових правил цьому хаосу ми можемо протиставити освіту: виростити нове покоління громадян, які будуть інакше ставитися до культурної спадщини, архітектури, простору і своєї ролі у формуванні міста.
Ми провели декілька занять самостійно, і зрозуміли, що потрібна допомога професійних людей із досвідом. Дуже раді та вдячні, що до нас приїхала Дитяча архітектурна школа з Харкова – у них дуже цікаві воркшопи, якісний підхід, вони чудові, надихаючі люди. Зараз розробляємо з ними серію занять і активно шукаємо однодумців, з допомогою яких «Школа ужгородця» переросте у постійно діючу Дитячу архітектурну школу. Бажаючих займатися дуже багато – батьки хочуть, діти у захваті.
Я вірю: якщо ми зараз поділимося своєю енергією і знаннями з дітьми, всього через 20 років Ужгород перетвориться на місто, в якому комфортно жити. Головне – остаточно не втратити до того часу сам дух Ужгорода, не перетворити його на незрозуміло що.»
Ганна Твердохліб
Фото Віталій Маріяш, Валерія Агафонова, Богдан Волинський
