Йосиф Шелепець (нар.1938) належить до славної когорти української науково-творчої еліти Словаччини. Вірші став писати ще в шкільні роки, а ось потяг до наукової роботи відчув під час навчання в Пряшівському університеті. Особливо вабила молодого дослідника праця з архівними матеріалами. Цьому покликанню Й. Шелепець не зраджує досі.
Були в житті педагога та вченого й прикрі моменти: після сумнозвісних серпневих подій 1968 року в Чехословаччині щирий прихильник суспільно-політичних змін Й. Шелепець був визнаний системою як неблагонадійний, йому було заборонено викладати (на той час працював на кафедрі україністики Пряшівського університету), провадити будь-яку громадську, видавничу та наукову діяльність. Підготовлена до оприлюднення дисертація так і залишилася не захищеною (монографія «Історія дослідження південнокарпатських українських говорів» вийшла в Пряшеві 2020 року).
Попри це, поліглот (знавець латини, старослов’янської, німецької, угорської та низки сучасних слов’янських мов) і «роботяга на ниві науки» (як влучно назвав Й. Шелепця відомий пряшівський учений М. Мушинка, що також постраждав від сваволі тоталітарного режиму тодішньої Чехословаччини) не скорився долі, не опустив рук, а наполегливо й самовіддано трудився. Цькування й гоніння влади не змогли потамувати любов до дослідницької праці. Нині в активі вченого – кілька сотень розвідок як мовознавчого, так і літературознавчого та історико-бібліографічного характеру. Реабілітували Й. Шелепця 1990 року. Він живе в Пряшеві й уперто торує науково-дослідницьку стезю.
Розкажіть про свій родовід, свої корені…
Мій рід походить із села Руський Мочар, що неподалік Великого Березного. Там народився мій дід. Згодом, однак, він переселився в Руську Волову, що на Снинщині, був там сільським дяком. Тож мій батько взрів світ уже там. Після Першої світової батько працював у Требишові. З часом перебрався в Ладомирову, поблизу Свидника. Там я і народився. Мушу зізнатися, що про Ладомирову, в якій провадив свою діяльність православний монастир російських екзилянтів, маю не дуже приємні спогади… Мій батько в пошуках роботи часто їздив на Закарпаття й потім розповідав нам про цей дивовижний край…
Зростав я в багатодітній родині. Батько був чудовим оповідачем казок. Книжка в нашій сім’ї завжди була в пошані. Часто хтось із нас, дітей, читав уголос, а всі решта зацікавлено слухали. Російські книжки не мали на нас великий вплив, бо ця мова була для нас чужою… Інша справа – книжки українські чи словацькі! Ми, до прикладу, з превеликим захопленням читали повість В. Ґренджі-Донського про Ілька Липея, твори Івана Франка… Згодом я й сам став потихеньку віршувати: ранні поезії та оповідки написав ще в початковій школі. А 1949 року в крайовому журналі «Колокольчик – Дзвіночок» було надруковане моє перше оповідання.
Уже самі назви Ваших збірок («Що в серці моєму», «Квіти», «Що говорить сонце»… та ін.) прозраджують, що йдеться про поезію рефлексивну, лірично-меланхолійну, філософсько-медитативну… Вона дуже далека від тодішніх соцреалістичних канонів. Як Ви «відбивалися» від штучних нашарувань, ідеологем?
Перечитуючи радянські літературні газети й журнали та, паралельно, твори західноєвропейських письменників, я інстинктивно відчував, що з нашим сучасним літпроцесом щось не так… Я шукав своє місце в літературі, інколи підсвідомо віддаючи данину панівним ідеологемам. Зізнаюся, що мій шлях відходу від схематизму був звивистим... Однак дедалі більше переконувався, що завданням літератури є відтворити добу правдиву, в якій автор реально живе і працює... Що й намагався реалізувати в подальшому…
Крім поезії, Ви пишете й прозу… Нещодавно в «Дуклі» прочитала оповідання «Три зустрічі». Огидний, слизький персонаж тричі вигулькує в долі оповідача на різних етапах його життєвого шляху. Ця постать має прототип, ідеться про щось автобіографічне?
Минулий режим породив величезну кількість огидних людей, які силоміць пнулися вгору, порушуючи всі норми моралі, суспільної етики, загалом людського співіснування. Значна частина таких постатей згодом стала об’єктом мого художнього осмислення. Так виникло оповідання «Три зустрічі» та інші мої твори, що, як ви влучно спостерегли, справді містять автобіографічні моменти.
Наприкінці 1950-х з’являються і Ваші перші літературознавчі розвідки. Хто був Вашим наставником, порадником, науковим консультантом?
Готуючи власні літературознавчі статті, я відштовхувався від праць тих відомих науковців, які в своєму доробку оминали ідеологічні нашарування доби. Таких учених зустрів, зокрема, в Празі під час навчання в аспірантурі в Карловому університеті. Серед них – визначний славіст, академік Карел Горалек. Добрим теоретико-методологічним підґрунтям стали для мене й праці інших чеських та словацьких науковців, а також українських учених, які тоді жили й працювали в Празі.
Як з відстані часу Вам бачаться серпневі події 1968-го в Чехословаччині? Як змогли пережити пов’язані з цим подальші драматичні перипетії? Хто був Вашою опорою в роки т. зв. нормалізації?
Серпневі події 1968 року були спробою думаючих і освічених людей стати на шлях демократичного розвитку суспільства. Однак, самі знаєте, ці щирі намагання було придушено. Але не знищено, не спопелено… Мені справді довелося пережити важкі роки, існувати в умовах, коли від тебе відвертаються вчорашні друзі, колеги… Віддушиною для мене було спілкування з кількома такими ж несправедливо скривдженими системою, як і я. Цікаво, що підтримували мене не добрі знайомі українці, а кілька моїх словацьких учителів і приятелів. Саме вони постійно запевняли, що моя пора ще прийде, що доля незабаром зміниться на краще… В ті часи я часто перечитував етюд Володимира Короленка «Вогники», «Тирольські елегії» Карела Гавлічека-Боровського, поетичний цикл «Профілі й маски» Івана Франка… Це мене якось урівноважувало… Справжнім порятунком була дослідницька праця.
Чимало Ваших наукових студій присвячено карпатознавству, зокрема історії та літературі Закарпаття й Пряшівщини. Чи варто очікувати на нові оприявнення у цьому контексті?
Насправді, в мене є багато задумів… Найбільший – простежити розвиток літератури Закарпаття, Пряшівщини та української літератури загалом в центральноєвропейському контексті. Адже Україна є невід’ємною складовою європейського світу.
Знаєте, я народилася в Пасіці на Свалявщині, тож у шанобі схиляю перед Вами голову й висловлюю безмежну вдячність за ґрунтовні праці про мого іменитого земляка – першого єпископа Пряшівської єпархії Григорія Тарковича. Що надихнуло Вас на науково-творче осмислення життєвого чину та рукописної спадщини цієї непересічної особистості?
Так, Григорій Таркович був не лише церковним діячем, але й обдарованим літератором, поетом, репрезентантом класицизму… Одночасно був і видавцем, і педагогом, і кореспондентом, палким шанувальником батька славістики Йозефа Добровського… Ваш земляк дійсно заслуговує на визнання. Мене як науковця надихала його працелюбність.
Ви – знаний дослідник українсько-словацьких літературних взаємин. Зробили на цій ниві чимало відкриттів, оприлюднили низку цікавих знахідок… Можливо, саме зараз на Вашому робочому столі знаходяться нові евристичні матеріали?
В українській та словацькій літературі є чимало творів, які можна простежувати в компаративному плані, відслідковувати літературні паралелі, взаємодії; особливо багатий на них період романтизму. Деякі праці я вже написав, але в недалекому майбутньому мрію підготувати й інші. Роботи там ще чимало…
За Вашими плечима – непроста життєва стезя. Багато пережито, чимало переосмислено. Однак Ви з незмінним пієтетом ставитеся до української культури, українського художнього слова… Що думаєте про нашу трагічну сучасність, яким Вам бачиться майбутнє українського народу?
Українська спільнота Пряшівщини (як, зрештою, й українці в усьому світі) підтримує боротьбу України за вільний розвиток. За такий розвиток, який не був би керований чужим центром впливу, за розвиток, про який мріяли сини та доньки України споконвіків… На Україну чекає добре майбутнє. Звичайно, відновлення буде нелегким, адже зараз українська земля пошматована, розтерзана… Але не мертва. Викорінити українство не вдасться.
Тетяна Ліхтей
Фото з родинного архіву академіка Миколи Мушинки